Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 10

З-за рогу випірнуло таксі. Біля дівчат зупинилося. Таксист, як гусак, голову з вікна випнув, запропонував:

– Свято наближається. Можна не встигнути. Їдемо?

– Та давайте! – Оксана першою пірнула у салон авто.

Веселощі залишилися на вулиці. Таксі, яке перевезло на своїх сидіннях море доль, любило на старість тишу. І не просто любило – вміло її собі змайструвати. Обкурювало пасажирів своїм життєвим досвідом, натякаючи на те, що вони вже ніколи не будуть там, звідки вибралися, – і людям німіли язики.

Їхали дівчата мовчки. Оля стала серйозною. Думала. «От сучки, – прокручувала собі подумки надійність подружок, – і після пригоди із псом далі хитрують. Таксі те саме, водій теж. Сто відсотків – домовились, що він має випадково під’їхати. Є чудеса під Старий Новий рік, але не стільки ж! Треба бути пильною – хтозна, що в тих фарбованих головах плаває. Ще в рабство продадуть – а хто Олю дуже шукатиме? Наша геройська міліція? Ага, спішить і падає!»

А коли виходили з машини, Оля себе похвалила: «Як добре, що я їхній візит передбачила і пса спустила, – запишалася. – Значить, я теж штучка-закарлючка, а не якийсь там порожній нулик. Коротше: відриваюсь із мозком, увімкненим на всі сто!» – дала собі установку.

– А хлопці будуть? – запитала Оля кольорових подружок.

Її наче не почули. Проігнорували. Та нехай.

– Через центр! – скомандувала Яна. Сиділа спереду – замовляла музику. Таксист кивнув.

Вечір по-філософському підпер підборіддя і чекав, поки на зміну йому прийде ніч. Не нудьгував. Біля ратуші було шумно. Погода розкішна, народ масово вибрався на свіже повітря. Телевізор – добре, тепло – чудесно, а магія передноворічної ночі вабить-таки! Особливо у Старий Новий рік! Ну мусить же щось неймовірне бути в Старому Новому році, інакше чому люди його досі пам’ятають і шанують? Зараз такий зледачілий час, що просто так тобі ніхто навіть не кліпне, не те щоб устати й піти! Сходити кудись власними ніжками скоро буде вважатися за подвиг. Бо життя стало віртуальним. Клацнув на клавішу – і ти вже на концерті. Ніби вдома, а ніби й у залі. Оце «ніби» скоро зітре всі прийняті норми «нормальності», і у світі запанує безлад. Кожен думатиме лиш про те, як дати собі раду з власною головою. А решта – дурниці. Дріб’язок.

– Пригальмуй!

Таксі зупинилося біля ресторану «Забаганка». Одразу ж до машини підійшла дівчина і зазирнула в салон. У заздалегідь прочинене Яною вікно.

– А, це ти! – скривилася краля. – Привіт! Думала, клієнт. Запізнюється, кнур. Допиває, певно. Боже, як мене ці п’яні морди дратують! В мене скоро на них алергія буде…

– Ти вважай, Насте, щоб на щось інше не мала алергії! – невдало пожартувала із заднього сидіння Оксана.

– О, і ти тут! Аякже, солодка парочка! Вітаю! – зазирнула назад. – Та увімкни світло, хай подивлюся, хто там! – гавкнула до таксиста. Яна кивнула, що можна. Таксист увімкнув.

– Новенька?

– Так.

Під’їхала якась іномарка і божевільно засигналила у спину таксі.

– Мій, певно, – сказала краля. – Нетерплячка кнура вхопила… А чим я так раптом заслужила на вашу увагу, якщо не секрет?

– Посвячуємо новеньку у хвойди. Гулянка буде.

– Як бачите, не можу.

З усіх вікон іномарки визирали п’яні колобки. Рум’янощокі й лисі.

– Може, плюнеш і зав’яжеш? – запитала Яна. – Поки ще місце не зайняте.

– Пізно, дівчата…

– Кожної миті можна почати нове життя, – це Оксана втрутилась.

Краля закивала. З порожнім виглядом самотньої бабусі, яку гризуть гріхи молодості.

– Це ви їй скажіть! – зиркнула на Олю і, вишиваючи стегнами, під схвальні вигуки колобків, попливла до машини.

Дверці – лясь! – і водій, Яна й Оксана витріщилися на Олю. В її очах був жах і… свобода.

Вечір насупив брови, потер лоба. «Такого поєднання не може бути! Апріорі! Жах і свобода несумісні!» – подумав (вечір закінчив філософський факультет Небесного університету, тож міг собі дозволити такий емоційний подив).

– Але є! – заперечила йому ніч, що саме вийшла на зміну. – Є! – повторила, не приховуючи спантеличення.

Вечір відкрив журнал інцидентів. Від руки написав: «Зміна минула успішно. Інцидентів не зафіксовано». Поставив підпис. Колеги журнал інцидентів жартома називали старосвітським. Бо хто пише від руки в час передових комп’ютерних технологій? Погортав журнал. День у день – одне й те саме: «Інцидентів не зафіксовано». «І що з того, що вони були? – вигукнув вечір. – Їх же не зафіксовано!»

– Не бунтуй, – усміхнулася ніч. Поплескала вечора по плечу. – Таке життя. Не записано – отже, не існує. Бо нікому не треба клопоту на свою голову задля зцілення чужого головного болю. Я не дуже туманно висловилась?

– Чіткіше не буває! – вечір глянув на годинник, присів за комп’ютер. Згідно з робочими інструкціями, він має написати звіт за півгодини до закінчення зміни. Але піти з роботи рівно опівночі. Якщо все спокійно. Бо рівно опівночі ніч своїм підписом перебере відповідальність на себе. Порядки, порядки, хто вас придумав?

На відвертий подив водія, Яни й Оксани треба було щось відповісти.

– У мене таке враження, що хтось незримий мені щось шепоче. По черзі. І в різні вуха, – прокоментувала свій «жах і свободу» в очах Оля.

У салоні запала тиша. Бо кожен прислухався до себе.