Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 14

Наступного дня Оля переселилася до Яни й Оксани. Пані Стефа влаштувала скандал, поривалася навіть до коледжу навідатися.

– Так, я піду! Я пустого не мелю, не дивись на мене, як Ленін на буржуазію! Я постараюся, щоб керівництво такого поважного освітнього закладу перешкодило звалитися цвіту нації у прірву розпусти! – пані Стефа була любителькою слухати наживо і в запису засідання Верховної Ради будь-яких демократичних скликань, тож легко могла укласти словник українських патріотичних гасел, якби хто їй таку ідею підкинув.

Оля розклала на столі перед ясні очі пані Стефи гроші.

– Нині чотирнадцяте. А тут за цілий січень.

Жінкою смикнуло, але в бік заспокоєння. Грошики вона полюбляла завжди, і коли їх можна було мати більше, вона їх, як правило, мала. Пані Стефа підійшла до телефону, потикала на протерті кнопки. Слухавку на тому кінці хвилі взяли одразу.

– Любцю, ти казала маєш дівочку для мене на квартиру. Вона ще не передумала? Ні? Добре. А коли? Ясно. – Пані Стефа поклала слухавку.

– Аж із першого числа буде зайняте твоє ліжко, – мовила розчаровано до дівчини.

Оля погладила гроші, що лежали на столі.

– Це за те, щоб ви не надумали в коледж іти… – залізла в сумочку і почала шарудіти там новенькими, наче бальзам на душу, купюрами.

– А це за те, – розкладала купюри, мовби на долю ворожила, – аби ви забули номер телефону моєї мами.

Пані Стефа миттю, ніби крихти, змела гроші зі столу на свою загребущу долоню, а звідтам вони перекочували в засмальцьовану кишеню «щасливого» халата, якого вона одягала з давніх-давен у тих радісних випадках, коли ходила збирати з квартиранток платню. «Щасливий» халат, щиро кажучи, не лишень виглядав, наче шматка з автосервісу, він іще й тхнув їдкими помиями, ніби оцтом скропленими. Але халат був «щасливим» – і в цьому вся його сила, він був амулетом, приносив у дім спокій і достаток. Силою амулету пані Стефа не нехтувала. Раз колись узяла гроші не в ньому, бо до сина дівчина прийшла і він не дозволив (соромився, бач, а грошей брати не соромився), то наступного дня дільничний прийшов права качати, мовляв, уникаємо оподаткування, пенсіонерів обкрадаємо, отак…

– Звідки в тебе гроші? – присікалась пані Стефа, ніби зловила Олю на якомусь геть негідному вчинку.

– А хто такий Ленін? – парирувала дівчина.

Жінка сплеснула долонями по полах свого халата, вигукнула: «Темнота чорна!» – і почала гнівну розповідь про вождя світового пролетаріату, яку закінчила висновком, що «якби не Ленін, то Україна вже давно була би Канадою, а той упир усе зіпсував».

Оля ґречно подякувала пані Стефі за урок історії, хоча про Володимира Ілліча Леніна знала багатенько, їхній історик теж до його політичних і моральних діянь був небайдужий, і студенти цим користалися, якщо треба було відвернути його увагу від самостійної роботи, яку він давав завжди невчасно і завдання якої були завжди неймовірно заплутаними: то підкидали ніби ненароком історику тему жовтневого перевороту і комуністичної партії, після чого часу на самостійну не вистачало, бо буряковий від збудження історик, наче той Ленін на броньовику, емоційно виступав до кінця заняття. А ще Оля переконалася, що сила цікавості пасує перед силою гніву, бо де Оля взяла гроші, пані Стефу враз перестало цікавити.

Це було вже пополудні, коли захмелілий Старий Новий рік, донесхочу наласувавшись щедруваннями, блаженно погладжував черевце і планував прилягти на годинку, аби на вечір виглядати більш-менш свіжим, бо Святий Василь пообіцяв забігти на чарчину і потеревенити про життя. А вранці цього ж дня, перед парами, збурюючи першокурсників групи 1-Г, до аудиторії запливли дві фарбовані фурії і, наче по подіуму, повишивали до відмінниці Олі. Нахилились над нею, мовби плакучі верби, і шепотіли щось, хихикаючи. Оля кивала і казала «добре».

Троє богатирів-хлопців (для педагогічних коледжів – священна норма), наче заворожені, втупились у книжки. Вони ще тоді не знали, що на впевнених у собі до нахабства дів чат завжди дивитися важко. Зі слабкими, невпевненими затишно й легко, а із сильними – некомфортно. Чому? Решта жіночої аудиторії розділилася на дві групи: одна Олі заздрила, інша засуджувала. У відсотковому еквіваленті десь так 80 на 20. На користь заздрості. З цього можна було зробити висновок, що аби носити горде ймення хвойди, теж треба було постаратися, докласти, так би мовити, зусиль. Бо нічого так просто не буває, життя не Святий Миколай, що в дитинстві може подарувати мрію, і то коли в дитини нормальні батьки. Все й усі у світі від чогось і від когось залежні. То як же цю нереальну свободу здобути?

– Нині? – запитала здивовано Оля у фарбованих фурій, коли ті вже збиралися йти геть.

– Нині, – відповіла блакитна дівиця. – Все в житті відбувається «нині». Ти це знаєш, – підкреслила вказівним пальцем із синім, ніби з похмілля, нігтем.

Декілька однокурсниць, що мали музичний слух, з шушукання фарбованої трійці зрозуміли таке: відмінниця Оля, лицемірка і зрадниця, сьогодні ввечері перебирається на квартиру до кольорових фурій, тому негайно повинна провести виховну роботу зі своєю сумновідомою походами в коледж хазяйкою пані Стефою, аби та не зчиняла галасу, сиділа в хаті, як миша в рукавичці, не надзвонювала батькам, бо репутація у хвойд не дуже і їм не треба ускладнень. А щоб усе пройшло гладко, рожева дівуля передала Олі складені в трубочку хрусткі папірці, гроші, сто відсотків. Схоже, перший заробіток тихоні-відмінниці. Зв’язалася на свою голову чи що там. То й не дивно – у ній завжди було щось таке… від повії. Вона у першому семестрі заради карлючки в заліковій книжці маму рідну продала б. А отже, в тому, що вона почала продавати себе, немає нічого дивного. Треба поділитися спостереженням зі Всесвітом – він розумний, вчинками і помислами людей усе владнає…

Пан Остап, господар квартири, де мешкали Яна й Оксана, жив у Трускавці, мав там курортний бізнес, хатина в Самборі дісталася йому від тітки, тож спадком своїм він не дуже й переймався, навідувався раз на квартал, переглядав список, який складали квартиранти: що треба полатати, а коли майже дочитував його, подумки витаючи десь на трускавецьких пагорбах, попиваючи цілющу водичку, у дверях з’являвся самбірський майстер Дмитро Шість Секунд і казав, що за шість секунд усе зробить. А ще пан Остап для зручності призначав «управителя» свого «маєтку». Зараз ним була Яна, тож вона й зателефонувала господареві з повідомленням, що до них підселяється нова дівчина Оля, потенційний управитель, бо через півроку Яна закінчує коледж і на крилах натхнення летить у рідні Броди плекати цвіт нації.

– Так скоро? – здивувався пан Остап.

– Не зрозуміла…

– Дивуюся, що так скоро минули чотири роки, – пояснив господар.

Яна хихикнула.

– А, так…

– Давай, одержуй свій диплом, я тебе у Трускавець заберу. Готель новий якраз відкрию. Шість секунд – і буде готовий, – зареготав, видно, майстра самбірського згадавши.

– Таж я не маю досвіду в тих ділах.

– Дорогенька, я якраз, щоб ти знала, всіх працівників набираю без досвіду і вчу їх того, що мені треба. Сам. Так що коли надумаєш до мене на роботу, то Боже борони десь досвід підчепити.

– Чому?

– Бо досвід – це вірус. Зрозуміла?

– Так, пане Остапе.

– Добре.

– То що, брати мені цю Олю і готувати на «управителя»? – запитала Яна. І навіть через слухавку побачила, як пан Остап усміхнувся, і відчула, що він задоволений її метикуватістю.

– Бери, – рубонув господар, аби не зрадити задоволення перед своєю потенційною працівницею. Щоб вона не розслаблялася і не посіяла у своїй уяві найбільш небезпечний пирій усього прогресу – незамінність. Бо пан Остап з досвіду добре знав, що незамінні – є. І зовсім не професіоналізм робить людину незамінною, а щось інше, внутрішнє, про що Остап починає здогадуватися, але вголос говорити не хоче, аби не наврочити. Бо хоче, аби його відкриття працювало на нього, а не на конкурентів. Коли Остап здобуде світ, ось тоді можна досвідом і знаннями ділитися. А доти – зась. Заздрість людська сильніша за атомну зброю. Діє ефективніше, хоч і повільніше.