Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 6

Вечір на Старий Новий рік згадав, що є передсвятковим. Був він рішучим, мав здоров’я, часу не гаяв, зараз-таки запросив у гості місяця, зірок найсимпатичніших, морозцю замовив у супермаркеті, трохи снігу для романтики надбав на базарі (бо так дешевше), а вітер, злодюжка, сам прийшов. Сидів під дахом ратуші, приглядався, нишпорив, а коли свято почало наближатися, то з’явився перед ясні очі господаря й мовив:

– Я оце проходив неподалік та й думаю собі…

– Заходь, – сказав господар.

Що-що, а вітер ще зими не зіпсував ні разу. Оглянув вечір свої старання-приготування, одягнув кожуха, рукавиці, подзвонив нічці, попередив, щоб на зміну виходила у святковому, виглянув у вікно, що по краях уже вишивкою-сніжинками засіялось, і побачив…

Під ліхтарем стояла дівчина-смерічка, у зеленому плащику, з розпущеним русявим волоссям, з очицями-рентгенами, губками-звабами, і вітер-шалапут її облизував. Вона його не проганяла, щоб не порозтирати на личку красу, і терпіла.

Якийсь п’яний бевзь придивлявся до дівчатка, хитаючись, рукавом носа втираючи, а потім запитав, заїкаючись, ч-чи в-вона ч-часом н-не його ж-жде. Красуня відшила залицяльника стовідсотковим ігноруванням, ані на крихточку не підживила його увагою, а де немає уваги, там немає енергії, а отже, сил, ось так…

Саме підоспіли ще дві ялинки, у зелених кожушках. Змовилися чи як? Одна ялинка була з рожевеньким чубчиком, інша – з блакитним…

– Класні пацани до тебе липнуть… – не забарилася вліпити «компліментом» по самолюбству новоявленої подружки Яна.

– Не кажи… – Оля вдала, наче в «комплімент» не в’їхала. – В нього такі шикарні вії!

Залицяльник краєчком свідомості вловив похвалу, почав пальцями ловити себе за вії, йому не виходило, він гордо випинав груди і повторював: «Я… Я…».

Дівчата перезирнулися. Оксана мовила:

– Менше з тим. Ідемо до магазину, купимо трохи «радості». Ти гроші маєш? – глипнула на Олю.

Та застигла, спантеличена.

– Т-та є… – мовила. – Трохи…

– Ясно. Зараз усе вирішимо.

Забрели в магазин, вервечкою, мов гусята.

– Бери пляшку горілки і шампанське, – скомандувала Яна. – І три пачки сигарет.

– А?..

– На твій вибір.

Дівчата зникли, неначе розчинилися в парі, що ввірвалася всередину через відчинені двері, аби защедрувати пану господарю, добра побажати і гостинця отримати. Оля стала в чергу. Перед нею якийсь дядько в костюмі взяв вино «Кагор» і цукерки «Львівські дефіляди». Бабуся купила оселедець і половинку бородинського хліба.

– Чого тобі, дитино? – запитала продавщиця. Жіночка років п’ятдесяти з добрими очима. Втомлена, як нинішній день.

Оля зачекала, поки з крамнички вичалапає бабуся з оселедцем і напустить до приміщення туману, а тоді мовила:

– Пляшку горілки, – жіночка уважно слухала. – Доброї, але недорогої. Так… Далі. Пляшку шампанського… оцього… – вибрала сама і тикнула на цінник. – Ну і… три пачки сигарет. Щоб були худенькі, легенькі й не смерділи…

– Все? – запитала крамарка.

– Так, – відповіла Оля і вийняла гаманець.

– Паспорт, – насупилася жінка. Мала брови чорні, густі, аж кучеряві.

Оля здивувалася:

– Не зрозуміла…

– Скільки тобі років?

– Сімнадцять майже. А що?

– Продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів особам, які не досягли вісімнадцяти років, заборонено законом! Що, кралечко, новий дільничний тебе підіслав? Під шумок Нового року? Йди, крихітко, геть!

За «крихітку» можна було продавщиці парочку новорічних, перцем присипаних, віншувань заліпити. Оля відчула себе приниженою, як у першому класі, коли не стрималась і в колготки напісяла. Вчителька вперто не помічала її піднятої ручки, а коли вже було пізно, то ще й нагримала на малу, мовляв, чом не сказала, що в туалет хочеш, така доросла, і в колготки дзюрити, ая-яй! Дітваки-однокласники наче подуріли, реготали з Олі й тицяли в неї пальцями. Забули оленята, як телятками були… Оля тиждень до школи не ходила – хотіла схитрувати, що їй зле, але захворіла насправді. Певно, з розпачу. Не кашляла, не шмаркала, горло не боліло, а температура сорок висіла на ній, як бурулька, і не сходила. Коли нарешті мама збагнула, що дитина гарячкує з відчаю, і пояснила, що життя штука непередбачувана, що навіть директор школи, коли його в кабінеті закрити, у штани напустить, Оля стала помалу оклигувати. А потім, скільки в школі вчилася, коли бачила директора, то їй здавалося, що він до туалету хоче. Що ось-ось не стримається і зі штанини калюжа виросте. На випускному, коли директор трохи «мінералки» випив, запитав Олю, чому вона постійно з нього підсміюється. На що дівчина збрехала, що не підсміюється, Боже збав, а радіє, що в них такий гарний керівник. Директор школи, за всіма правилами жанру, не забув наголосити Олиним батькам, що ладну дитину виростили. Спільними зі школою зусиллями. Мама закивала, і тато погодився, зиркнувши спідлоба, підозрюючи, що, мабуть, «сильні» бульки в тієї мінералки, коли такий скиглій-скупендра, як директор, добре слово сказав… Оля не хотіла чути насмішки від новоявлених подружок Яни й Оксани, тому щосили намагалася вдати з себе ангелятка і попросила:

– Ну будь ласка…

– Я тобі зараз дам «будь ласка»! Купуй молоко з льодяником або пензлюй геть! Дурочка малолітня! І так клепок у тій делікатній голівці жменька, вона їх іще труїть спиртами і димами!

Дівчина вийшла з магазину спантеличена.

– А де «радість»? – здивувалася Яна.

– Ой, ти забула в магазині випивку! – іронізувала Оксана. – Вернися, забери, чуєш?

Оля стала навпроти подружок. Тицьнула по черзі вказівним пальчиком дівчатам між груденята, сказала:

– Ти і ти. Обидві! – додала з притиском. – Пішли в п… пень! – і ракетою погнала від них.

Чалапала, мов у тумані. Сучки, вирішили з неї поглузувати. Нічого. Вона живуча, татову клітку витримала, то з власною свободою вже напевне якось собі раду дасть. Усе – досвід. Як каже історик, негативний досвід, якщо його сприймати розумом, а не емоціями, – це додатковий камінь у фундамент успіху. Так. Точно. Проблем нема. Єдина заковика – викладач не зізнався, що таке успіх. Певно, сам не знає. Бо люди зазвичай балакають про те, чого їм бракує. Оля перемкнулася на історика – і враз світ перемінився. Став іншим. «Подружки», наче за помахом чарівної палички, зникли, і їх Котигорошко булавою своєю загатив, мов два цвяхи, у потрісканий, наче мозок, тротуар. Був би історик трохи молодший – можна було би з ним спілкуватися. Йому, мабуть, жінки бракує. Любові. Душевної. Хоча він і схожий на хтивого слимака, але пахне гарно. Оля вже давно помітила, що оцінює людей не за словами і вчинками, а за запахом. Історик пахнув надійністю. Дружбою. Але був старий пень, як на Олю, тож мусив шукати собі друзів серед тих, кому принаймні вже продають алкоголь…

Вітер, наче мітла, летів перед дівчиною і розчищав від снігу тротуар. Хотів прислужитися красі – рідко коли він бачив таку симпатичну наполегливість.

«От би фізруку запах історика – був би мужик-ляля!» – подумала Оля і побачила, як біля хвірточки її квартири, під самим носом Бокса, зупинилося таксі й заблимало аварійками, доводячи собацюру до сказу.

Вийшла на поріг хазяйка, пані Стефа – в неї чуйка на сенсації ліпша за псячу. Але має жінка один ґандж: вічно їй терпцю бракує. Витримати паузу – не для неї. Не дано. Тож вона навіть не намагається. А до цікавого довгого носа додати брак терпцю – це вже хвороба. Чоловік пані Стефи, покійний Микола, царство йому небесне, на основі всебічного дослідження симптомів, керуючись власним практичним досвідом, навіть діагноз жінчиного захворювання визначив і дав доступну стислу назву – «Синя груша».

Спокійний, як новорічна муха, він, заряджений дружиною, періодично зривався, пив два дні, а на третій товк її, наче боксерську грушу. Вона всю цю процедуру знала, міліцію викликала на третій день зранку, щоб не проґавила Миколиного нападу, але, як правило, міліція одну-другу парочку ударів по хазяйці пропускала. І коли міліціянти забігали до хати, пані Стефа вже лежала в нокауті, а чоловік нагороджував себе переможним келихом. Спішив, закусити зазвичай не встигав, адже його миттю, замість пояса переможця, пов’язували наручниками.

Потім хазяйка цілу ніч рюмсала, обсадивши себе співчутливими квартирантками, нарікала на долю, згадувала батьків, особливо чоловікових, свекруху, яка мала її за ніщо із самого початку і злість у ній виростила ще з молодості, бо таку відьму п’ять років на одній кухні витримати – то пам’ятник їй, Стефі безталанній, треба ще за життя ставити, не чекати, коли синочок відьми тієї, свекрухи злої, затовче її, нещасну Стефочку.

На ранок у хазяйки зі страху прокидалася совість, і вона мчала ракетою у відділок забирати свого судженого-рядженого, бо «який не який він такий-сякий є… (ну? хто придумає кращий варіант, як заплутати слідство?), – рюмсала і приповідала, – але свій, рідний… Тямите?» Міліціонери, на диво, тямили, але чоловіка відпускати не хотіли, бо «ким би він там вам, пані, не був, а він – злочинець, жінку, наче грушу, товкти негоже. Ви подивіться, дорогенька, в дзеркало, які у вас ліхтарі під очима. Фіолетовий глянс! Отож звільнити – не вийде, сам винен, бити треба так, щоб не було слідів…»

Пані Стефа схлипувала, плакала, потім ревла, плавно переходячи до голосіння. Розуміла, циркачка, що чоловік рано чи пізно з каземату вийде, і не знати, в якому настрої… Тому чекала у відділку. На зміни. Адже мала досвід, який підтверджував тезу, що життя мінливе, все тече, протікає і зникає, а добрі люди не мають права перевестися, бо інакше Богові буде біда… І таки-так, світ не без добрих людей, знаходився чуйний міліціонер, шепотів, що взагалі-то він може посприяти вирішенню цієї катастрофічно жахливої проблеми, але для цього треба хутко, поки начальство не звалилося з неба, як чорт в уніформі, зганяти на таксі додому і привезти стільки, скільки написано в пачці сигарет, якщо її відкрити.

Пані Стефа з розумінням кивала і, як курець зі стажем, конфісковувала пачку з казенного столу і летіла додому – прокльонами дякуючи рідній міліції. І присягалася собі тримати язик за зубами навіть на суді Господньому. Брала гроші із сокровенних запасів «на чорний день» (чоловік не мав знати, що вона за його свободу платила, бо заробила би ще й за розбазарювання сімейного бюджету), вирішувала питання Миколиної свободи, два дні бігала біля нього, як біля збитого яйця, а на третій їй обридало, і вона, знервована і в розпачі, вдаряла руками об поли і кричала:

– Зроби щось із тими дверима, бо вони мене в могилу зведуть!

Микола брав викрутку і молоток – інцидент було вичерпано. Мирний період починався з ремонту дверей. Ох, нема коханого Миколюсика, нудьга! На небі, дорогенький, Бога розважає!

Спогади, спогади, які ви солодкі, коли вас перебирати в доброму гуморі, і коли ви не на власній шкурі вирощені, а на чужій…

Гілки дерев у світлі автомобільних фар здавалися павутинням, а сніжок кружляв, наче дух спускав. Кволо і без ентузіазму.

– До кого? – гавкнула хазяйка.

Таксист, видко, з гумором дружив. І не дуже жалував жіночу цікавість, приперчену літами і нервозністю.

– До пса глухого, – зареготав. Хазяйчиному собацюрі Боксові такі жарти не сподобалися, він загарчав, аж піною обслинився.

Оля сховалася за тополю, що, наче самотня баба-яга, пильнувала ріг каламутної, мов болото, вулиці. Хотіла зачекати, поки таксі вступиться з-під хвіртки, а за ним і господиня в хату подасться. Чому цікавість перемагає тепло і затишок, га? Вітер навколо тополі аркана завів, розбігався гульвіса проти ночі, свистів у дівочих вушках, як соловей-розбійник, обціловував холодом…

Та ну її до біса, ту конспірацію! Через стару з порохнявим мозком вона буде тутечки мерзнути, роль ступи для тополі-яги виконуючи?! Розправила крильця, струснула голівкою, попливла до хвіртки гордо, як чайка козацька після вдалого походу, хоча трофеїв Оля ниньки й не мала. Хіба один – досвід називається. Якщо його розшифрувати, то звучатиме приблизно так: усім на тебе начхати, тож якщо хочеш літати – стань спочатку сильною. Інакше посадять у клітку і будуть з тебе знущатися.

Господиня витріщилася в темінь вечірню – знайому ходу вздріла. В такі роки й зір, як в орлиці… Хоча господиня більше на відьму з казок схожа. Розпатлана, зла і липка, мов мухоловка. «А може, душі теж на клей ловляться?» – подумала Оля. І щоб від гріха подалі, мовила: «Прости, Господи». Взялася за хвіртку, металеву, затерту до блиску, як ніс якогось відомого туристичного клоуна, якого треба обов’язково потерти, щоб щастя мати і гроші.

– Що вже натворила? – запитала хазяйка.

Оля стала, витріщилася на стару, роздратування не приховуючи.

– Ви до мене? – напружилася, конспіруючи сичання.

– До тебе, до тебе! Не я ж «Прости, Господи!» казала.

Та в ропухи старої ще й слух музичний! «Чорта має точно», – зробила висновок дівчина і обернулася на оклик.

– Ви – Оля? – запитав водій. Поки мовчав, то видавався нормальним, а як заговорив – клоун. Наче в цирку перед глядачами викаблучується.

– Ні, вона! – кивнула на господиню дівчина і зняла з обличчя таксиста дурну посмішку.

А ці дві сучки кольорові своє отримають! Оля їхнє хихикання у салоні авто нутром чула. Ну-ну…

– Я – Оля! – тицьнула себе в груди господиня. – Кажи, що тре…

Ото справжня подружка! Зразу збагнула принцип конспірації задля ворога ліквідації.

– Пані Стефо, – попросила Оля якомога лагідніше, – проженіть їх, будь ласка. По повній програмі, як ви вмієте. А ще краще із взяттям у заручники та залученням правоохоронних органів.

Господиня бахнула громом, наче катапульта важелезним камінням об мур фортеці. Таксист покрутив собі пальцем біля скроні й заскочив у машину. Декілька секунд постояв, вслухаючись у благословення лихослівного вечора, а потім загуркотів, наче каменоломня, і помчав геть. Хазяйка зарядила йому вслід прокльоном, глянула на дівчину. Оля кивнула і показала пані Стефі великого пальця. І подумала, що хазяйка не така вже й зла відьма. Відьма – так. Але не зла. І не чорта лисого, а чортика акуратно підстриженого має. Такого, з яким іще можна домовлятися. А пані Стефа, у свою чергу, подумала, що ця потенційна хвойда – доволі симпатичне гаденя, якщо з ним по один бік хвіртки, тобто барикад, стояти…

– З мене домашнє вино! – пообіцяла Оля господині, ввічливо відпихаючи її від вузької стежки з поручнями, що вела до прибудованої конурки, бо пані Стефа любила поговорити.

– Ловлю на слові!

– Можете не мучитися, я й так знаю, що ви свого не попустите. Біжу, змерзла.

Пані Стефа, голосно регочучи, зайшла до хати, гепнула за собою двері – об’єкт давніх скандалів, коли кортіло чоловікові дошкулити. Бо двері взимку розбухали і насилу зачинялися, а влітку зсихалися й викручувалися, як рахіти. Ниньки господиня тугого входження дверей у раму не зауважила, бо її трудяга-мозок інтенсивно працював над розгадкою поведінки дівчини-квартирантки: що в ній змінилося і чому? Досі ще не бачила зубріїв із задатками шльондр. Як правило, вони несумісні. Ця мала нагадувала їй чортика, що хоче літати на ангельських крилах. Не вийде. Пані Стефа знала те по собі. Треба визначатися. Або ти служиш, що неприємно, або тобі служать, що егоїстично. Так, або ти робиш приємно, або тобі роблять приємно.

Ну чому, чому не виходить зробити так, щоб воно поєднувалось? Щоб гармоніювало, як по телевізору розказують? Якщо чесно, вони вже з тією гармонією задовбали! Сидять невротики, кричать, шкіряться, сіпаються, гармонію відстоюючи! Та коли з такою злагодою, як у них, то вже краще бути… як воно там по-мудрому? Ага, дисгармонійним. Пані Стефа замолоду трохи провідницею попрацювала, мудрих людей наслухалася. Ну, й дурнів теж, але зараз не про те… Аж поки якась вареха чоловікові дурниць не начерпала і він її звідти не забрав. Став, груди випнув, як півень, гребеня розпустив і сказав: «Або я, або вагон». Отаке життя… І тепер не знати, що краще було би: чи чоловік із періодичними заскоками, чи «рушив потяг в далеку дорогу…».