Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 12

Здавалося місяцю, що ранок розучився ходити. Повз, немов кінець світу до свого початку: всі його провіщають, підганяють, а він знає своє – живе на повну у світанковому царстві, за кулісами ночі, не метушиться, не звертає уваги на чужі химерні бажання побачити, як корчиться в конвульсіях ближній…

У місяця з перепою ще ніколи не була така важка голова, як нині від балачок трьох кольорових подружок, у думки яких він здуру вгруз, підслуховуючи дівочі посиденьки в ніч на Старий Новий рік, а видряпатися так і не зміг.

«Це трясовиння! – сердився на себе місяць. – Воно тільки зверху яскраве-зелене, периною-мохом устелене, а насправді засмоктує й не відпускає. Ранку, де ти? Приходь швидше, а то булькну – і згадуй лиш як звали. Ще не було у світі такого, щоб місяць утопився в болоті дівочих фантазій! Я не хочу бути першим – така слава мене поховає!

Що завзятіше місяць дівочі нічні одкровення проганяв – то краще вони почувалися в його голові. Додавали русявого, рожевого і блакитного кольорів, перепліталися, вкорінювалися, ставали рідними…

– Так що, мала, свобода – це тобі не казка про Колобка. «Я від діда утік, я від баби утік…» Бо, бач, старі його утискають… Герой великий знайшовся! Ну і що сталося з Колобком? – говорила Оксана.

– Ясно що. Його лисиця зжерла! – пирхнула Оля. Тарілчастим поглядом, на денці якого, наче під час ворожінь, корчився в конвульсіях горбатий знак питання, поцікавилася: – А до чого тут я?

Яна і Оксана переглянулися. Навіть попри різні кольори голівок, вони були наче два чобітки – пара. Кольори – це дурниця. Головне – розмір сходився, і фасон, і підбори гострі, наче роги.

– Ми тебе знаємо якихось півдня, а пластинка твоя заїжджена нам уже все розповіла.

– Якщо коротко. Цитую: «Мені головне – вирватися з батьківської хати, а там хоч Земля хай з орбіти злітає». Правильно?

Оля замислилася.

– Ну, взагалі-то правильно.

– Ось.

– Що ось?

– Таж коли Земля з орбіти злетить, то ти з нею помандруєш галактикою. В курсі?

– Не думала про таке.

– Отож.

Місяць почухав лисину. «Що вони мелють? – звів брови спантеличено. – Та якщо Земля з орбіти злетить, то вона згорить! Разом з їхніми кольоровими головами!»

– Так що свобода – це не лишень можливість іти куди хочеш і з ким хочеш, пити, курити і з хлопцями дружити! Свобода – це використовувати по максимуму і з розумом усі можливості тепер і – найголовніше! – наголосила Яна, – завжди мати шлях до відступу! Відступу в майбутнє!

– О! – підтримала подружку Оксана. – Розшифровую: не запаскудити майбутнє!

– Ви з мене глузуєте? – реготала Оля. Дотепи дівчат їй подобалися.

– Аж ні, аж ні…

– Не кажи…

Яна налила в чайник води. Ввімкнула. Він почав сичати, як знервоване гаддя.

– Чаю до раю! – підморгнула. – Ось, мала, скажи нам: хто ми такі?

– Ну, ви вільні… Ви безтурботні… Вас бояться інші дівчата. До вас тягнуться хлопці. Вас остерігаються викладачі. Ви сміливі в словах – а ніхто дурнем виглядати не хоче. Ви оригінальні зовні. Ваша поведінка – виклична. Ви вабите чимось…

– Все?

– Ну, не знаю…

– А чому ти не кажеш, що ми п’яні повії й курящі наркоманки…

– …які давно вже працюють на столичний кримінал, надаючи секс-послуги?

Оля перестала тішитися.

– Так, кажуть і таке…

– І?

– Я теж так думаю, якщо хочете знати…

– І чому це тебе не зупинило? Навіщо тобі друзі, в яких гарна тільки обгортка?

– Цікавість…

– Мало…

– А ще я думаю, що я в будь-який момент, якщо що, зіскочу…

– Тобто?

– Утечу від вас.

– Дзуськи! – Яна показала Олі дулю.

Оксана вдарилася у роздуми. Здалеку, наче мандрівник, що прокручує в голові маршрут, знаючи, звідки стартує і куди має прибути. І не гребує проміжними зупинками, бо саме вони, крапочки на карті, і є тими найважливішими моментами, що, з’єднуючи початок і кінець, роблять подорож успішною.

– Від нас, може, і втечеш, від криміналу теж можна, якщо постаратися і якщо пощастить. З наркотиками сяк-так люди зав’язують, якщо дідько відпустить, зеленого змія теж можна придушити, секс-послуги – штука тимчасова, бо молодість скороминуча, куріння взагалі забавка невинна – крім як собі фактично нікому не шкодиш, якщо в небо дмеш, а…

Оксана вкинула по пакетику чаю в горнятка. Яна налила води.

– А від себе не втечеш… – завершила мандрівку заяложеним висновком. На, маєш… Та розгорни будь-яку газетку – там порад на тему «Як утекти від себе» тьма-тьмуща. Від них аж проліски в’януть.

– Тобто?

– Смороду від гнилі, що отут накопичиться, – Яна поплескала себе по душі, – жодним викличним шматтям не затулиш…

– Ти ж, мала, віриш у силу запахів? – прийшла на допомогу Яні Оксана.

– Вірю.

– Тоді маєш зрозуміти.

Кольорові подружки сьорбали чай, чорний, наче затишний, бездумний сон, пахучий, як безтурботне дитинство, чай парував, мов аромат казки, а Яна й Оксана облизувалися і хитро переглядалися. На губах у них була пудра від тістечок.

Оля якусь хвилину придивлялася до подружок, переводячи погляд з однієї на іншу, ніби маятник, а потім до неї дійшло:

– Та ж ви з мене насміхаєтеся! Розігруєте, так? Знущаєтеся з малолітньої дурочки. Думаєте, село темне, можна з нього поржати! Начиталися модних журналів – і мудруєте? Вам мало крамниці, де з мене тітонька поглузувала, наче з малявки дитсадкової! Ви мені розказуєте про душу? Продовжуючи догоджати своїм тілам, горілку п’ючи, курячи, тістечка із чаєм смакуючи? Моліться, коли про душу думаєте! До церкви йдіть, а не в бар! – Оля поглядом дегустувала Яну й Оксану і не могла відчути їхнього справжнього смаку.

– Ви жартуєте, так? – кольорові подружки головами захитали, що ні, не жартують.

– Це гра, ритуал, ви вивчаєте мене, так? – знову мовчазне «ні». Оля принюхалася. Її безпомильний ніс свідчив, що кольорові подружки не брешуть. А очі казали, що дівчата – рідкісні аферистки!

Оля зірвалася з-за столу, заметушилася, забігала по кімнатці, якомога переконливіше демонструючи, що вона йде геть. Бо насмішки вже її дістали.

– Задовбали! – підкріпила Оля свою метушню словами.

Рожева Яна і блакитненька Оксана сьорбали чай і мовчки спостерігали за діями своєї новенької подружки-білявки Олі. Коли та вже була на порозі, в плащику, застібнутому на всі ґудзики, оперезана, із сумочкою, Яна мовила:

– Сядь і не роби дурниць.

– Я не можу так…

– Ми хочемо тебе навчити могти.

– Та хто ви такі, щоб мене вчити? Ви подивіться на себе! Ходячі клоуни!

– Клоуни – це круто! А ходячі – взагалі фантастика! Як ти кажеш, Яно? – Оксана не стрималась. Оля почала передавати куті меду. Як на неї, хай би йшла. – Може, не будемо малу затримувати, га? – звернулася до Яни.

Яна потерла долоньки.

– Зробимо так: якщо Оля через десять секунд, ніби нічого й не сталося, сидітиме з нами за святковим новорічним столом і питиме чай – ми її ознайомимо з Кодексом.

– Я б не ризи… – Оксана не встигла договорити «кувала», як Оля вже за столом сьорбала чай.

– Це не тому, що я не образилася, – сказала, – а тому, що ви – свині! Хрю-хрю… Так-так, декоративні, примітивні, фарбовані, нудні й несмачні!

Цього разу сміх був щирий. Місяць-авантюрник уже думав, що нарешті дівчата вгамуються й підуть спатки, бо вранці ж на пари. Аж ні…

Яна зняла зі стіни репродукцію картини «Дівчина з коромислом», відчинила ключиком дерев’яні дверці, вийняла зі сховку саморобний блокнотик-книжечку, подала Олі й промовила:

– Ось.

Це «ось» мало якусь дуже величезну цінність, – здогадався місяць, тому не міг піти у справах, а далі продовжував шпигувати за дівчатами.