Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 15

Жилося Олі з кольоровими подругами весело. Їхнє тріо в педколеджі називали «Кольорові змії», а квартирку – «Куб лом». Бути однією зі «змій» Олі подобалося. Блакитненька, рожевенька і біленька «змії» поводились виклично, навіть грубо, не панькались ні з ким, не приховували, що самі не ідеальні, але й на хиби інших вказували прямо і зухвало, і їх не хвилювало, що від такої відвертості комусь, може, незручно і боляче… Однолітки їх обминали й водночас тягнулися до них, старші їх ігнорували, бо «коли не чіпати, то не смердить». Здавалося, дівчата вільні, наче барвисті казкові птахи: все у них є, і того, що є – вистачає.

Крім того, що поводились розкуто в коледжі, час від часу влаштовували собі розкуті вихідні – з випивкою і хлопцями. І з розумом. Який, утім, інколи втрачали, але хто з людей без гріха?

Так минали дні за днями, місяці за місяцями.

З часу входження до Товариства вільних дівчат Оля лише одного разу була вдома, в лютому, і то в авральному порядку – аби засвідчити відданість родинним цінностям, татові шану віддати, бо йому грамоту виписали в районі за активну громадянську позицію, і в хаті було масове гуляння, таємна битва лицемірства, пихи і заздрості, яку обслуговували виснажена, наче африканська бадилина, мама і байдужа, мов час, Оля, що підганяла стрілку годинника на стіні вперед, до третіх півнів, бо саме в той час останній із могікан, сусід дядько Микола почалапає навпростець, городами, за свою клуню і там з годину буде гикати, харчати і натягатися, аж поки не виблює із себе всю «радість».

Після повернення до Самбора Олі три ночі не спалося, жахи ввижалися: в чорно-білому кіно вона тинялася навколо батьківської хати, і там, де завжди росли проліски, була тьма… І не просто тьма – а тьма-тьмуща, і тоді в муках до Олі прийшло одкровення і сказало: стань зеленою, мов інопланетяни, і все буде добре. І вранці, нікому нічого не сказавши, Оля пішла в перукарню і пофарбувала волосся у зелений колір. Не без проблем, бо фарби потрібної на місці не було, однак у наш космічний час, який уміє читати навіть думки людини, головне дуже чогось хотіти – і воно здійснюється! Сила думки – це зброя зброй, чарівна паличка масового знищення! Словом, фарбу знайшли. Не «за шість секунд», як каже згаданий вище самбірський майстер, але швидко.

На диво, щойно повернувшись додому з новим кольором волосся, Оля відчула, що змінилася й вона вся. Одного погляду в дзеркало вистачило, щоб зафіксувати в собі зелень і відпустити білину. Зелень через волосяні корінці перелізла в голову, наслідила своїм бравим кольором у мозку, а звідтам разом із крівцею через живильні потоки судинок розійшлася по тілу і повідомила йому про нову Олю. Тіло спочатку пробувало пручатися: як, мовляв, може бути, щоб якась фарба мала таку силу? Як не крути, а з материної утроби на світ Божий дівчинка народилася біленькою, мов ангелятко, а не зеленою, наче мавка. На що тілу заперечив згусток енергії, який, наче лава, заповнив його, сказавши: «Ти, шановне, відстало. Часи змінилися, зараз у світі панують закони квантової фізики, а отже, тепер головне – енергія. Своїми вібраціями вона й творить те, що можна і відчути, й помацати. Ти, тіло, теж, до речі, енергія, тож мовчи, бо як поселиш у голові своєї господині Олі зневіру, то й саме страждатимеш, адже твій Бог аж ніяк не їжа, а те, що думає Оля».

Ось так приблизно відбувалося перетворення Олі колишньої на нову, зелену, фактично без боїв, що було дивно, адже зазвичай старе не хоче поступатися новому.

Четвер, полудень. Дівчина вирішила ще сходити на пари, бо кортіло їй відчути реакцію «ближніх» на себе зелену. На вулиці дівчину наче не помічали. У вестибюлі старий вахтер Шикуйсь, що колись фізкультуру викладав тутечки ж, у коледжі, присвиснув, протяжно, мовби дух спускав, декілька дівчат завмерли, наче манекени, деякі, мов дурненькі, гигикнули, а єдиний хлопчина в окулярах Вітя Біб, що, сидячи на підвіконні, готувався в університет на біологічний, усміхнувся. По-справжньому, як митець.

– Гарно? – Оля вздріла його усмішку і відчула захоплення.

– Дуже, – відповів той. Відверто, не соромлячись, ніби зустрів рідну душу.

– Асоціація? – запитала Оля Вітю суворо, як на олімпіаді.

– Ліана. Завзята ліана у диких джунглях, – випалив Вітя, примружившись, наче яку каверзу приховуючи.

– Дякую.

Оля вибігла на другий поверх, у коридорі проминула застиглу, лишень з пульсуючими вилицями і сіпанням липких вусиків під довгим носом бібліотекарку, яка все знала і на всьому розумілася, яка своєю хирлявою особою будь-який простір, що погано тхне, заповнювала і була набридливою, наче муха. Її так і називали – Муха. Так от, реакція Мухи надала Олі впевненості, підтвердила, що дівчина на правильному шляху, бо коли Мусі зле, то тому, хто зробив їй погано, мусить бути добре. Закон коледжу. Перевірений десятками випусків учителів початкових класів.

Оля впірнула в аудиторію.

За столом сидів історик і ставив «нб».

– Вередун Ольга.

– Я тут!

Тридцять пар очей сфокусувались на дівчині. Аудиторія видала такий оркестр емоцій, що якби хтось здогадався записати партитуру, то володів би шедевром. Це була би композиція, що зцілює все: і психози, і неврози, і дурість, і нормальність. Таке по нотах не зіграєш. Хіба по нервах, якими керують почуття. Історик зобразив класичне здивування, опустивши, наче цап, що прицілюється, аби когось буцнути, голову, і дивлячись на Олю знизу вгору, поверх окулярів, перепитав:

– Вередун Оля?

– Так, я тепер така… – мовила зелена дівчина.

– Ходи сюди, будеш відповідати.

Оля підійшла до дошки, стала поряд з істориком. Старий чортяка не зводив з дівчини свого погляду понад окулярами.

– Перелічи мені, будь ласка, шановна студентко, відомих історичних персонажів з нашого цьогорічного курсу, які своєю поведінкою кинули виклик суспільству.

Дівчина секунд тридцять прокручувала в голові вивчене, а тоді сказала:

– Та всі…

– Відмінно! – зрадів історик. – Сідай, будь ласка. – Оля зробила крок. – Зажди, – зупинив її викладач. – А кому ти кинула виклик своєю зеленою шевелюрою?

Аудиторія зареготала.

– Собі!

Історик опустив окуляри, піднявся зі стільця. Розбурхав у собі запах кави.

– Шановні майбутні колеги, – почав поважно, – між реготом і зеленою шевелюрою я вибираю зелену шевелюру. – Ауди торія затихла. – Бо виклик собі кидають не слабаки. Слабаки ржуть, наче коні, із сильних. Нехай неправих, але сильних. А зараз самостійна робота. – Студенти зашепотіли. – І можете не підкидати мені тем про комунізм і радянську владу – нині цей номер не спрацює. Я злий, бо не люблю масового психозу. Я побачив телят, якими можна робити будь-яку революцію… Уточнюю: не силу, яка творить революцію, а телят, якими роблять революцію… Отже, записуємо питання. Як завжди, перший варіант, другий варіант, – історик правою рукою навів уздовж аудиторії дві паралельні лінії. – Вперед, телята!

Завжди чемний Опанас Альбертович цього разу був монстром. Чудовиськом, що залізло в непрохідні нетрі історії, виколупало звідтам якісь незрозумілі події й змусило студентів вигадувати про них казки.

За п’ять хвилин до кінця заняття історик зібрав роботи. Й одразу взявся перевіряти. Розгорнув, зиркнув, перекреслив, поставив одиницю. І так на всіх роботах, крім однієї, де було написано кілька слів. Її він відклав убік. Потім почав студентські самостійні роботи рвати. На клаптики. По декілька аркушів, не поспішаючи. Коли на столі перед Опанасом Альбертовичем уже лежала кучугура пошматованих студентських знань, він вийшов з аудиторії. Від тиші аж забриніли шибки на вікнах – такого шоку вони ще не переживали за своє багате на досвід життя. До гамору були звиклі, а тиша збила їх із пантелику. Через декілька секунд історик повернувся зі смітни ком і зсунув клапті паперу в кошик. Продзвенів дзвінок. Червоний, наче радянський прапор, історик, сопучи, зібрався геть, не задавши навіть домашнього завдання. У дверях смикнувся, зупинився. Не втерпів, щоб не висловити своє обурення.

– Не через написані вами глупства я злий. Ні! А через те, що ніхто з вас не обурився, що не теля! Я тричі назвав вас телятами! Тричі! – історик вибіг із кабінету. Таким його ще ніхто ніколи не бачив. Згорбленим, зсутуленим, ніяким. Зневіра влізла йому в голову і затулила просвіток. Він ходив на роботу, щоб виростити з кров з молоком хлопців і дівчат – господарів свого життя, а побачив телят з опущеними головами, що на образи мовчать, перебираючи ратицями, бо бояться за свої шкурки.

Тільки за істориком зачинилися двері, студенти ожили. Комусь було соромно, хтось лаявся вслід, комусь було байдуже. До викладацького столу підскочила староста Уляна і вхопила відкладену самостійну роботу.

– Слухайте! – піднесла руку, наче давала команду «На старт». – «Я про такі історичні моменти не знаю. Підозрюю, що їх не було».

– Що? Що?

– Як?

– Хто? – заволали принижені дівчата.

– А хто може бути? Вискочка наша! Ольга Вередун! – виголосила староста Уляна.

– Ах ти сучка зелена! Ти не могла сказати, га?

– Хвойда!

– Задрипанка!

– Свиня!

Оля, щоб не розплакатись перед одногрупниками, вибігла з аудиторії. Мерехтливими коридорами, сходами, що тремтять, вибрела на вулицю. Стала обличчям до декоративної ялинки, перевела подих. Розуміла, що образила дівчат, могла ж сказати, що історик з них познущався – довів, що вони телята в квадраті. Але, з іншого боку, чого вони з неї сміялися? Всі реготали, коли побачили, що вона зелена, всі без винятку! Хай знають!

На фізкультуру не пішла. Її в роздягальні заклюють. Не впевнена була, що не зірветься й Уляну не потягає за патли. А винною зроблять, звичайно, Олю, бо вона не така, як усі. Не зі стада. А відтепер ще й зелена! Витурять її з коледжу, точно витурять. А в село до тата Оля не хоче. Ні, тільки не це! Зникнути, переждати. Десь вона читала, що коли хочеться комусь натовкти пику, то треба добу перечекати. Пауза заспокоює нерви і вмикає здоровий глузд.

В голові було легко, а на душі шкреблися кішки. Та невже голова і душа не з одного тіста? Часто-густо вони не просто не можуть спокійно співіснувати в одній особі, а й ворогують, капосниці! А може, вони найкращі подружки? І змушені приховано заздрити одна одній і гадати, як би то кавалера у подруги відбити і заміж за нього вийти? Вона собі знайде іншого, може, навіть ліпшого, зате не буде себе нести як королеву. Так-так, королевам теж корона вряди-годи з голови падає, нічого немає вічного на землі, земля так майстерно, наче старий народний умілець, усе тверде перетворює на невидимі людському оку атоми, що жах. Порошинкою себе відчуваєш, коли починаєш думати про те, на що не можеш уплинути. Коротше, все дурниця, треба покурити.

Дівчина зупинилася біля кіоску з газетами, де вже давно продавали пиво і сигарети. Газетки, підсилені вицвілими на сонці книжками, дешевими зошитами, кульковими ручками і конвертами, були ширмою, що затуляли стару, як газета «Правда», кіоскерку. Бабуся на іноземних назвах сигарет не дуже розумілася, тицяла пальцем по пачках.

– Ага! – закивала Оля. Вибрала «LM». Ціни на сигарети – як за рідну маму. Труїшся – ще й гроші плати! Ото дідько придумав бізнес, торгаш клятий!

– Нащо, дитино, куриш? І так таке марне, зелене, тобі то треба? Шоколадку би собі купила! – чи то дорікала, чи то просила кіоскерка. З вигляду бабуся знала Олю, вона в неї зошити і конверти купувала.

– То братові! – бовкнула Оля.

Бабуся висунула голову з віконечка.

– Нащо брешеш? – запитала осудливо. – Ти би братові отак вибирала? Сказала би що-небудь – і все.

Оля всміхнулася. Кисло, як середа на п’ятницю. Колись люди у середу і п’ятницю постили, м’ясця не їли, навіть молочка не пили. Розвантажували себе від безладу. Але п’ятниця була суворішою. Тому середа їй заздрила. Є чому заздрити, чесне слово! Людям з голоду в голові паморочиться, у шлунку крутить і булькає, а вона заздрить.

– Дайте ще запальничку. Оцю, найдешевшу.

Кіоскерка клацнула запальничкою, перевіряючи, чи працює. Та так уміло, що ого-го! Може, теж собі підкурює самотніми вечорами? На зорі. До вічності зазираючи. Пішов вогонь. Раптово. Без утомливого тертя сухих трісочок. Клац – і ти вже Прометей! Цивілізація, комфорт. Нудьга. Зручності й переваги, які мали би приносити людям насолоду, породили депресію. Нема до чого прагнути, бо все є. А насолоди платні! Усі без винятку! Платиш залежністю, пригніченням, безвіллям. А небавом болем. Коли починає псуватися тіло.

Зараз діти не вірять, що колись не було мобільних телефонів. Краще би не було. Мамі треба подзвонити…

Оля обійшла стадіон, аби не напоротися на одногрупників – погода гарна, фізрук поведе на природу побігати і ручками помахати. Хлопцям після розминки кине м’яча, ганятимуть за ним, наче за спідницями, а він з дівчатами буде займатися. Випендрюватися. Фізрук естет, не любить залів і майданчиків, травичку йому подавай. Романтик. А взагалі-то він цікавий екземпляр, з тіла нічого такий, підтягнутий, і всередині не гнилий. Тому Олина обіцянка помститися йому за «знущання» в силі. Ну, Оля розуміє, що він «знущається», залицяючись. Має до неї симпатію якусь садистську. За що і відповість. Бо все мусить мати міру.

Пішла за поштамт. Там за кучерявими нестриженими кущами лавка причаїлася. Сіла, затягнулася. Дим був огидний, але голову трохи запаморочив. І пальці смерділи. Фу!

Зацінькав телефон. Мама.

– Доню, то я!

– Чую. Привіт, мамо.

– Привіт! У тебе зараз перерва, правильно я вирахувала?

– Так. – «Цікаво, хто інформатор?» – подумала Оля.

– А що то за шум?

– У нас фізкультура, ми на стадіоні.

– Ти не прогулюєш часом?

– Ні, мамо.

– Здорова?

– Так.

– Їла?

– Їла.

– Не буду питати, що їла, бо ти від того злишся.

– Правильно.

– Добре.

– Як удома?

– Як завжди. Тато гонор пильнує, сам гарує і всіх довкола мучить. Я з малим більше.

– Як Гордійко?

– Не вгамується. Певно, в тата пішов.

– Хай Бог боронить! – вихопилося в Олі.

– Так. Вчися, дитино, і зразу собі гніздечко десь вий, бо як повернешся в село, то пропадеш! Або заміж іди!

– Добре, мамо.

– Ти вже маєш бігти?

– Маю.

– Тато суне! Щось забув! Гупає, як чорт!

– До побачення!

– Я тобі гроші на картку перекинула.

Телефон запікав кінцем розмови. Отакі огірочки… Бідна мама. Ні, Оля до такого не докотиться. Як казав письменник Андрій Чайковський, який, до речі, в Самборі народився: «Краще смерть, ніж неволя»! Отож-бо! А що це значить? А те, що вище голову! Бо вихід завжди є! У крайньому випадку – крайній вихід! Оля тричі сплюнула і перехрестилася.

«Дурні думки з голови треба гнати, наче злодія з хати!» – це вже коронна мудрість сусіда Миколи, що після забав, які влаштовує тато, до ранку під плотом блює, бекає і на місяць гарчить… Але Оля його дуже поважає і намагається брати з дядька Миколи приклад. Бо він завжди залишається оптимістом. У яку халепу не зодягнуло б його життя, він з неї завжди викроїть кусень радості. І причепить собі на чоло, щоб не забути, що все мине… І щоб усі бачили, що життя – це те, що зараз, на чолі. А не у хворобливих мареннях, що їх дідько мріями назвав. Адже «Бог мрій не визнає, Він каже: не турбуйся про завтрашній день… Правильно?» – запитує дядько Микола мудрих людей, що зуби стерли на наріканнях, мовляв, «все не те, все не так, усі винні, через них нема ні життя, ні спасу». А що на це можуть відповісти «мудрі» люди, які намалювали собі омріяне майбутнє, що не сходиться із сьогоденням, і тому їм усе не так і всі щось винні? Правильно! Що Микола напився і здуру плеще дурниці. Ще й Бога згадує. Що на п’яну голову хай Господь милує… «Он у Києві, – розпинаються “мудрі” люди, – проблема! Прокурора обікрали! Уявляєте? Якщо вже не бояться прокурорів обкрадати, то що говорити про бідних людей? Знахабніли злодії!» Словом, що би там хто не белькотів, Оля відчувала, що дядько Микола – замаскований мудрець, і що він, навіть коли вип’є, тверезіше сприймає життя, ніж усі сільські мудрагелі разом узяті. Крапка!

Весна додому не пустила. Оля подалася до Дністра. Пішки. Далеченько, але мандрівка до річки того варта. Плинна вода зцілює. Змиває проблеми і несе їх геть, де по дорозі вони липнуть до дурнів. Хвалити Бога, дурнів вистачає, і проблеми ніколи не ходять самі. Вони завжди ситі й у теплі. А головне – в пошані.

Ось такий філософський день видався, з перукарні почавшись. Оля так і не збагнула: чому її пре до бунту? І чому їй зле, коли навколо все добре? І чому вона ні сіло ні впало пофарбувалась назелено? Адже мусить бути якась причина, бо немає нічого такого, щоб із чогось не виникло. Ну так же?

«Геть хандру, ти вільна, тато далеко!» – з такою установкою почалапала назад. Дністер хлюпався у воді, як дітвак, з головою занурюючись у радість. Прошумів дівчині: «Бувай». Завжди будь тобто. Тут і тепер, незважаючи ні на що. «Бути» – Бог усього живого. А мислячого тим паче. Дністер не балачками був напакований, він мав досвід. Якби він просто не «був», а гнався за майбутнім чи грівся спогадами літа, то давно би всох. На яр перетворився би. Бо не можна наздогнати те, чого нема. Чи насититися тим, що зотліло в лапах часу. Дністер давно збагнув, що створений із крапель, за якими йому не угнатися. Тому шанував мить.

Кольорові дівчата вже були в курсі «історичних» пригод.

– Ну ти, мала, переполох зчинила в коледжі! Збирайся! – з порогу вигукнула Яна.

– Не зрозуміла… Куди? – Оля бочком прослизнула в кімнату. Бавляться. Вирішили покепкувати з неї. Оксана перед дзеркалом наводила фінальний марафет. Якраз примружилась і облизала губи. Ще раз огледіла себе – добре.

– Показуйся! – перевела свої свіжі «стрілки» на зелену бунтівну подружку. – Ши-кар-но! – каркнула, як ворона, що дорвалася до мікрофона.

– Вау! Підтримую! Але роздивимось дорогою. Пішли! – підганяла Яна.

Оля, граючись, вхопилася за поручні старого ліжка. Прикувалась до нього кулачками.

– Ні! Я втомилася. І мені трішки не по собі. Я колись думала, що не маю сил від роботи. А виявляється, нерви вимотують більше за мотику.

– Тому ми йдемо в поліклініку. Бо ти почуваєшся зле.

– Стоп! Стоп! Стоп! – запротестувала Оля. – Мені, як ніколи, добре. Ніби очистилась від гріхів і… друзів. О! – піднятий вгору вказівний палець мав свідчити про глибокодумність і «скромність» Олі. Так що…

– Погнали. І не вдавай дурочку.

День пахнув звершеннями. Він хотів гордо підняти голову, вдихнути якомога більше кисню, прагнув відчути себе Кимось з великої букви, бути не просто маленьким днем. Йому по цимбалах було, які звершення його ждуть – добрі чи погані, він мав бути на коні – а дівчатка, кольорові, наче райдуга, підставили дню свої голівки – бери, катайся, допоки дівчата чогось прагнуть. Допоки не загрузли в суєті, буднях, чорно-білому світі.

– Ти не повіриш, але ти розбурхала гниль. Зчинила переполох у царстві трясовиння. Хтось директрисі доніс, що ти зірвала пару. І образила історика. Директриса має проблеми вдома, чоловік її п’є безпробудно, тому потребувала розрядки. І зібрала нараду. Тебе би виключили з коледжу за аморальну поведінку, якби історик випадково на шабаш не забрів. Почув, у чому річ, – і обурився. Гнув, кажуть, такими матюками, що всі педагогічні технології червоніли. Захищав тебе. Директрису довбнею назвав.

– А вони колись разом в університеті у Львові вчилися, – вставила своє Оксана. – І з достовірних джерел мені відомо, що історик до неї мав симпатію. А вона його не схотіла. Вибрала його друга. Музиканта. То він тепер їй концерти й влаштовує. Бібліотекарка, вона подружка директриси, асистентка зі зняття стресу, вислуховує її при бокалі, каже, що вона жалкує за істориком…

– Коротше, – Яна перехопила естафету оповіді, – історик просвіщав педраду, що якби побільше таких Вередунів, як ти, то, може, вже на двадцятому році незалежності Україна би заявила, що вона є. А не чекала б, аби хтось її помітив і визнав. Словом, на порядку денному: ти – на виключення, історик – на невідповідність займаній посаді. Директрису «довбня» заїла сильно, – дівчата зареготали. – Ні, ну вона справді на довбню схожа. Особливо, коли собі волосся розпушить. Ну правда ж?