Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 9

Вечір плавно лягав під ніч і розчинявся у ній, наче кава в гарячій смолі.

Бокс лежав у буді, поклавши голову на лапи, і розмірковував про життя. Згадував літо, кролика сусідського. Смачний був небіжчик, не з морозилки і не з пательні, а справжній, з адреналіном! Міг іще жити, правда, але зась, попався! Хоча не марно своє відкалатав кролик, йому, Боксові, прислужився, енергії дав. Можна навіть припустити, що він продовжує жити у псові. Так, ніщо безслідно не минає, все з чогось та й починається і у щось переходить…

А вона? Грайлива така, мов козуля, крутилася біля паркану два дні, вабила до себе! Бокс нашийника перетер-таки, бо втратити таку красу, яка тебе ще й закликає, то треба бути останнім бовдуром. Псом без роду, племені, розуму й гордості. Три дні прожив, наче в раю, зі своєю любкою Пальмою, а на четвертий вона попалася – господарю своєму. Задрімала на сонечку після бурхливих любощів, поки Бокс до водопою бігав. Не встеріг. Господар Пальми Іван Іванович чоловік був добрий, уважний, пильнував її – в теплі, чистоті та їжі поживній не відмовляв. Але в усьому має бути міра, шановне людство! Вже хоч до любові не лізьте, в душу псячу, ланцюгами стиснену і вольєрами скуту, не плюйте, будь ласка! Не будьте сутенерами, люди, бо воздасться вам!

Повів Іван Іванович Пальму до якогось Джека. Бокс не міг заспокоїтися, не пив, не їв, не спав, скавулів, як за небіжчиком, тижнями, і господаря Пальми, і Джека проклинав, хоча той Джек Богу душу винен – на кого йому сказали, на того й слинився. Ночами довжелезними, як поїзд, Бокс просив Бога, щоб Івана Івановича в наступному житті сучкою породив. І щоб такі бридкі пси її обслуговували, як коти обскубані. Аби знав, падлюка, як звідництвом займатися. Одного разу влітку Бокс здалеку бачив Пальму з цуценятами. Їй уже було не до нього – дітей пильнувала. Цікаво, а чи малі схожі на нього?

Бокс занюхав копчені ребра. Ще слинка не встигла зібратися в пащі, як Олю вздрів. Вона нахилилася, погладила його по гриві, за вухом почухала, вийняла з сумки ребра і поклала під самим його носом. Поважно, в чистій одноразовій мисці. І сказала по-змовницьки, пошепки: «Дякую, друже…» Бокс подумав, що якби він був чоловіком, йому би Оля дуже подобалася. Бо вона, крім того, що була вродлива і добра, ще й пахла гарно. Майже як Пальма. А нюх ніколи Бокса не підводив. Як змалку був гострим, наче лезо, таким і зостався…

Кольорові дівчата і Галя вийшли на вулицю. Оля затрималася, вдала, що взуття поправляє, а насправді псові дякувала. Наздогнала подружок аж за тополею-ягою, за якою ще недавно ховалася від пані Стефи, чекаючи, щоб таксі поїхало геть.

До Старого Нового року була ще година. Морозець хукав десь так мінус трьома, сніжок кружляв, як пух тополиний, блимали поодинокі зірки, місяць то виставляв пузо, то ховав, наче на гостинці натякаючи, дівчата брели вуличкою, ледь освітленою ліхтарями-павуками, і дихали романтикою.

– Пішки? – запитала Галя.

– А скільки тут до центру? – здивувалася рожева Яна. – Чи як?

За будинком боролася сама із собою тінь. Якась її частина прагнула засвітитися, а інша наполягала, що краще померти темною. Подружки зупинилися.

– Галю, можна тебе? – додав вечору романтики тремтливий бас.

Щічки Галині враз спалахнути, наче мороз їх буряком натер.

– Що ти тут робиш?

– На тебе чекаю.

– Знаєш що, Денисочку? На руду свою чекай!

Денис хоч і вигнався високий, як тополя, однак, схоже, дурним, як квасоля, не був. Не виправдовувався. Не пояснював. А як розумний чоловік запропонував:

– Зустрінь зі мною Новий рік!

Галя застигла. Пропозиція справжня, в лоб – і зваблива, наче торт.

– Я твій торт купив. «Бджілку».

Дівчина зиркнула на подруг, шукаючи підтримки. Й отримала. Побачила, що вони заздрять їй, аж слова не можуть витиснути із себе, тому сказала Денисові:

– Так, – і повисла в нього на шиї.

Ні, це собі треба тільки уявити, яким височезним мав бути той Денис, коли на ньому повисла вежа Галя! Фантастика!

– Ряди рідішають, – сказала Оксана.

– «Зріділа» – так і була ж незапланована… – розрадила кольорову подружку Яна.

– Може, ще й мені вивітритися? – примружилась Оля.

Подружки зареготали.

– Ні, ти й так нам нелегко дісталася. Хочеш чи не хочеш, а ми таки посвятимо тебе у хвойди!

– Йой, їх уже три! – перекривляла біологічку, ніжно Хромосомою прозваною, Яна.

– Оте мале біле шльондреня до тих фарбованих курв пристало! Де ти, Дарвіне? Прийди і вчини природний відбір, бо Бог із Його добротою не справляється! Світе, куди ти котишся? – по черзі приповідали і кривлялися дівчата. – Боже ти мій – блакитні патли! Святоньку – пуд смоли на віях! Спаси і сохрани – спідниці вище трусів! А нігті чорні – кінець світу!»

Брели і ніч реготом частували. За автошколою зупинилися. Яна спохопилася – в сумочку полізла.

– Покуримо, – глянула на годинник. – Встигнемо. – Шукала сигарети й оглядалася.