Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 7

Оля зупинилася біля пса, почухала йому шию, а потім відчепила нашийник – хай побігає в ніч перед Старим Новим роком, відчує свободу. А за це, може, їй собачий бог щось файне навіншує! А що? Треба шукати собі партнерів усюди і якомога більше, може, згодяться коли… Життя тільки починається… А світ такий космічний – не знати, куди доля занесе.

Галя лежала в ліжку під пуховою ковдрою, вчила історію й хрумала яблука. Вичитала в Інтернеті, що яблучна дієта – запорука успіху. Фігура, м’язи, мозок – усьому допомагає. До того ж дешево і сердито. Кілограм яблук з’їдаєш – і вже котлетка не так смачно пахне. Галя подивилася на Олю, оцінила її фіолетового носика і мовила:

– Не розумію, хоч убий мене: ну маєш ти десять бочок золота. Навіщо йти на війну вмирати, щоб мати їх одинадцять? Га?

Оля про таке ніколи не думала. Воюють, значить, треба. Але й справді: навіщо йти на смертельний ризик, коли все маєш?

– Не знаю…

– Ти ж відмінниця!

– Я, шановна, читаю всі ці байки, щоб у заліковій книжці мати симпатичну карлючку, ясно? І мене не цікавлять, зовсім – наголошую – мотиви, через які одні дятли вбивають інших! Усікла?

– Так, авжеж. Але я ось думаю про життя своє… Історик наш казав, що коли хочеш бути успішним, то треба аналізувати вчинки людей, які приносять результати.

– Ти вважаєш нашого історика успішним?

– Ні.

– Ти вирішила на когось напасти?

– Тобто?

– Ну, війну почати?

Галя хихикнула. Покрутила пальцем біля скроні. Мовляв, подруго, з тобою все гаразд? Часом не перевчилася?

– Мені не смішно, – продовжила Оля. Хоч би якийсь м’язик личка сіпнувся, натякнувши, що дівчина жартує. Ні, серйозна начебто. – Бо воюють зазвичай із сусідами, а я – твій найближчий сусід. Ось кордон. – Показала на розділений червоним фломастером стіл. Аж тепер дівчата зареготали. Згадали, як півроку тому за стіл воювали. Аж поки кордони не узгодили. – Якщо тобі мало половини стола, то відразу попереджаю: я не поступлюся. Ні на міліметр. Зрозуміло?

– У тебе синій ніс, сусідко! Там чайник недавно кипів. Іди собі чаю з малинкою закалатай, – запропонувала Галя. Замилювала очі. Точно хоче напасти. Перед капостями всі добренькими робляться. – Але…

– Що?

– Мені здається, я докумекала, чому ті, хто має мільярд, ідуть на смертельний ризик заради мільярда плюс гривня.

– Чому?

– Вони бояться. Їх жене страх.

– Та невже? – іронізувала Оля. – Скупість їх жене, а не страх! Скупість жене на дурість! О! – сподобався Олі власний висновок.

– Ні, не скупість. Таки страх. Я все добре обдумала. Провідчувала. Перед страхом збідніти поступається навіть страх померти. Уявляєш?

– Не уявляю.

– Бо ти бідна, як церковна миша, як ти можеш уявити!

– А ти Рокфеллер!

Оля зіжмакала в колобка кухонного рушника і запустила ним у Галю. Та його зловила і сховала під ковдру, наче улюблену ляльку.

– Висновок: я не розумію, в чому сенс життя, – сказала Галя. Виглядала розчарованою. Шукала-шукала, а прийшла до того, над чим уже людство товчеться віками. Але що Галі до людства? Вона мала голу проблему вже, перед собою, свою! Їй треба було сенсу свого життя – ось так!

– Я тобі поясню, – сказала Оля. – Відкрию секрет, але спершу…

– Можна без «але»?

– Не можна. Бо мене пече чайник. Віддай рушник.

Галя віддала. Тільки в Олю він летів не колобком, а змійкою. Палюшком, якщо кухонної термінології дотримуватись.

Подружка зайшла в кімнату з двома чаями. Галя всілася на ліжку за свою половинку столу, а Оля – за свою. Посередині, на кордоні, рівномірно захоплюючи чужі території, стояла тарілка з печивом «До кави». Галя забула про яблучну дієту і накинулась на печиво – навіщо їй фігура, коли вона не бачить, як її з «сенсом» застосувати?

– Я не зрозуміла, – почала Оля, натякаючи на закінчення яблучної дієти. – Що, з твоїм волейболістом уже все?

– По-перше, не з моїм, а по-друге, що означає «все»?

– Каюк? Пройшла любов, засохли огірки?

– Пішла в баню!

– Ну, а якщо до слів не чіплятись, я правильно мислю? Ви вже не «пара-пара, Гриць-Варвара»?

Галя пирхнула.

– Правильно мислиш. Я його покинула, бо він заграє до рудої Юльки з культосвітнього! Ну, ти її бачила – така противна лисиця, вона в перерві між матчами цими кольоровими віниками махає і вигинається! Уявляєш, я – граю, а вона махає! В мене ноги – як струни, в неї – половина моїх, і то вигнуті. А він на неї запав! Чому?

– Бо сенсу життя нема! – випалила Оля. – Затям собі раз і назавжди – і матимеш спокій.

– А що є?

– Сенсики.

– Смієшся з мене, так?

– Ні. От дивися, що я думаю. Мій тато, наприклад. Йому десь сенс життя. Мій, мамин, сусідів. І навіть сенс життя Бога його не цікавить. Він має свій сенсик, який полягає в тому, щоб керувати. Йому дай у сто разів більше грошей і скажи: «Сиди сам у кабінеті, працюй», – він не буде. Він радше за копійки гаруватиме, але щоб мати можливість когось повчати, нудити: «І те не так, і це не те», – ну, ти розумієш…

– Може, він енергетичний вампір?

– Та який там вампір? Хлоп із села. З тяжким дитинством! У нього всі в родині пили, а він заприсягнувся стати зразковим господарем, щоб довести всім! А хто такі «всі»? «Всі» – то ніхто. Терплять рідні. Я, мама, тепер ще маємо малого. Гордієм названого. На старість безхмарну змайстрованого, щоб було кому горня води подати, коли мене чорти в невістки занесуть… Я собі можу тільки уявити, як батько братика, коли той підросте, дістане своїми сенсиками!

– Боже милий!

– Мені теж малого шкода!

– Та ні, я про себе! – вигукнула Галя і накинулася на печиво, наче не їла тиждень. – Про свій сенсик! Я ж сиджу на яблучній дієті й прес, як дурна, накачую лише задля того, щоб показати жирафові Денису, що він помилявся, коли мене на руду проміняв!

– І що?

– Та в тому-то й справа, що нічого! Він з рудою, а я тутки голодую! Олько, твоя теорія сенсиків працює! Ти сама придумала чи десь вичитала?

– Життя придумало. І відкрило мені очі. Бо коли в тата був сенсик – довбати всіх і всюди, то в мене – втекти! Вирватися з клітки на волю і довести собі (зауваж – собі! – це ключове слово), що радість є.

– Цікаво. І що ти для цього робиш?

– Ще не роблю. Нині хотіла почати, але не вийшло.

– А втім, ти…

– …пташка. І я на волі. Крила в мене розпрямлені, працюють. Я тільки вирішую, в який бік летіти. Де більше радості можна вхопити…

– Зрозуміло…