Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 8

При Галиному «Зрозуміло» за вікном почулися крики, хрумкіт парканчика, Боксове гарчання. Оля і Галя вигулькнули з хати і побачили притулених до стовбура старої груші двох дівчат, а перед ними грізного, мов Змій Горинич, Бокса. І хоч він, як нормальний собацюра, кольорів не розрізняв, але розумів, що з волоссям у цих пискавок щось не гаразд. Мають якусь проблему, і доволі небезпечну. Бо такими дивними вібраціями від них пре, що так і кортить потягати їх за патли. Але зась. Не можна. Бокс досвідчений боєць, він знає, що коли не стримається, то буде біда, приїдуть гицелі, поставлять йому діагноз «сказ» – і прощавай, душко, зустрінемось на небі! А там не знати, чи є тепла буда, борщ хазяйчин з реберцями, підгорілі шкварки і постійні гостинці від квартиранток, які хоч-не-хоч, а щось смачненьке, готуючи, зіпсують-таки і йому підкинуть. А що для людини з душком, то для псюри самий смак!

Вийшла пані Стефа з ліхтариком. З таким потужним світлом, як на чолі локомотива. Схоже, ліхтар був зі старих запасів, з тих щасливих молодих років, коли поїзд пирхав, як лошак, розвозячи по всенькій країні молодість, силу і красу.

– Бокс, фу! – скомандувала.

Псюра, видко, був солідарний з хазяйкою, що біля груші сказала «фу». Та не одне, а цілих два. Тому й гарчав. Господиня посвітила на полонянок. Одна була рожева, друга – блакитна.

– Мати Божа! – вирвалось у старої. – Чого треба? – запитала.

– М-ми щедрувати йшли… – сказала блакитна голова. Рожева закивала, що так, правда.

– Точно! Клоуни! А колись так не наряджалися… Куди світ котиться? – господиня схопила Бокса за гриву і потягнула до буди. Він зробив два кроки і застряг.

– Дайте йому ковбаси! – порадила Оля.

– Іще чого! – обурилась пані Стефа.

– То тягніть!

Пані Стефа тикнула пальцем у кольорових полонянок, що посміливішали, але грушу-фортецю покидати не спішили.

– До кого ви йшли щедрувати?

– До Олі.

– Аякже…

Оля зникла у своїй конурці. Вийшла з добрим куснем Галиної копченої ковбаси.

– Пішли, Боксе, – сказала. – Защедрую тобі трохи. Заслужив ти, братику, жити по-новому. «Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски, ще того мало – дайте і сала, а як донесу, дайте й ковбасу». Ну як? – зазирнула шалапутна Оля в очі хитрому собацюрі. – Годиться? – Бокс завиляв хвостом. Книжки пишуть, що так пси радіють. Є версії, за якими вони навіть сміються хвостом, бо на писку усмішка їм не вдається. Вишкіритись виходить, а усміхнутися – ні. На те вони й собаки, щоб бути такими унікальними сміхунами. Зате люди либляться вздовж, упоперек, діагоналями, ромбами і кругами, словом, по-всякому, до ладу й не до ладу, зовсім не переймаючись при цьому, чи їм справді радісно. Певно, з часом Бог удосконалить людину і відновить їй хвоста, бо як інакше дізнатися, лицемірить вона чи ні? І дівчатам-щедрувальницям було б легше. Не трусилися б зараз під грушею в подертих джинсах, брудних платтячках, з дурнуватими усмішками, а висіли б собі он на тій гілляці, що до вікна зазирає, за хвостики свої причеплені, й щедрували б господарям на щастя і собі на радість.

Господиня спочатку хотіла за паркан зламаний завестися, прочухана виписати, як тим, хто йшов щедрувати, так і тій, що мала їх прийняти, та коли побачила пошматований одяг щедрувальниць, то всміхнулася винувато, згадала, що щось там у неї в духовці горить – і зникла. Бо хоч дівчата й проникли у її приватну власність, але пообдирав їх її приватний пес. Тож могли бути проблеми, а дільничний їхній такий гад, що без хабара не вступиться. Якщо на собаці не вийде нагріти, то візьме своє на незареєстрованих квартирантках. Бо ж пані Стефа все-таки бізнесмен!

Отакі-то палахкотливі, як зірки, вечори українські в ніч на Старий Новий рік! Якесь собі подвір’ячко із шістьма душками, двоє з яких тимчасові, двоє взагалі випадкові, одна постійна і пес! А стільки емоцій! Цілий світ просто! А вражень? Хоч бери та пиши книжку про той вечір, бо немає в Божому замислі нічого випадкового!

Немає! Принаймні для пані Стефи, бо вона була глибоко віруючою жіночкою. І через шпарину в шторі дивилася, що буде далі.

Яна і Оксана, оглядаючись, чи Бокс не біжить, упірнули до хати. У коридорі перезирнулись. Галя не стрималась – хихонула, згадала про крутих дівчат «кольорових», які тепер були схожі на двох обскубаних курок. Оля була серйозна, супилась і мовчала.

– Хотіли зробити тобі сюрприз… – розвела руками Яна.

– Сюрприз удався. Ще в магазині, – умить зреагувала Оля. А що? Її територія, має право повикаблучуватися. Де ж, як не тут?

– Коротше, колемось. Наш план провалився, як сантехнік у каналізацію. Точніше, пес, щоб він здох, усе поламав… Збирайся, в нас вечірка, вже все готове…

– Серйозно? – іронізувала Оля. Пам’ятала, якою дурепою в магазині почувалася. – З мене на сьогодні досить.

– І так планувалось одразу. Згідно зі сценарієм. Решта все – просвітницька зав’язка.

– То що, конфлікту ще не було? – запитала Галя.

– Був. Під грушкою!

А Галя злопам’ятна-таки. Вміє смоли гарячої в душу роз’ятрену підлити. Пам’ятає, як кольорові дівиці у перші дні навчання вчили її «вітатися». Боксу презент треба зробити. Привітав їх по повній програмі. З Новим роком! Молодець! Штани їм зробив модні, подерті. І плащики із вкрапленнями плям кори грушки!

– Можеш свою дотепну подружку взяти, якщо хочеш! – Яна кивнула на Галю. – Будемо ми двоє і ви двоє. Хоча передбачалося троє.

– Дякую! – заплескала в долоньки Галя. По-чудернацькому. Як в цирку клоуни. Якби не почала одягатися, то й невтямки було б, що означає її «дякую» – іде чи не йде.

– Що, вперед? – не вірила своїм очам Оля. Галя-пічкур, яку з хати навіть романтичними зірками не виженеш, хоче кудись на ніч холодну зирячи чалапати?

– Певно, що так! Раз такі круті, авторитетні дівчата запрошують! Я – за! Двома руками! – Галя взяла ще й Олину руку і піднесла її догори. – Три – за! – підбила підсумок голосування. Одностайно! Гайда в гості!

Що робить з покинутими дівчатами-мовчунками стрес! Язик розв’язує! Ото екземпляр! Щебетух сковує, як льодовиком, заганяє в глуху депресію, в німоту й глухоту, а Галю зцілив. Чому? Бо вона мудра дівчина, розуміє, що коханий може її покинути будь-коли, і навіть другом запропонує бути, але переживати за неї він не зможе. Хоче, може, та не зможе! (Класний каламбурик змайструвався.) Сил забракне! А Галя не в тім’я бита – бути самотньою, та ще й нещасною, не хоче. Не дозволить собі. Дієта – так, це ще півбіди, можна і перетерпіти, для себе старається і для потенційного нового коханого, а страждання – ні. Хай Дениско страждає, коли збагне, який скарб утратив. Ох, буде проситися, на колінах молитиме повернутися, а Галя суворо і гордо скаже: «Пішов геть!» Обернеться і зникне з його очей, як із подіуму. Потім ніч не спатиме, гадатиме, чи не переборщила з інтонацією в одкровенні «Пішов геть!» і надіятиметься, що він прийде ще (бо ж любить-таки), і вона буде милостивішою. Отож усе вже запрограмовано наперед. Майбутнє давно визначене! Бог марно хліба не їсть!

Яна й Оксана настрій мали трохи попсований. Бокс їм не тільки сценарій шоу запоров, а й лахи спаскудив. Але оптимізм покинутої Галі їм дещо духу піддав, вони розправили груденята, стріпнули кольоровими голівками, заспівали: «Час рікою пливе, як зустрів я тебе, як зустрів я тебе, моя пташко, довго-довго дививсь, марно очі трудив, та впізнати тебе було важко».

– Коротше, молодь України! Вище голову і до пригод кроком руш! Щоб, Боже борони, не сидіти з таким стражденним обличчям, як у моєї мами, коли вона «Час рікою пливе…» чує. Бо це кінець світу, повірте, – попередила Оля.

Коли дівчата йшли повз вікно пані Стефи, воно, ясна річ, відчинилося.

– Куди?

– Щедрувати! – відповіла Галя. – Візит ввічливості.

– Вважайте там! – попередила господиня. – Із псами всякими! І довго не будьте. Бо я за вас відповідаю! Вас мені ваші батьки довірили, між іншим! Я, так би мовити, ваша тимчасова мама…

– Пані Стефо, – перервала господиню Оля, – а ви не образитеся, коли ми недослухаємо про те, як важко, відповідально і водночас почесно бути господинею квартиранток – молодих дівчат – у яких кров шумить ого-го!

Пані Стефа застигла з відкритим ротом. Не думала вона ніколи, що її феєрична промова вже через півроку стає неактуальною. Аж соромно стало. Та ж були часи, коли вона ще й на четвертому курсі про «відповідальність і почесність» квартиранткам торочила… Ось чому вони, як опудала, кивали і дурнувату серйозність зображали… Вік живи – вік учись… Треба щось нове придумати! «Дотримання квартирантами умов проживання як запорука вступу до Європейського Союзу!» О! Такого ще не було! Такого навіть фантазери-унікуми з Верховної Ради не придумають!