Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 3

Було двадцяте липня, татів день народження. Оля цей день ненавиділа. Три дні до святкування – печіння, варіння, смажіння, паріння. Три дні після – миття, складання, прибирання. А посередині – тьма безпробудна. Приходили всі родичі й татові друзі, перед якими він мав продемонструвати, що він за господар і яка в нього в хаті дисципліна.

Полудень був пекучий, сонце скалилось на всі промені, тому столи поставили у садку. Прибув перший захід гостей – з пилорами. На честь татового ювілею там був скорочений день. Чоловіки пили, жували, жартували, батька хвалили. Від того він набирав азарту – і ганяв дружину й доньку, як імператор прислугу. Хтось із гостей згадав мариновані «по-вередунськи» гриби, батько дорікнув матері, чому не подала. Оля якраз грибочки несла. З цибулькою, хай Бог боронить забути.

– Та ось… – кивнула мама на стежку.

Нетерплячі сусіди підтягувались городами – так швидше. Бо ніхто так не гостить, як Степан Вередун. Не проґавити!

Дівча глипнуло на дорогу – і заклякло. Ледь грибів не випустило з рук. На хвіртці повисла поштарка. Махала листом.

Оля поставила грибочки на стіл – і погнала до хвіртки. Не дихала. Груденята стиснули лещата вироку і не впускали кисню – ні туди, ні звідти. Не привітавшись із листоношею, тремтячими руками розірвала листа, розгорнула і побачила: «Вас зараховано…». Цього було достатньо, щоб від радості зомліти. Коли прийшла до тями, то сиділа на лавці під хатою, а перед нею стояла сяюча, як Діва Марія, мама з горнятком холодної води. Не хвилювалася, а раділа. І виглядала молодшою років на двадцять.

Гості вже обговорювали сучасну освіту. Хвалили батька, що виростив таку мудру дитину, казали, що пора в школі старих учительок-ропух змінювати на молодь, бо за молоддю майбутнє. Адже тільки тоді Україна зміниться, коли чиста, мов сльоза, юнь прийде до влади. І почне сіяти в родючі дитячі голови вільні, не рабські знання – це і є влада. Тато, може, вперше за своє життя запишався Олею. А ще він видавався загадковим. І на маму дивився якось по-особливому: не як на прислугу, а як на жінку. Навіть одного разу, коли закінчилися квашені помідори, пішов у погріб і набрав. Сам!

«Чудасія! – подумала Оля. – Невже тато такий радий, що я вступила у коледж?» – не вірила.

Під вечір сад гудів, як вулик у годину пік. Людей насунуло купа – і прошених, і непрошених. Сусід Микола грав на баяні. Він колись закінчував культосвітнє училище, згодом туди ж доньку відправив – на бібліотекаря вчитися, бо з музикою вона не дружила. А вона, замість граніт науки гризти, заміж вискочила. До самого Львова, щасливиця! Після танців була кава з маминим фірмовим яблучним пирогом – тато сучасних тортів не визнавав.

На день народження батько дозволяв собі випити вина. Трішки. Але від того говорив багато. Коли наповнили келихи, батько взяв слово. Традиційно подякував гостям, що прийшли, не погордували. Залишили справи господарські в таку важливу для хазяйства пору. А під кінець видав:

– А тепер я хочу вам, дорогі мої гості, признатися… – затихли всі. Навіть ті, хто вже не слухав нікого, бо не чув, перебравши хмільних гостинців. – Нині в моєму житті важливий день. Три в одному, як каже телевізор. Перше – мій день народження. День, що старить, але й дає можливість побачити те, що надбав за прожитий час. – Гості закивали. Таки-так, день народження – як жнива. Всі погоджувались. – Друге – моя донечка вступила на вчительку, слава Богу. Бо не секрет, що вона не до роботи. Принаймні я, як міг, до господарства її заохочував. Я радий, що за якийсь кусник хліба вона зачепилася. Хоча… це тільки початок. Наука – теж робота. Ти в курсі? – звернувся до Олі. Дівча закивало і запишалося татком. Не такий він уже й монстр, виявляється. – І третє, найважливіше і найщасливіше: я стану татом. – Стало чутно, як бринять комарі. – Так-так, стану молодим татом…

Очі гостей повернулися на матір.

– А що? Мені тільки тридцять шість! Я Олю в дев’ятнадцять народила!

І почалося щось неймовірне! Народ веселився, аж гай шумів! Отой, що за горою гай, «неначе справжній рай»! Оля такого щастя ще не переживала. І літала навколо столів, наче крила мала. І татові щохвилинні «принеси-подай» були їй не в тягар, а в задоволення. І так пробігала до ранку, втоми не чуючи. Бо вона тримала в своєму тендітному кулачку мрію!

Мрію!

А це не абищо. Це – все!

Надутий, як скупий хом’як, місяць відправив зі стоптаного Степанового садка останнього гостя додому, а тоді всівся на хмарі, по-філософськи долонями підпер щоки і зробив висновок: люди – егоїсти! Так-так, сто відсотків! І місяць мав на те живий приклад. Гості веселилися, бо смачно їли-пили і балакали. Господар пишався, що себе показав і сина змайстрував. Господиня тішилася, що на старість сама не зостанеться, бо донька, хоч-не-хоч, а вже одним крильцем із сімейного гнізда вилізла. А донька раділа, що вибралася з ями (комусь скажи, що затишна хата Степана Вередуна – яма, то обплюють!). Коротше, всім ниньки було добре, бо так збіглося.

А люди – егоїсти! І крапка.

Місяць зареготав! Бо побачив, як сусіда Степанів, музика Микола, натягувався за стодолою, аж гарчав, позбавляючи сільських псів вранішньої дрімоти.

– Доброго ранку, Миколо! – знущався місяць. – Як ти там співав? «Гей, горілко, біла-біла!» Маєш… За все треба платити, шановний. За все… А за штучну радість – блюванням, сам бачиш.

Микола задер голову і завив на місяць.

– Таке життя, Миколо, таке життя…

Сонце сходило з-за гори із затуленим носом. Не село, а суцільний перегар!