Читать книгу Сталіна не було - Борис Херсонский - Страница 39

Храм ще темний. Співають усі: «Не ридай мене, мати».

Плащаницю несуть у вівтар. Западає тиша. Вона —

в честь «распятаго же за ни при Понтійстем Пілаті,

і страдавша, і погребенна». Мить єдина, одна —

промине у мовчанні. Тоді – задзвенять кадила.

Заспівають священики. Зверху підхопить хор.

Світлом засяяла дві тисячі років тому могила.

За хвилину – засяє пронизаний світлом собор.

Вдарять дзвони. Люди підуть ходою хресною,

прилаштовуючись до хору – здалеку чутно спів —

прикриваючи свічку долонею, із братами своїми одесную.

Господи, дай Своїм слугам, кожному, хто що просив.

Ти розтрощив нам душі Твоїм стражданням.

Ти поранив наш розум Твоїм терновим вінцем.

Тільки й радості в нас, що у третій день, згідно з Писанням,

Ти воскрес і вознісся, і тепер Ти – поруч з Отцем.