Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 10

Субота, 12 травня

– Лідіє?

Вам знайомий цей сон, після добрячої денної випивки, коли спиш, немов на дні моря? Я занурилася десь на декілька сажнів під воду, коли чую голос Фредді; він проказує моє ім’я, й мені доводиться максимально зосередитися та виштовхнути себе на поверхню, несамовито борсаючись у товщі води, щоб зустрітися з ним до того, як він зникне.

– Боже, Лідз, ти була просто втрачена для світу. – Рука Фредді на моєму плечі, він злегка мене струшує. – Ви з Еллі на закупи ходили?

Я видираюся та випростовуюся, щоби рівно сісти на краєчку канапи, розтираю шию – потягнула, поки спала. Не можу второпати, котра година. Мене вимкнуло на п’ять хвилин чи на п’ять годин? Голова пульсує від болю, а коли бачу Фредді, то й серце так само.

– Ти якось дивно на мене дивишся.

«Ти б теж так дивився на моєму місці», – думаю, але не вголос, і прочищаю горло.

– Дай мені, будь ласка, склянку води, – удається проквакати.

Він супить брови, придивляється до мене, потім сміється.

– Ви що, вже десь випили? Дідько, Лідз, це хардкор навіть для тебе.

– Ось, – каже він, повертаючись з двома таблетками й водою, – випий. Мармиза в тебе, мов із масовки «Зомбі на ім’я Шон», – він усміхається, заправляє пасмо мого волосся за вухо. – Ти ж не плакала, ні?

Фокусую очі на годиннику. Ще ж щойно по другій. Я не могла проспати довго. Прокручую те, що пам’ятаю, відколи Еллі з Девідом доставили мене до ґанку. Провальна спроба заснути на канапі, навіть попри те що мозок розколювався; остання надія була на рожеву пігулку, що поєдналася з алкоголем, який ще циркулював у моїй системі.

А тепер це. Я знову прокинулася вві сні, і ось він, Фредді, кепкує з мене через те, що ми з Еллі забагато хильнули. Немає сенсу казати йому, що пила я ще й у компанії Йони Джонса і ми не могли знайти, що сказати одне одному, бо він жодному слову не повірить, та й чого б це йому вірити? Я, чесно кажучи, не дуже розумію, що робила тут, у цьому світі. Може, зранку ми з Еллі й справді розслаблено вешталися крамницями, а потім пропустили зо два келихи десь в обід.

– Не хочу тобі таке казати, Лідз, але тобі, мабуть, буде незле піти стерти туш зі своїх щік. Йона має прийти на перегляд гри, – він дивиться на годинник, – уже десять хвилин тому. Як завжди, запізнюється.

– Може, ти тоді щось зі мною поробиш? – питаю. – Запросиш мене кудись? Куди завгодно. Тільки ти і я.

– Ти з кожним днем дедалі частіше говориш, мов Ед Ширан[8], – бурчить він та витягає з задньої кишені джинсів телефон, – звісно ж, написати есемес Йоні. Проте одразу повертає його на місце, бо ми чуємо, як відчиняються задні двері.

– Встиг в останній момент, – усміхається Фредді, коли Йона неквапом заходить до вітальні з коробкою пива «Бад» під пахвою. – Принаймні хоч скажи, що спізнився через жінку.

Йона дивиться на мене, а я переконана, що він зараз скаже: «Так, я був із Лідією».

– Пробувалася до «Живих мерців», Лідз?

Я пильно дивлюся на нього, намагаючись второпати, прикидається він чи ні.

Якщо грає, не можу уявити, що він міг би сказати щось жорстокіше. Серйозно, саме «Живі мерці»?

– Придурок, – бурмочу я.

Йона придивляється трішки пильніше.

– Злючка, – відбивається він, сміючись.

– Вона щойно прокинулася, – каже Фредді та бере пиво. – Їй потрібно п’ять хвилин, щоб знову стати звичайним сонечком, – коханий підморгує мені та, підсміюючись, прямує на кухню.

Йона падає на інший кінець канапи, розкидає широко руки на її спинці. Він не мав бути тут! Це мій сон. І я точно знаю, що це означає: мені даровано право мати Фредді тільки для себе. Я експериментую з ідеєю усвідомленого сновидіння та силою думки намагаюся вигнати Йону з вітальні, майже сподіваючись, що він устане та позадкує до дверей, ніби хтось натиснув кнопку зворотного перемотування на DVD. Проте він не піддається. Цей хлопець просто розвалився на канапі, ніби з нього кістки повиймали, немов десь на лавочці в парку чи на пляжі, з пивом у руці та ногами в теплому піску.

– Що там у тебе новенького, Лідз?

Гаразд, отже, ми тепер так. Певна, він цілком міг би вийти з ролі зараз, коли Фредді вийшов з кімнати?

– Знаєш, – шепочу я, нахиляючись, перевіряючи його, – в пабі, раніше? Вино, і джин, і горілка, й бренді?

Він розгублено вдивляється в мене.

– Цього ранку? Холера, Лідз, це трохи цейво.

Я мовчки дивлюся на нього й усвідомлюю, що в його чистих карих очах – ані сліду розуміння. Тільки спантеличення та відчуття незручності, бо тиша затягується. Навіть збентеження. Я зіщулююся та трохи відсуваюся далі у свій куток канапи, знаючи, що мій подих зараз смердить, наче килим у пабі, а загальний вигляд благає про осиковий кілок у серце.

– Не зважай на мене, – кажу, натягуючи на голову подушку. – Вдавай, що я не тут.

Не можу не зацінити іронії. Я справді не можу бути тут.

– Може, я чайник увімкну? Кава – штука помічна.

Я намагаюся подолати ірраціональне бажання попросити Йону відчепитися, хоча він просто прагне допомогти. Стягую подушку з обличчя, випростовуюся та тру щоки, аж тут Фредді повертається й гепається на стільця.

Фредді. Я хочу залізти до нього на коліна. Я хочу наповнити голову його пахощами, щоб його руки обіймали мене, а його губи мене цілували. Я хочу, щоб Йона Джонс пішов геть, попри те що він уже бере пиво, яке Фредді подає йому через столик, і вони розпочинають розмову. Я знову на кілька хвилин розвалююся на канапі, очі заплющені, вдаю байдужість, а сама дивлюся на Фредді крізь вії. А потім вирячую очі, бо Йона каже: «Я купую мотоцикла».

Я здивована, стривожена. Фредді завжди хотів мотоцикла, завжди поспішав, летів уперед, швидше, швидше. Але Йона ніколи не видавався мені людиною такого штибу. Після аварії, що сталась із Фредді, мене тіпає від самої ідеї, що людина добровільно наражає себе на будь-яку небезпеку на дорозі. Те, що я змогла знову сісти за кермо, – уже досягнення.

– Просто потроху думаю поміняти свій «сааб» на ще щось, – триває чоловіча розмова. Йона їздить на старому чорному «саабі» з відкидним верхом, бойовий корабель зі шкіряною обшивкою, який він любить без будь-якої очевидної причини. – То вже стара коняка, час трохи розтрусити кістки.

– Не роби цього, – виривається в мене. Бовкнула раптом, занадто голосно, занадто панічно.

Вони дивляться на мене, стривожені моїм несподіваним вибухом.

– Ні сіло ні впало вирішив. На дошці оголошень в учительській висіло фото, – каже він, повільно переводячи погляд з мене на Фредді та вирішуючи, що коментувати мої слова не потрібно. Він, мабуть, думає, що в мене клепка злетіла. – Пропозиція від Хапуна Ґраймза, хто б міг подумати.

Фредді регоче:

– Ти купуєш мотоцикл у Хапуна Ґраймза?

Хапун Ґраймз викладав у нас усю математику. Прізвисько своє він отримав через те, що хапав учнів за шкаберки та волік їх із класу – Фредді потерпав найчастіше. Так дивно чути, коли Йона говорить про вчителів, що тероризували нас у дитинстві, як про своїх теперішніх колег.

– Ти не повіриш, що то за штука, коли побачиш, – очі в Йони сяють. – Класичний «нортон менкс». Він його з гаража майже не виводив, відколи купив новесенького.

Я уявляю собі Хапуна Ґраймза… Картинка ніяк не в’яжеться з образом такого собі романтика великих доріг, хлопця з вітром у бакенбардах.

– Він завжди їздив на порепаному старому «вольво», – пригадує Фредді.

Йона киває:

– Так і їздить, друже.

– Та ну!

Йона знову киває.

– Двічі на рік здає його на сервіс, доглядає. Зроблено навіки, каже, мов його дружина.

Я дивуюся вже тому, що Хапун досі живий, а він ще й відпускає жарти в стилі сімдесятих про свою багатостраждальну місіс Ґраймз.

Старий, мабуть, перетнув межу пенсійного віку, ще коли нас учив. Але ж ще викладає, ба більше, дідусь ще й за кермом, нічого собі.

Фредді вмикає телевізор – уже триває розігрів перед матчем. Експерти на бокових лініях міряються своїми мікрофонами та беруть інтерв’ю в кожного, до кого тільки можуть дотягнутися. Мене раптом кидає в жар, ніби захворіла. З дівчиною може таке статися, коли в неї похмілля й доводиться говорити з власним мертвим нареченим. Хиткою ходою роблю кілька кроків до східців, бурмочучи щось про ванну кімнату.

Десять хвилин по тому я хапаюся за раковину й підтягуюся, встаючи з колін, відчуваючи полегшення від того, що вичистила шлунок в унітаз. Прочищаю носа, витріщаюся на своє зображення в дзеркальній шафці над раковиною. Боже, в мене жалюгідний вигляд. Свіжа сльоза повзе щокою, пробираючись крізь плями розмазаної туші. І тут я помічаю, що на шиї в мене маленький емалевий кулон – синя пташка, яку мама подарувала мені на вісімнадцятиріччя. Я не вдягала його цього ранку. Я не могла. Бо загубила цю пташку п’ять років тому.

– Краще? – Фредді дивиться вгору, коли я спускаюся сходами до вітальні.

Киваю та мляво всміхаюся.

– Треба щось з’їсти, напевно.

– Напхатися, – каже Фредді, який вже знову занурився в гру.

– Піца? – Йона киває на коробку, розкриту на столику.

Від картини розплавленого сиру мені знову крутить шлунок.

– Мабуть, я краще тост зроблю. – Пальцями обмацую синю пташку, що звила гніздечко в ямці між ключицями. Я така рада знову її бачити. Загубила в клубі й навіть не відчувала, що мені її бракує, – до сьогодні. Вона не мала якоїсь великої цінності ні для кого, окрім мене, але, звісно, ніхто кулончика не повернув. Мозок мій намагається розгадати значення того факту, що тут я цю підвіску маю.

Сидячи за кухонним столом, я кладу голову на витягнуті руки та просто слухаю. Фредді жваво коментує матч, Йона сміється, заспокоює друга, щоб того часом хапун не схопив. Вони цокаються пивними пляшками, ті ковзають скляною поверхнею кавового столика, який так любив Фредді, – мені ж він ніколи особливо не подобався. Життя, яке я сприймала як належне, триває, попри те що Фредді помер п’ятдесят вісім днів тому.

Для мого похмільного мозку це забагато. Тостів я не хочу, води теж, не хочу прокинутися й побачити, що його немає. Тож я просто повертаюся до вітальні й сідаю на підлогу поруч із Фредді, притулившись головою до його коліна. Він легенько гладить моє волосся й кепкує з того, що я не вмію пити. Він надто захоплений грою, щоб помітити вологу пляму на своїх джинсах, біля коліна, яка залишилася від моїх сліз. Я закриваю обличчя волоссям, надто втомлена, щоб щось робити, здатна лише притискатися до нього – теплого й надійного. Не думаю, що матч триватиме ще довго. Намагаюся зосередитися на грі, але очі каламутні. Йди додому, Йоно, думаю я. Йди додому, щоб я могла витягнутися на канапі поруч із Фредді, розпитати про те, як минув його день. Мені потрібно відчувати, як тихенько гуркочуть слова в його грудях. Я борюся, натурально борюся зі сном, та марно. Повіки важкі, мов свинцеві. Не можу підняти їх, попри те що відчайдушно прагну не засинати. Бо вже скучаю за ним.