Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 7

П’ятниця, 11 травня

– Доброго ранку, Лідз, – Фредді перекочується в ліжку й цілує мене в чоло. Я відчуваю важкість його руки на своїх плечах. Наш будильник повідомляє: сьома ранку. – Не хочу сьогодні нічого робити. Залишімося в ліжку? Я подзвоню й скажу, що ти захворіла, а ти скажеш, що я.

Більшість ранків він каже щось таке, і кілька хвилин ми вдаємо, що це справді гарна ідея.

– Ти приготуєш нам сніданок у ліжко? – бурмочу я. Моя рука ковзає, відчуваючи тепло коханого тіла; я занурююсь обличчям у м’яке волосся на його грудях. Я так люблю в ньому цю надійність. З його зростом і широкими плечима фізична присутність завжди панівна. Дехто на роботі навіть недооцінює ділове мислення Фредді через стереотипну статуру регбіста, а він тільки й радий скористатися такою перевагою. Суперництво й конкурентна боротьба в нього в крові.

– Якщо тебе влаштує сніданок десь під обід, то авжеж. – Я чую смішок у його грудях, він ніжно гладить мою потилицю.

– Щось таке, – кажу я, заплющуючи очі, глибоко вдихаючи його запах.

Ми залишаємось так, у півсні, ще кілька розніжених хвилин, стискаючи одне одного в обіймах, знаючи, що невдовзі потрібно вставати. Але тягнемо час, бо ці миті для нас важливі, саме вони відокремлюють нас із Фредді від усього світу. Ці миті – немов наріжний камінь, на якому збудоване наше кохання, плащ-невидимка, що огортає наші плечі, коли ми виходимо у світ у своїх справах. Фредді не відповідатиме на зацікавлений погляд дивовижної дівчини з платформи № 4, що чекає потягу о 07:47, а я ніколи не дозволю Леонові, баристі з кав’ярні, куди часом заходжу на ланч, перейти межу від жартівливого дуркування до залицяння, хай навіть він приголомшливий, мов кінозірка, і пише на моєму стаканчику з кавою шалені речі.

Я плачу. Кілька секунд не можу зрозуміти чому, потім пригадую, а потім вдихаю повні легені повітря, як людина, якій вдалося випірнути на поверхню після падіння в глибоку воду.

Фредді перелякано спирається на лікоть, щоб мене роздивитися, стурбовано стискає моє плече.

– Лідз, що таке? – наполегливо розпитує він, готовий допомогти, угамувати будь-який біль, що мене спіткав.

Я не можу дихати, повітря пече мені груди.

– Ти помер. – Жахливі слова вириваються з риданнями, я вдивляюся в його кохане обличчя, шукаючи сліди автотрощі. Нічого. Жодного натяку на ту фатальну травму голови, яка забрала його життя. Очі коханого незвичайно сині, такі темні, що навіть видаються карими, якщо ти не наблизишся достатньо, щоб побачити справжній колір. Іноді, на важливі робочі зустрічі, він начіплює окуляри в чорній оправі, з простим склом, – ілюзія слабкості там, де її направду немає. Зараз я вдивляюся в ці очі, проводжу рукою по світлій, мов стерня, щетині на його вилицях.

В зіницях коханого світиться полегшення, він стиха сміється.

– Дурненька. – Він ховає мене в обіймах. – Тобі наснилося, та й усе.

О, як палко я бажаю, щоб це була правда. Я хитаю головою, а він бере мою руку та прикладає собі до серця.

– Я цілий, – наполягає він. – Ось, послухай, серце б’ється, усе на місці.

Б’ється. Я натискаю міцніше, щоб відчути, як воно стрибає під моєю долонею, та все одно знаю, що воно не б’ється, що це не насправді. Такого не може бути. Тепер він накриває мою руку своєю, уже не сміється, бо бачить, у якому я розпачі. Звісно, він не розуміє. Та і як би він міг? Він не справжній, але, боже, це й не схоже на жоден зі снів, які були в мене раніше. Я прокинулась у своєму сновидінні. Можу відчути тепло його тіла. Можу відчути на шкірі пахощі його лосьйону після гоління. Можу відчути смак моїх сліз, коли він нахиляється та цілує мене, так ніжно. Не можу припинити плачу. Обіймаючи його, намагаюся дихати неглибоко, ніби коханий мій створений із туману і, якщо я дихну надто сильно, він розвіється.

– Це нічне жахіття, от і все, – шепоче, поплескуючи мене по спині й даючи виплакатися, бо що ж іще він може зробити?

Якби він тільки знав, що це геть протилежне. Жахіття стається, коли в день народження ти нетерпляче чекаєш появи свого хлопця й уся родина вже зібралася за столом в ресторані на центральній вулиці.

– Я скучила. Я дуже-дуже скучила, – схлипую. Руки й ноги в мене тремтять, не можу нічого із цим вдіяти, а мій хлопець пригортає мене, цього разу справді міцно, каже, що любить, що з ним усе гаразд, що з нами обома все гаразд.

– Ми на роботу запізнимося, – м’яко каже він за кілька хвилин.

Я лежу нерухомо із заплющеними очима, намагаюся запам’ятати відчуття його рук навколо мене, щоб воно лишилося зі мною, коли прокинуся.

– Залишімося тут, – шепочу я, – залишімося тут назавжди, Фредді.

Його рука куйовдить моє волосся, він відхиляє голову назад, щоб заглянути мені в очі.

– Я б залюбки, – усміхається Фредді, – але ж ти знаєш, не можу. Бо головую на тій зустрічі з «Под-Ґодз» цього ранку.

Він так говорить, ніби нагадує про щось, але мені про це нічого не відомо.

– З «Под-Ґодз»?

Він підіймає брови:

– Оті хлопці з капсульованою кавою. Пригадуєш, я тобі розповідав? Вони всі припленталися в яскраво-зелених футболках вирви-око та бейсбольних кашкетах зі своїм логотипом.

– Хіба таке забудеш? – відповідаю я, хоча й гадки не маю, про що він.

Фредді випускає мене з обіймів, цілує в щоку.

– Залишайся вдома цього ранку, – його очі стурбовані. – Ти ніколи не брала вихідний. Зроби це сьогодні, гаразд? Я принесу тобі кави або чаю.

Я з ним не сперечаюсь. Я не була на роботі вже п’ятдесят шість днів.

Моє життя переплелось із життям Фредді Гантера того самого літнього вечора, коли він уперше поцілував мене, вдихнувши себе в мою ДНК. До цього йшло, це точилося між нами деякий час, збиралося, мов пара в котлі локомотива: його місце в шкільній їдальні завжди поруч зі мною, так, щоб можна було вкрасти в мене морозиво; кпини-залицяння, якими ми перекидалися, мов тенісними м’ячиками, на очах усього класу. Він почав ходити додому тією ж дорогою, що й ми з Йоною, хоча для нього це був добрячий гак, вигадуючи зазвичай щось непереконливе: або мама попросила щось забрати, або бабцю треба провідати. Коли Йона засів удома з вітрянкою на тиждень чи два, шансів у мене не залишилося. Мене й досі лоскочуть метелики ностальгії, коли я пригадую той день: Фредді подарував мені жовтий пластмасовий квітковий перстеник (такі часто дістають із різдвяних хлопавок), а потім поцілував мене, сидячи на паркані моїх сусідів.

– А бабуся твоя не перейматиметься? – запитала я, переживши кілька найп’янкіших хвилин свого життя.

– Та навряд. Вона живе в Борнмуті, – відповів він, а потім ми реготали разом, бо ж то не менш як за сотню миль звідси.

Ось так і сталося. З тієї миті й назавжди я вже була дівчиною Фредді Гантера. Наступного ранку він підкинув мені в портфель шоколадку із запискою, що повідомляла: він проводить мене додому.

Комусь таке могло здатися декларацією про привласнення. Але моє ніжне підліткове серце лише затріпотіло від його прямоти.

Ось тепер я дивлюся, як цілеспрямовано він рухається: спочатку до ванної, вмикає душ, знімає з вішака свіжу білу сорочку.

– Не хочу зурочити, але, гадаю, це вже вирішено, угода в нас у кишені, – каже він, стисло відповідаючи на робочий дзвінок: мобільний притиснув до плеча, бо виймає із шухляди свіжу білизну.

Я дивлюся на його повсякденні рухи, дивлюся, як він закотив очі – хто б там йому не телефонував, Фредді хоче, щоб розмова якомога швидше скінчилася, – і всміхаюсь у відповідь, хоча губи в мене тремтять.

Він зникає у ванній, а я сідаю та відкидаю ковдру, прислухаючись до дзюрчання води, що обтікає його тіло.

– Що зі мною робиться? – шепочу, спускаю ноги на підлогу, сідаю на край ліжка, мов пацієнт після операції на серці. Тому що саме так воно й відчувається. Ніби хтось розрізав мені груди та масажує серце, повертаючи його до роботи.

– Я не вірю в казки або в чарівні боби, – бурмочу я. Губи в мене тремтять, я прикушую їх так сильно, що відчуваю різкий залізний смак крові.

Фредді виходить із ванної, за ним тягнеться духмяна пара. Він заправляє сорочку в штани, застібає ґудзики.

– Я вже буду йти, – каже він. – Якщо я поставлю чайник, ти приготуєш чай? Якщо покваплюся, встигну на потяг.

Ми обрали цей дім саме через таке розташування: коли вранці запізнюєшся, дуже зручно мати станцію електрички просто за рогом. Фредді працює в центрі Бірмінгема, робота забирає в нього багато часу, тож що менше він витрачає на дорогу, то краще. Мені теж ближче діставатися до нашої ратуші. Десять хвилин – і я вже ставлю машину біля роботи. До того ж я люблю наш історичний будинок, він схожий на картинки з книжок мого дитинства. Його навіть уважають найстарішою будівлею в містечку: химерний фахверковий дім у кінці хаотичної головної вулиці. Більшість будинків, що стоять уздовж неї, дуже схожі. Наше маленьке містечко в Шропширі справді стародавнє й несамовито пишається тим, що про нього є згадка ще в «Книзі Страшного суду»[2]. Можна багато чого сказати про те, як воно – зростати в такій тісній спільноті. Більшість родин живуть тут із покоління в покоління, від колиски до могили. Легко заперечувати цінність цього способу життя, відчувати задуху від того, що всі все про всіх знають, утім тут є своя втіха, а надто коли потрапляєш у біду.

Ми закохалися в цей будинок не тільки через розташування. Спочатку, одного весняного ранку, ми побачили його в сонячному промінні, що висвітлило медове каміння стін і глибоке вікно-еркер. Звісно, не дуже зручно, що дім затиснутий у щільному ряду інших старовинних будинків. Оздобити його теж було жах як непросто: у цьому місці важко було знайти хоча б одну пряму стіну або двері. «Усе це додає чарівності», – заявляла я щоразу, як Фредді гахкався головою об низьку балку на кухні. Мені подобалося думати, що декор навіює асоціації з котеджем Кейт Вінслет у «Відпочинку за обміном» – нефарбовані дошки, затишний безлад. Я старанно підтримувала цю атмосферу, обстежуючи всі можливі блошині ринки й лише час від часу стримуючись – треба було також задовольнити смаки Фредді, адже той полюбляв сучасніші речі. Утім цю баталію він завжди програвав: моє сороче очко тягне до красивих речей і на «Пінтересті» я веду потужну гру.

Кілька днів тому, після того як я змусила себе вдягнутися й добулася до крамниці – поповнити запаси вина, виявилося, що мені не хочеться повертатися додому. Я відчула це вперше, відколи ми отримали ключі, і ще одна частинка серця обірвалася від усвідомлення того, що цей дім вже не був для мене домівкою. Я навіть думки припустити не могла про те, щоб його продати, але тієї миті мене розвернуло в протилежному напрямку: я пішла геть і зробила два кола навколо дитячого парку, перш ніж дістатися свого будинку. Цікаво, що потім, потрапивши всередину, я вже не схотіла виходити знову. Усе-таки я – ціла купа суперечностей. Нічого дивного, що моя родина до смерті за мене боїться.

Це був наш будинок, а тепер він мій, хоча мало втіхи в тому, що у свої двадцять вісім ти маєш будинок, та не маєш Фредді. Ми обоє погодилися з пропозицією нашого фінансового консультанта поєднати нас у пару набувачів страхування життя одне одного. Сама думка про те, що щось може трапитися з одним із нас до того, як ми розплатимося за будинок, видавалася сміховинною. Які ж ми були дивовижно щасливі, які впевнені у власній безпеці. Я витягую себе із цих думок, відчуваючи, що знову готова розплакатися. Фредді уважно дивиться на мене.

– Усе вже гаразд? – запитує він, стискає моє обличчя долонями, гладить великим пальцем вилицю.

Я киваю, повертаю обличчя, щоб притиснутися губами до його долоні, коли він цілує мене в голову.

– Добре, моя дівчинко, – шепоче він, – я люблю тебе.

Нехай це буде негідно, але я так хочу вчепитися в нього, благати не залишати мене знову, проте утримуюсь. Якщо це має бути остання моя згадка про нас, я хочу, щоб вона закарбувалася в моєму серці тільки найкращими хвилинами. Тож я встаю, тримаючись за лацкани його піджака, дивлюся в його прекрасні, такі знайомі сині очі.

– Ти – кохання всього мого життя, Фредді Гантере, – кажу я, чітко вимовляючи ці слова правди.

Він нахиляє голову та цілує мене.

– Я люблю тебе більше за Кіру Найтлі, – стиха сміється він, пригадуючи нашу гру.

– Що, аж так сильно? – уточнюю, округлюючи очі, бо ми зазвичай починали з низького рівня та підіймалися на вищі щаблі: у нього була Кіра, у мене – Раян Рейнолдз.

– Аж так сильно, – каже він, обертається на порозі спальні та посилає мені повітряний цілунок.

Усередині в мене здіймається гаряча й пекуча паніка, я чіпляюся пальцями ніг у дошки підлоги, щоб зупинитися, щоб не бігти за ним. Я слухаю, як він спускається сходами, чую, як закриваються вхідні двері, підбігаю до вікна, щоб побачити, як він поквапом прямує до рогу. Надто пізно я відчиняю вікна, б’юся над шпінгалетами, викрикую його ім’я, знаючи, що він мене не почує. Чому я дозволила йому піти? Що, як я ніколи більше не знайду його? Я чіпляюся в підвіконня, очима вп’явшись у його спину, і майже чекаю, що зараз він розтане, та він не тане. Просто повертає за ріг, губиться в цьому світі, йде до якогось клієнта з кавової корпорації, до дівчини на четвертій платформі, до всіх цих місць, де я не можу бути.