Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 14

Понеділок, 21 травня

Мені потрібно кілька секунд, щоб налаштуватися та зрозуміти, що ми в «Шейлі», маленькому кафе на бічній вуличці, за рогом від дому. Хоча зараз уже по дванадцятій, офіціантка щойно поставила перед нами два англійські сніданки. Наше постійне замовлення. Фредді любить такий сніданок більше, ніж я, тож завжди з’їдає ще й половину мого. Я заспокоєна знайомою атмосферою, поверненням у нашу стару повсякденність.

– Найкраще, що є в банківських канікулах, – він перетягує виделкою сосиску з моєї тарілки на свою, – додатковий сніданок.

Це звичайне кафе з пощербленими пластиковими меблями. Простий міцний чай і розчинна кава з розпарованих чашок. Фарба на вивісці за дверима поблякла й вигоріла, але, попри всі зовнішні недоліки, страви зроблено з душею. До того ж завжди тішить тепла гостинність Шейли, чий чоловік намалював цю вивіску сорок років тому. Він помер позаторік, просто впав долу, коли смажив бекон на кухні свого кафе, – не сумніваюся, що саме так він і хотів піти. На його похорон до церкви зійшлося стільки народу, що можна було лише стояти. Я пригадую, як мене затисло між Фредді та сусідом із нашої вулиці: той важко оперся на мене й ридав, примовляючи, що ніколи не знав іншого кухаря, який би так талановито готував чорний пудинг. Чесно, не вигадую. Я ловлю погляд Шейли, коли та виходить із-за бісерної фіранки, що відділяє кухню, а вона всміхається мені у відповідь. Фредді Шейла підморгує, а він у відповідь підіймає великого пальця.

– Кращий бекон, ніж у моєї мами, – коханий з усмішкою робить комплімент господарці, – тільки їй не кажіть, що я таке бовкнув.

Є в нього хист до цього – він змушує людей відчути, що вони улюбленці. За ці роки я безліч разів бачила, як він миттєво захоплює співрозмовника променем свого світла.

– Піду візьму кетчуп, – кажу я Шейлі, бо мушу з нею поговорити. Встаю, роблю п’ять кроків до бару – така собі дистанція, замало, щоб устигнути переформулювати думки в слова.

– Усе гаразд, дорогенька? – питає вона, кидаючи оком на мій майже неторканий сніданок. Шейла з тих жінок, які страшенно пишаються своїми кулінарними здібностями, попри непретензійний вигляд її кафе.

– Ще чаю? – розгублено здогадується господиня.

Хитаю головою, почуваюся дурепою.

– Я просто хотіла кетчупу, – бурмочу, та одразу затинаюся, продовжую: – І ще сказати, як мені шкода Стена.

Я захопила її зненацька. Бачу в її очах знайомий порух. Упізнаю, як вони на мить зблискують вологою, як вона переводить подих перед тим, як заговорити, так само як і я, коли хтось несподівано вимовляє ім’я Фредді. Вона ще не може нічого сказати, тож я заповнюю порожнечу.

– Я просто… я не забула про нього. От і все.

Це говорять уголос мої страхи: що світ забуде Фредді Гантера. Звісно, що я не забуду, але зараз в офісі хтось сидить за його столом, і хтось інший грає під його номером у футбольній команді. Усе так достеменно і є: світ рухається далі, – але іноді я просто хочу, щоб люди пам’ятали, тож я кажу це зараз Шейлі, та раптом відчуваю, що перейшла межу.

– Коли молода, думаєш, що в тебе є весь час світу, – каже вона. – А потім раптово обертаєшся – і ти вже стара, і твого вже немає з тобою, і ти тільки дивуєшся, як так швидко минули роки. – Вона киває в бік Фредді та знизує плечима: – Горни сіно, поки сонце високо. Ось усе, що я можу сказати.

Це така широковживана фраза, але мені вона вже не допоможе, бо, холера, мій світ наяву тепер можна описати тільки так: хтось вимкнув моє сонце. Беру кетчуп, що подає мені Шейла, киваю їй і повертаюся до Фредді.

– Як ти ставишся сьогодні до покосу? – тихенько питаю, провівши рукою по його плечі перед тим, як сісти.

– Покосу? – Він спантеличений. – Це що, якесь дівоче таємне слово для сексу? Бо якщо воно так, то так!

Усміхаюся, ставлю не потрібний мені кетчуп на видне місце на столі. Фредді має щастя, бо ніколи не дізнається, про що я.

– Я тобі щось хочу сказати, – каже він, – обіцяй, що не казитимешся.

– Не можу обіцяти, – відповідаю, – поки не дізнаюся, що саме.

Він намащує собі тост і хитає головою.

– Ні, ти спершу пообіцяй.

У цьому весь Фредді.

– Добре, – я здаюся, – обіцяю не казитися.

Він одразу розпливається в усмішці.

– Я замовив медовий місяць.

Моє серце спалахує радістю, потім щемить, бо ж цілком можливо, що я не зможу повернутися сюди саме тієї пори. Усе може припинитися просто завтра. Я направду відчуваю, як серце, ніби в уповільненому фільмуванні, перевертається в сальто-мортале у грудній клітці.

– Правда?

Фредді страшенно задоволений собою. Він зі шкіри пнеться, щоб розповісти мені.

– Хочеш сюрприз?

Хитаю головою, не довіряючи своїй здібності говорити. Я сподіваюся, він подумає, що сльози в мене на очах – від радості.

– Куди ми їдемо?

Він робить паузу, ніби насправді розмірковує, чи варто зберегти секрет, але зрештою не може стриматися:

– Нью-Йорк!

О, не сумніваюся. Я завжди хотіла до Нью-Йорка. Я бачила кожен епізод «Друзів». Я хочу заприятелювати з Керрі Бредшоу та гуляти босоніж Центральним парком. Я навіть не питаю його про ціну, бо в моїй уяві ми вже пливемо поромом до острова Стейтен. Смішно, але це справдешні ми.

– Ти не міг зробити кращого вибору, – я тягнуся через стіл до його руки. – Більш нічого мені не кажи. Дай трішки помріяти.

Він гладить великим пальцем кісточки моїх пальців.

– Тобі дуже сподобається, Лідз.

А я й жодного сумніву не маю. Здається, я зараз заплачу. Тому змінюю тему.

– Отже, чим займемося цього вечора?

– Хочеш сказати, це не було секретне дівоче слово для сексу? – Він вдає трішки винуватий вираз обличчя, потім сміється: – Ми йдемо в кіно, пам’ятаєш? – Фредді нагадує план, про який я гадки не мала. – Я збираюся лизатися з тобою на останньому ряду.

– Лизатися? – сміюся. – Більше ніколи такого не кажи.

Він тягнеться через стіл та підчіплює виделкою жовток на моїй тарілці.

– Буду. Поспішай, фільм розпочинається о пів на другу.

– Отже, кіно, – констатую. Зараз ранок банківських канікул, я разом із Фредді й у нас усе добре. Краще, ніж добре: у нас так, як було, він і я – проти цілого світу. Я навіть не розізлилася на нього за відібраний жовток, хоча він робить це навмисне, щоб мене піддражнити. Ми йдемо в кіно, щоб лизатися на останньому ряду, мов школярі. Горнімо сіно, поки сонце високо.