Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 15

Неділя, 27 травня

Я сиджу в кухні на підлозі, притискаючись мокрою від поту спиною до шафки, руки тремтять, стискаючи пляшечку з пігулками. Кілька хвилин тому я випадково розсипала їх стільницею, потім лазила підлогою, мов наркоман, хапаючи рожеві кружечки, доки не закотилися в щілини між мостинами. Загнала собі у вказівний палець болючу скалку, але все, що справді мало значення в ці панічні секунди, – це потреба переконатися, що кожну таблеточку буде знайдено та надійно закрито в належному місці.

Я відвідувала Фредді шість днів поспіль. Тепер до межі виснажена, ніби вві сні марафон бігла. Доведеться з прикрістю визнати, що так тривати не може. За свої побачення я плачу не лише знесиленням – я за це сплачую найвищу психічну ціну. Години, коли я не сплю, перетворилися на очікування, сповнене нетерпіння, передчуття, майже хворобливого страху, що не вийде зустрітися з коханим наступного разу, що я можу ніколи більше не відчути цієї гострої насолоди. Неможливо пояснити, як воно – перебувати там. Якось ми з Еллі були в Національній галереї. Нам тоді трапилася картина – зараз не можу пригадати художника. Австралійський пейзаж. Вона не належала ні до найвідоміших шедеврів, ні до найяскравіших. Та щось таке було в чистоті її кольорів, у насиченому світлі, що притягнуло до себе мою увагу, наполегливіше, ніж до інших картин. Світ моїх снів – там, між мазками пензля й фарбами живопису, живий, опуклий, він притягує мою увагу, ніби силою магії. Він затягує.

Я тримаюся за голову, спустошена. Цей випадок із пігулками змусив мене визнати правду, що останні кілька днів проглядала під поверхнею: я наражаю себе на небезпеку. Кожен день зі смерті Фредді був для мене ніби нова гора, на яку потрібно видертися, і, попри те що я ніколи не була спортивною дівчиною, якимось робом щоранку знаходила сили взутися в похідні черевики та розпочати це самотнє сходження, знову й знову. А цими днями я навіть не переймалася шнуруванням черевиків – мені було байдуже, чи поріжу я собі стопи на шмаття. Я не звертала уваги на свої кроки, на свої думки перед кожним новим поворотом дороги, бо всі шляхи вели до безпеки, до Фредді, який чекав на мене на вершині.

Але, як завжди, отримуючи щось, мусиш щось віддати. Торг має бути завершено. І тут, немов ванна холодної води, мене пробрало до кісток усвідомлення: ціною може виявитися мій здоровий розум.

Години, коли я не спала, почали мене дратувати, до того ж мене дратували всі, кого я зустрічала в цю пору. Зо два дні тому в телефонній розмові я винесла мозок мамі. Еллі каже, що, коли вона вчора вранці заскочила до мене, вигляд я мала кепський. Я відмовилася йти разом з нею до мами на сніданок. Я весь час готова була зірватися на грубощі, бо щомиті всі мої думки були лише про рожеву пігулку, що чекала мене на кухонному столі. Минуло кілька незручних хвилин, сестра пішла – зіщулена, зігнувши плечі. Я дивилась їй услід і почувалася цілковитою свинею, але погукати та повернути її не хотіла, бо поклик пігулки був гучнішим і переконливішим, ігнорувати його я вже не могла. У цьому і є справжня проблема: я бачу перед собою шлях, устелений розтоптаними почуттями моїх рідних, і дедалі більше віддаляюся від них заради іншого місця, заради Фредді.

Я ставлю пляшечку з пігулками на підлогу біля себе, кілька хвилин нервово й нерішуче дивлюся на неї, по тому витягуюся та відсуваю її так, щоб не дістати рукою.

Чи зможу я витримати й уживати по одній щодня? Може, раз на три дні? Раз на тиждень? Хмурюся, пригадуючи, що в суботу випила дві, спрагла до Фредді, мов жадібна дитина. Саме це й хвилює мене найбільше. Те, що я не матиму сили чинити спротив такому глибокому зануренню до іншого життя, що я опинюся більшою мірою там, ніж тут, надто занурена, щоби знову безпечно повернутися додому.