Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 4

Четвер, 10 травня

Фредді Гантер, знаний також як велике кохання мого життя, помер п’ятдесят шість днів тому.

Ось я кляну його за те, що він запізнюється та псує мені день народження, а мить по тому намагаюся збагнути, що в моїй вітальні роблять дві поліціянтки: одна тримає мене за руку, друга щось говорить. А я переводжу очі з її весільної обручки на свій перстеник, який одержала на заручини.

– Фредді не може померти, – торочу. – Ми наступного року одружуємося.

Мабуть, це якийсь самозахист: я не можу пригадати всього, що сталося опісля. Пам’ятаю, як мене в поліційній машині накрив синім світлом маячок невідкладної допомоги, як сестра підтримала мене в лікарні, коли ноги підігнулися. Пам’ятаю, як повернулася спиною до Йони Джонса, коли той з’явився в кімнаті очікування – цілісінький, лише рука забинтована та пов’язка на оці. Хіба це чесно? У машину сідають двоє, а виходить з неї лише один. Пам’ятаю, що на мені була нова зелена блузка, я придбала її спеціально для того обіду. Блузку я віддала на благодійність. Ніколи не змогла б одягти її ще раз.

Від того жахливого дня я копирсалась у своїй пам’яті знову та знову, намагаючись пригадати кожне слово з нашої останньої розмови із Фредді, та знаходила тільки свої бурчання на нього – бо ж потрапляємо до ресторану в останній момент. А потім на думку спадає інше. Може, він поспішав, щоб мені догодити? Можливо, аварія сталася через мене? Боже, нехай би я сказала йому, що кохаю. Якби знала, що це наша остання розмова, то сказала би, звісно, сказала б. Іноді я мріяла про те, щоб він прожив ще трішечки, бодай би ми могли поговорити востаннє, та не певна, чи витримало б тоді моє серце. Може, воно й на краще, коли не знаєш, що востаннє робиш щось значуще: ось мама востаннє зустрічає мене біля воріт школи, її рука так заспокійливо тримає мою маленьку долоньку; ось тато востаннє згадує про мій день народження.

А знаєте, що останнє сказав мені Фредді, коли мчав святкувати моє двадцятивосьмиліття? «Кінець зв’язку». То була така звичка, він роками казав оці дурнуваті слівця, які тепер стали мало не найважливішими у моєму житті. Мабуть, у цьому був весь Фредді – піти з такою фразочкою на вустах. Він мав таку невгамовну жагу до життя, легкість, поєднану зі вбивчим прагненням до змагання, яке захоплює, але й убиває, якщо вже на те. Мені не траплялося більше людей із таким даром – завжди знати, що й коли казати. У нього є – був – хист переконувати суперників, що вони перемогли, хоча насправді він добувся того, чого прагнув. Фредді обрав собі роботу в рекламі та злетів до висот цієї кар’єри, мов метеор: долав сходинку за сходинкою, очима завжди виглядаючи наступну вершину. Він є – був – яскравим спалахом поміж нами, людиною, яку не забудеш, він мав стати тим, чиє ім’я пам’ятали б іще довго після того, як його не стало.

А тепер він пішов, трясця йому, назавжди, його машина на космічній швидкості врізалася в дуба, і я почуваюся так, ніби хтось розрізав мене зверху донизу, а горлянку зв’язав вузлом. Мені весь час не вистачає повітря, воно не повнить легені, я не можу дихати, бо постійно на межі паніки.

Лікар нарешті видав мені якесь снодійне, після того як мама наверещала на нього вчора у вітальні, – місячний запас якихось нових пігулок. Він не дуже хотів їх прописувати, бо, на його думку, скорботу потрібно прожити, «пройти крізь неї свідомо, щоб мати змогу вийти». Я цю фігню не вигадую – він саме такі слова сказав просто мені в обличчя кілька тижнів тому, перед тим як залишити мене з порожніми руками та піти додому, до своїх живісіньких дружиноньки та діточок.

Жити близенько до матусі – то водночас і благословення, і прокляття. Коли вона зготує свою фірмову курячу печеню та принесе її в пательні, гарячою, просто з духовки, або коли холодним осіннім ранком чекає на мене в кінці вулиці, щоб підкинути до роботи, – ось у такі моменти розумієш: це просто божа благодать, що мама живе так близько. Інша річ – коли я валяюся в ліжку, в очах у мене двоїться через похмілля і мати ввалюється до моєї спальні так, ніби мені досі сімнадцять, або коли я кілька днів не прибирала, а матінка скрізь суне свого носа, наче я одна із цих жалюгідних потіпах у реаліті-шоу. Ось тоді наша територіальна близькість – справжнє прокляття. Те саме, коли я намагаюся горювати на самоті, коли вже третя дня, а я досі не розсунула штори у вітальні, коли я так і сиджу в тій самій піжамі, у якій вона застала мене три дні тому та напередодні. Мама готує для мене чай, який я забуду випити, та бутерброди, які поховаю в надрах холодильника, щойно вона піде нагору – драїти мою ванну – або надвір – виносити сміття.

Звісно, я розумію. Вона шалено прагне захистити мене, а надто зараз. Лікаря, який вагався, чи варто прописувати мені снодійне, матінка довела до такого переляку, що того тіпало. Я теж не впевнена, що слід ковтати ці пігулки, бо варто лиш почати – і тільки Бог знає, яким привабливим виявиться те забуття. Хоча гадки не маю, чого втягую сюди Бога. Фредді є, був та завжди міг би бути затятим атеїстом, та і я ставлюся до всього цього дещо двояко, і то в найкращому разі. Тож не очікую, що Бог якось доклався до призначення мені експериментальних пігулок для тих, хто нещодавно втратив близьку людину. Гадаю, лікар порекомендував приєднатися до курсу ще й тому, що мама вимагала максимально дієвого валіуму, а ці нові пігулки рекламують як м’який препарат комплексної дії. Якщо чесно, мені насправді байдуже, що вони таке. Так і запишіть: я найсумніша та найвтомленіша піддослідна морська свинка у світі.

Знаєте, у нас із Фредді було розкішне, просто казкове ліжко. Не повірите, але готель «Савой» розпродавав свої ліжка – майже за безцінь, – щоб звільнити місце для нових, і боже милий, це ліжко – воно ж просто чарівний острів епічних пропорцій. Люди спочатку очі вирячали: «Ви купуєте вживане ліжко?» «Що це ви таке втнули?» – запитала мама, ошелешена, ніби ми придбали розкладачку, викинуту з місцевого притулку для безхатьків. Ясна річ, ніхто із цих скептиків ніколи не бував у «Савої». Я теж ні, але бачила по телевізору дещо про їхні ліжка ручної роботи й достеменно знала, що отримую. Ось так і сталося, що ми відхопили найкомфортніше ліжко з радіусом із сотню миль, у якому ми з Фредді знищили безліч недільних сніданків, у якому сміялися й плакали, кохалися – так солодко й щемко.

Коли мама через кілька днів після аварії сказала, що поміняла мені постіль, то й гадки не мала, як мене зірве через цю звістку. Ніби вийшовши за межі власного тіла, я відсторонено спостерігала, як дерла нігтями дверцята пралки, як ридала, поки піна вкривала простирадла – вона змивала останні відбитки шкіри Фредді, останні сліди його запаху, змивала та зливала їх у каналізацію.

Мама стояла навколішки поруч зі мною, намагаючись підняти мене, гукала на допомогу сестру. Зрештою ми просто притулилися одна до одної на строкатих дошках кухонної підлоги та дивилися на ті простирадла – усі троє в сльозах, бо це ж так збіса нечесно, що Фредді більше немає.

Я після того не поверталася до ліжка. Направду я не думаю, що відтак узагалі нормально спала. Так, дрімала іноді: головою на столі, поруч із недоїденим сніданком, на канапі, скрутившись під зимовим пальтом Фредді, стоячи, притулившись лобом до холодильника, – навіть так.

– Нумо, Лідз, – сестра м’яко трусить мене за плече, – я піду з тобою.

Розгублено кидаю погляд на годинник, бо, коли заплющила очі, був іще білий день, але зараз комусь може видатися й затемно – мабуть, тому Еллі ввімкнула лампи. Як це типово для неї – бути такою розважливою. Я завжди визнавала її за кращу версію самої себе. Фізично ми схожі: зріст, статура, але вона темна, а я світла – і волосся, й очі. А ще вона добріша за мене, часто-густо занадто добра, ніж потрібно для її блага. Вона тут уже від обіду. Мама, здається, графік чергувань склала, щоб упевнитись: я не лишаюся на самоті більш як годину-дві. Мабуть, той графік висить у неї на холодильнику, між нотатками для закупів, які вона додає щотижня, та щоденником харчування для її класу зі схуднення. Любить моя мама списки складати.

– Підеш куди? – Я трохи випростовуюся й помічаю в руках Еллі склянку води та пляшечку із пігулками.

– До ліжка, – голос у неї мов криця.

– Мені тут добре, – бурмочу я, попри те що наша канапа не таке вже й зручне місце для сну. – Ще ж навіть не час спати. Можемо подивитися… – Змахую рукою в бік телевізора, що стоїть у кутку, намагаюся пригадати якийсь серіальчик. Зітхаю, мене дратує, що мій виснажений мозок не здатний навіть на це. – Ну знаєш, отой із пабом і лисими дядьками, там ще всі весь час кричать.

Вона всміхається, закочує очі.

– А, ти про «Мешканців Іст-Енду»[1].

– Оцей самий, – відповідаю та розгублено оглядаю кімнату – де ж цей пульт, щоб увімкнути телевізор?

– Вони вже, певно, закінчилися. До того ж ти вже років п’ять, як не більше, їх не дивишся. – Вона і слухати не хоче.

Я кривлю пику:

– Дивилася. Там… там така тітка з довгими кульчиками та… ще одна, її Барбара Віндзор грає, – задираю підборіддя.

Еллі хитає головою:

– Обидві померли вже, – відказує.

«Бідні вони, – думаю я, – бідні їхні родини».

Еллі вказує рукою в напрямку сходів:

– Час до ліжка, Лідіє, – каже вона ніжно, але твердо, більше схожа на медсестру, ніж на рідну сестру.

Гарячі сльози печуть мені очі.

– Не думаю, що зможу.

– Зможеш, – рішуче каже вона, не опускаючи руки: – Що це ти надумала? Спати на канапі решту свого життя?

– І що, це так вже й погано?

Еллі нахиляється до мене, бере за руку, пляшечка з пігулками в неї на колінах.

– Досить, справді, Лідз, – переконує мене вона, – якби тут, на твоєму місці, був Фредді, ти б хотіла, щоб він міг нормально виспатися, правда?

Я киваю із нещасним виразом. Звісно, хотіла б.

– Та твій привид переслідував би його до скону, поки він спати б не пішов, – каже сестра, погладжуючи мої пальці. А я намагаюся продихатися крізь клубок сліз, який постійно душить мене, відколи помер Фредді.

Дивлюся, як вона витрушує на долоню маленьку неоново-рожеву пігулку. Оце й усе, що має допомогти мені піднятися? Кілька тижнів міцного сну, і я буду мов полагоджений після шторму корабель, знову готовий до відплиття?

Еллі непохитно витримує мій погляд. Моїми щоками котяться сльози, і я усвідомлюю, наскільки розбита. Емоційно й фізично я на нулі. Гірше вже нікуди. Принаймні сподіваюся, що нікуди, бо не думаю, що виживу, якщо падатиму далі. Беру пігулку, пальці тремтять, ковтаю та запиваю її. Біля дверей спальні обертаюся до Еллі.

– Я маю зробити це сама, – кажу пошепки.

Вона відгортає пасмо довгого волосся в мене з очей.

– Ти певна? – Темні очі сестри вп’ялися в моє обличчя. – Можу залишитися з тобою, поки заснеш. Якщо хочеш.

Я хлипаю, дивлячись у підлогу, і знову плачу.

– Знаю, що можеш, – я взяла її за руку й міцно стиснула, – але гадаю… краще… – не можу дібрати потрібних слів – чи то через таблетку, яка вже подіяла, чи то просто таких не було.

Еллі киває:

– Я буду тут, унизу, якщо захочеш мене бачити, гаразд? Не піду нікуди.

Пальці мої стискають ручку дверей. Я не відчиняла їх, відколи мама поміняла білизну на ліжку, не хотіла навіть випадково глянути на чисту незайману постіль, коли йшла до ванної. Я вбила собі в голову: це місце чуже, воно недоторканне, мов сцена злочину, обмежена жовтими поліційними стрічками.

– Це ж лише ліжко, – шепочу, повільно відчиняючи двері. Ніякі жовті стрічки не блокують мій вхід, ніяких монстрів немає під ліжком. Але й Фредді Гантера немає. І від цього розривається серце.

– Лише ліжко, – каже Еллі, заспокійливо погладжуючи мою спину. – Місце для відпочинку.

Але вона бреше. Ми обидві знаємо: це значно більше, ніж просто місце для відпочинку. Ця кімната – моя з Фредді спальня, ми цей дім саме через неї купували. Простора, сповнена світла, з великими розсувними вікнами та медовими дошками підлоги, на яких ясними літніми ночами місячне сяйво малювало яскраві смуги.

Хтось, певно, Еллі, уже заходив сюди та ввімкнув лампу з мого боку ліжка – чашу спокійного світла, яка так ласкаво зустрічає мене, хоча сонце ще не сіло. Сестра й постіль розстелила. Більш схоже на готель, ніж на спальню. Я зачиняю двері, й мене охоплює запах свіжої білизни. Уже немає слідів моїх парфумів, які змішувалися з лосьйоном Фредді. Немає зім’ятих сорочок, недбало кинутих на крісло, або черевиків, копнутих десь під шафу. Все охайне та сяє чистотою, як нова копійка. А я почуваюся у своєму новому житті так, немов прийшла до себе в гості.

– Це лише ліжко, – шепочу знову, сідаю на краєчок матраца. Заплющую очі, лягаю, згортаюся калачиком на своїй половині, накриваюся клаптиковою ковдрою.

На білизну для нашого ліжка з готелю «Савой» ми витратили більш ніж належало. Білі тонкоткані бавовняні простирадла, дорожчі за постіль із більшості готелів, де я коли-небудь зупинялася. Щойно тіло моє торкається ніжної тканини, я усвідомлюю, що мені вже тепло. Еллі, дорога моя сестричка, підклала мені в ліжко пляшку з гарячою водою, щоб зігріти свіжу білизну. Моє ліжко, наше ліжко, огортає мене, немов старий друг, і я відчуваю себе винною за те, що нехтувала ним.

Лежу на своїй половині матраца, тіло сповнене болем скорботи, руки витягуються, щоб, як завжди, обійняти його. Потім я виштовхую пляшку з теплою водою до його половини, а коли постіль нагріто достатньо, пересуваюся та лягаю туди сама, притискаючи гарячу грілку обома руками до грудей. Занурюю мокре обличчя в його подушку та вию, мов поранений звір, – чужий, нестримний звук.

А потім, потроху, цей звук вщухає. Серцевий ритм зміцнюється, руки й ноги наливаються свинцевою важкістю. Мені тепло, я немов у коконі, й уперше за п’ятдесят шість днів без Фредді я не почуваюся покинутою. Я не покинута, бо ковзнула в обійми сну, я майже відчуваю, як прогинається матрац під вагою коханого, як його тіло обвивається навколо мого, його рівне дихання лоскоче мені шию. Урятуй мене від цієї темної, незвіданої безодні, Фредді Гантере. Я притягую його ближче та вдихаю його запах, занурюючись у глибокий мирний сон.