Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 12

Субота, 12 травня

– Тобі вже краще?

Я не збиралася пити ще одну пігулку. Я докульгала до восьмої години, а потім звалилася та проковтнула її, забравшись до ліжка раннього вечора.

І тепер прокидаюся на канапі, головою – на колінах у Фредді. Він замріяно погладжує моє волосся та дивиться якийсь детективний серіал. І я, вочевидь, передрімала весь свій головний біль.

Перевертаюся на спину.

– Дякую, – кажу, притримуючи його руку на собі.

– Ти половину пропустила, – відповідає він, – перемотати на початок?

Кидаю погляд на екран, але гадки не маю, що там відбувається, тож хитаю головою.

– Ти хропла, мов чудовисько, Лідз, – каже він, тихенько підсміюючись. Це наш постійний жарт: він завжди каже мені, що я голосно хроплю, а я завжди це заперечую. Не думаю, що взагалі хроплю, просто він так каже, щоб мене завести.

– Закладаюся, Кіра Найтлі хропе, – кажу я.

Він підіймає брови:

– Ні. Вона, мабуть, легенько зітхає, немов…

– Далекобійник? – підказую.

– Котенятко, – дражниться він.

– Котенята не зітхають, – кажу, – вони гризуть тебе за пальці ніг, коли ти спиш.

Фредді пару секунд міркує.

– А мені подобається така ідея: Кіра Найтлі гризе мене за пальці ніг.

– У неї дуже гострі зуби, – зауважую я, – це боляче.

– Гм, – він супить брови. – Ти знаєш, я погано переношу біль.

Це правда. Такий міцний кремезний чолов’яга, Фредді, коли йому щось болить, перетворюється на мале дівча.

– Краще я, мабуть, буду з тобою, – міркує він, – з Кірою, схоже, забагато клопоту.

Я беру його руку, притискаю до своєї – долоня до долоні. Розглядаю, наскільки вона більша за мою.

– Навіть якщо я хроплю, мов кабан?

Він сплітає свої пальці з моїми.

– Навіть якщо ти хропеш, мов ціле поле з кабанами.

Підношу його руку до свого обличчя, цілую пальці.

– Знаєш, це якось не дуже романтично.

Він ставить серіал на паузу, опускає голову й дивиться на мене синіми усміхненими очима.

– А якщо я скажу, що ти дуже милий кабанчик?

Копилю губу, думаю, потім хитаю головою.

– Усе одно не романтично.

Він повільно киває.

– Гаразд, – каже він, – узагалі не кабанчик?

– Трохи краще, – відповідаю, чекаючи на продовження, намагаючись не сміятися. Підтягуюся, сідаю йому на коліна, витягую ноги на канапу.

Фредді бере мене за підборіддя, глибоко заглядає у вічі.

– Якщо ти кабанчик, то і я кабанчик.

Регочу. Я надто багато разів змушувала його дивитися «Щоденник пам’яті», щоб він не продовжив цитату[10].

– Ти гадки не маєш, як сильно я люблю тебе, Фредді Гантере, – кажу я, а тоді цілую його, показуючи, як сильно, і даю собі обіцянку. Це місце, де би й чим би воно не було, – прекрасне. І допоки воно існуватиме, я братиму звідси найбільше, кожної блаженної миті.