Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 11

Субота, 12 травня

Це огидно. Я щойно прокинулася на самоті у вітальні. На столі вода, а не пиво, немає холодної піци, немає Фредді. Ось. Ось чому я не йду спати. Бо піти нагору та знову й знову згадувати, що він мертвий, – це занадто жорстоко, надто нестерпно. Ціна снів про Фредді вища, ніж я коли-небудь зможу заплатити. Ніхто й ніколи не має платити такої ціни. І цілком логічно, що в пам’яті спливають фрагменти найвідомішої поеми Теннісона, які засіли в моїй голові ще зі шкільної лави. Я ще лежу на канапі, намагаючись зібрати волю й устати, а Теннісон нашіптує: «Краще, коли ти кохав і втратив кохання своє, ніж кохання не мати ніколи, не знати, яке воно є»[9]. Усі цю цитату знають, насправді тільки її і знають, еге ж? Що ж, Теннісоне, друже мій, готова закластися, ваша дружина не розбилася на смерть, на величезній швидкості вписавшись у дерево при дорозі, не лишила вас геть самого, бідним і безталанним у великому порожньому світі, правда? Бо якби вона таке вчинила, ви б, мабуть, змінили думку: може, обачніше було би не кохати взагалі. Зітхаю, бо почуваюся немилосердною: Теннісон написав цю поему, сумуючи за своїм найкращим другом, тож, можливо, його серце теж стікало кров’ю. Цікаво, чи пролляв він стільки ж сліз, як зараз я. Плач іноді очищує, а іноді це найстрашніша самотність, коли ти знаєш, що нікому прийти до тебе, обійняти й утішити. Я не пручаюся, коли знову починають текти сльози, – зараз я плачу й за бідолашного Теннісона, і за бідолашну себе.