Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 17

Субота, 2 червня

Гадаю, нічого дивного в тім, що цвинтар для мене зараз – найспокійніше місце. Майже чую, як Фредді відпускає страшенно недолугий жарт про те, що місцеві мешканці не дуже схильні спілкуватися. Я сиджу тут уже довгенько, навіть дупа затерпла, дивлюся на могильний камінь Фредді, помічаю білу пляму на сірому граніті – голуби, що тут швендяють, ніякої поваги до мертвих не відчувають. Риюся в сумочці, шукаю серветок, а коли виявляється, що я їх забула, роздратовано зітхаю. Не можна ж так залишити.

– Зараз буду. – Підбираю вийняті з вази старі квіти й решту сміття, щоб викинути їх у смітник на стоянці. – Серветки мають бути в багажнику.

За кілька хвилин, біля машини, з’ясовую, що там вони і є. Замикаю машину, повільно бреду назад, насолоджуючись сонячним світлом, навмисно йду довшим шляхом, бо на цвинтарі все цвіте й у мене є кілька хвилин, щоб перевести подих. Зараз це просто єдине місце, де мені справді спокійно. Сьогодні я ціную це більше, ніж будь-коли: шанс ненадовго втекти від мого подвійного ілюзорного існування.

Наближаюся знову до могили Фредді та раптом усвідомлюю: на місці перед каменем, яке я недавно покинула, сидить хтось іще. Йона Джонс, він щось говорить, спершись на підняті коліна. Підходжу ближче, намагаюся вирішити, що сказати. А він прочищає горло, покашлює, ніби готується виголосити промову, як на своєму уроці англійської в нашій середній школі.

– Спробую, але не обіцяю, – стиха каже він. Я мовчу, гадаючи, що ж таке він пообіцяв Фредді, що він спробує зробити. Не певна, чи можна його перебивати, бо очі в хлопця заплющені. Напевно, він робить те саме, що і я, – уявляє, що вони зараз деінде. Може, в пабі або збираються дивитися гру, ноги закинуті на кавовий столик у нашій вітальні.

– Уже знову субота, – каже Йона. – На роботі – тиждень стресів. Перевірки від освітнього комітету, кадровий дефіцит, звичайна колотнеча. Минулого тижня мусив вести фізкультуру, а ми ж усі знаємо, який із мене паскудний спортсмен. Ти б це бачив, то обісцявся б зі сміху.

Фредді з Йоною – два протилежні полюси спортивного спектра. Де тільки був найменший шанс перемогти, там з’являвся Фредді, готовий прийняти трофей у свої обійми. Йона і собі не проти копнути м’яча, але для змагань йому бракує вогника. Йону цілковито задовольняє роль диванного спортсмена, його пристрасть – музика й книжки. Вони багато в чому були несхожими. Фредді був людиною дії, Йона – більше мрійник, дивиться на зірки. Коли ми святкували його п’ятнадцятиріччя, наша компанія отаборилася в садку Фредді, сподіваючись побачити комету, чи то, можливо, метеоритний дощ. Зрештою, Фредді прохропів усю пригоду, а ми з Йоною сиділи, притулившись одне до одного під ковдрами, очима вп’ялися в небо, сподіваючись побачити це зоряне шоу.

– Учора було б добре піти на пиво зі старим друзякою, – продовжує Йона. – Нічого такого, просто дітлахи накрутили й шкільні правила доконують. Не кажучи вже про те, що Гарольд накрив мене мокрим рядном, бо я вчора припхався на збори без краватки. – Він сміється, очі ще заплющені. – Можеш у таке повірити? Десять років, як ми закінчили ту школу, а старий Гарольд ще до мене діло має, – він замовкає, ніби слухає відповідь Фредді. – О, а ще я в середу виграв у дартс. Даффі ледь не сказився. Програв заклад. Мусив купувати всім питво, а ти ж знаєш, який він скнара. Усі замовили ще по чарці віскі, просто щоб його накрутити.

Не можу стримати усмішки. Слухати Йонині байки про його витівки в «Принці» трохи дивно, але гріє серце; і я знаю, що могла б почути ці самі перекази з перших вуст, від самого Фредді, якби він був тут із нами.

Йона замовкає, втуплюється в потерте коліно вицвілих сірих джинсів, немов не бачить його, хмуриться, мабуть, шукає нових слів. Потім розплющує очі та зітхає, нахиляється вперед, на кілька секунд прикладає руку до імені Фредді на холодному граніті.

– До наступного тижня, друже.

Найближчий аналог – це якби він поклав руку Фредді на плече. Я це знаю, бо й сама вже обвивала руками гострі краї цього клятого каменя, прикладалася щокою до карбованих золотих літер. Хоча не так уже й багато разів. Ми ж британці, зрештою. Маємо деякий етикет поводження на цвинтарі й мусимо його дотримуватися, а він не передбачає повномасштабного зриву щораз, як сюди завітаєш.

Так само як Йона кілька хвилин перед тим, я прочищаю горло. Він дивиться у мій бік, двічі кліпає, здивований.

– Лідіє, – хмуриться він, – ти тут давно?

Навіть уявити собі не можу, що хтось би підслухав, як я розмовляю з Фредді. Тому й брешу.

– Та пару секунд, – пауза, – я можу прийти пізніше, якщо тобі потрібно більше часу.

Він підводиться, витирає траву з колін джинсів.

– Ні, все гаразд. Я вже все.

Я не бачила Йону й не говорила з ним від того самого дня в пабі три тижні тому, та знаю, що мушу вчинити як належить. Йона був правою рукою Фредді, але ж він був моїм другом задовго до того, як Фредді з’явився на обрії. Його спокійний сарказм перегукнувся з моїм, коли нас посадили за один проєкт на хімії – нам тоді було по дванадцять. Мабуть, у вчителя жевріла слабенька надія, що дещиця Йониної логіки перестрибне на мене. Не сталося. Ми невдовзі відмовилися від будь-яких сподівань, що я колись зможу вивчити періодичну таблицю, але звикли проводити разом обідню перерву, притулившись спинами до стовбура старого дуба, спостерігаючи за шкільною метушнею, одноденними романами та випадковими викидами підліткового темпераменту в старшокласників. Наша дружба розпочалася саме тоді, коли я її найбільш потребувала: дівчата в класі тоді вирішили, що я недостатньо крута, щоб тусуватися з ними. Мама з вдячності навіть іноді додавала ще одне м’ятне печивко до мого ланч-боксу, саме для Йони. Він завжди намагався відмовитися з ввічливості, але я знала, що вони йому подобалися, адже були добрячим додатком до звичного сендвіча на бутербродному маслі із сиром, що вже підсох та загорнувся на краях, з яким щодня відправляла сина до школи Йонина мама. Проте це не була солоденька казочка про те, як хлопчик зустрів дівчинку: в нас почалася справжня дружба, така, у якій говориш: «О, так ти такий самий, як я», а не «Ах, коли я бачу тебе, у мені все перевертається, мов білизна в пралці». Мені подобалося знати, що він чекає, доки я вийду на обідню перерву, що я можу на нього покластися, що він розсмішить мене, навіть коли я маю паршивий ранок. А потім, коли Фредді перейшов до нашої школи, у Йони з’явився новий сусід за партою, бо їхні імена в журналі йшли одне за одним; а тиждень чи два по тому ми сиділи під дубом на перерві не вдвох, а вже втрьох. Фредді Гантер увірвався в моє життя та закрутив мене у своєму карнавалі кольорів, сміху та галасу. Поруч із ним мій рейтинг крутості зріс, і я вже не потребувала так багато розмов із Йоною під час обідньої перерви. Що, звісно ж, добре, бо три – так чи так непарне число, а надто, коли двоє з трьох утворюють пару. Фредді, мабуть, іноді почувався між нами, мов між двох вогнів. Ми обоє змагалися за його увагу й обурювалися на переможця на кожному етапі цієї боротьби. З роками нам вдалось якось це розрулити, бо дружба надто багато важила для нас, ми не могли її втратити. А тепер ми знову тільки вдвох, і я, чесно кажучи, не знаю, що ми зараз таке. Йона завжди буде важливим для мене, не може не бути, адже він – частина мого світу протягом стількох років. Але ця аварія між нами – немов той слон, якого ми обоє намагаємося не помічати.

– Усе, місце твоє, – він викопує з кишені джинсів ключі від машини. – Побачимося.

Мовчки дивлюся, як він киває могильному каменю Фредді та прямує геть, алеєю між надгробків. Але, коли я вже збираюся сісти, він обертається та йде назад.

– Тут у нас завтра вранці в школі буде одна штука, – каже він, – ти могла б, знаєш, прийти, якщо схочеш.

Спантеличено дивлюся на нього:

– Штука?

Знизує плечима:

– Ну, знаєш, типу семінару.

– Ні, слухай, так ти слона не продаси, – усміхаюся, бо не знаю, що ще сказати.

– Це семінар із проживання скорботи, окей? – Він вимовляє ці слова поспіхом, з огидою, так ніби його ковбасить від того, що вони вириваються з його рота. – Усвідомлення, все таке.

– Семінар із проживання скорботи? – я кажу це так само, якби він запросив мене стрибати з тарзанки чи з парашутом. Йона не з тих, хто зосереджується на всіляких чакрах, або чим там ще займаються на семінарах з усвідомлення. Я могла б чогось такого чекати від Еллі. А от від Йони – дивно.

– В головній залі буде, – більш зніяковілого, ніж у нього зараз, вигляду набути неможливо, навіть намагаючись. – Ді, новенька наша на підміні, вона тренер з йоги та усвідомлення. Запропонувала провести семінар, якщо люди зацікавляться.

У голові моїй постає Ді – з блискучим волоссям та майже святенницькою усмішкою напоготові. Ловлю себе на безпричинній недоброті, дивуюся, на кого це я перетворилася – гірка, мов переварена кава.

– Не певна, що це моє, – пом’якшую відмову усмішкою, ніби вибачення прошу.

– Та я теж не певний, – він одягає темні окуляри. – Просто на думку спало.

Я киваю, він киває, і після незручної миті мовчанки він повертається та знову йде геть, але потім зупиняється й повертається вдруге.

– Річ у тім, я думав, воно може допомогти.

– Допомогти із чим саме? – повільно питаю я, хоча знаю, про що він. Хотілося б мені, щоб він таки й не повертався, бо відчуваю, що ця розмова переходить у дуже небезпечну площину.

Він дивиться в небо, обмірковує слова перед тим, як заговорити.

– З оцим. – Він вказує на надгробок Фредді й навколо. – Допоможе впоратися з оцим усім.

– Я сама добре пораюся, дякую. – Останнє, що мені хотілося б робити, це сидіти в кімнаті з купою незнайомців та говорити про Фредді.

Йона киває, ковтає клубок.

– Казав тобі, – бурмоче він, але дивиться на камінь Фредді, а не на мене, – казав тобі, що вона відмовиться.

Зачекай-но хвильку.

– Ти сказав Фредді, що я відмовлюся?

На вилицях Йони палають рожеві плями.

– А я помилився? – Він не з тих, хто зазвичай підвищує голос, але має природний хист погасити будь-яку суперечку. – Я казав йому, що йду туди, бо думав, що це для мене буде добре, і що запрошу тебе приєднатися. Але також сказав йому, що від тебе почую «ні».

– Ну то маєш! – Здіймаю руки в повітря. – Ти виконав свій обов’язок, тепер можеш іти без почуття провини. – Щойно ці слова зірвалися з моїх вуст, я вже шкодую про них.

– Без почуття провини, – повторює він. – Дякую тобі за це, Лідіє. Збіса дякую.

– А на що ти розраховував, коли змовлявся проти мене з моїм мертвим хлопцем? – кажу.

– Я не змовлявся проти тебе, – він відповідає врівноваженіше, ніж я почуваюся. – Я просто думав, що це може допомогти, але розумію. Ти зайнята, або тобі не цікаво, або злякалася абощо.

Я пхекаю, хитаю головою, дивлюся вбік на ряд сірих надгробків.

– Злякалася? – бурмочу, а він дивиться на мене, стенає плечима, непримиренний.

– Скажи мені, що я помиляюся.

Я знову пхекаю, а на додаток ще й пирхаю. Знаю, він спеціально злить мене, та вже не можу не йти цією стежиною.

– Злякалася? Гадаєш, я злякалася якогось жалюгідного семінару в шкільній залі? Я тобі скажу, на що схоже «злякатися», Йоно Джонсе. Це схоже на машину поліції, яка під’їхала до вікна твоєї вітальні, і це схоже на те, коли ти ховаєш свого коханого замість того, щоб вийти за нього. Злякатися – це схоже на те, коли стоїш у «Сейнзбері»[12] й думаєш про те, як проковтнути кожну кляту пігулку на медичній полиці, бо щойно згадала, що в сусідньому ряду ви з ним якось по-дурному сперечалися про печиво й усілякі такі дурниці, печиво, чуєш? І це виносить тебе. Фізично виносить, просто отут, у цьому місці. – Я стукаю двома пальцями в серце, дуже сильно, синець буде. – «Злякатися» – це зрозуміти, яким нескінченно довгим видається життя без людини, з якою планувала провести його разом, і водночас знати, яким несподівано коротким воно може бути. Це як отой фокус зі скатертиною й чашками, от тільки ми – людські, чорт забирай, створіння, розбиваємося, ми, не чашки, і… – я зупиняюся та ковтаю повітря, бо втратила нитку про те, що таке «злякатися», і я вже, дідько, плачу від люті й тому, що Йона стоїть помертвілий, блідий та нажаханий.

– Лідз, – каже він, наближується та кладе руку мені на плече.

Я скидаю її.

– Ні.

– Я прошу пробачення, гаразд?

– Ні. Ні, не гаразд. Нічого з цього, – показую різко на цвинтар, – нічого з цього ніколи не буде гаразд.

– Знаю. Я не хотів тебе засмутити.

Я не певна, звідки з’явився цей вибух гніву. Неначе Йона зсунув камінь і спричинив обвал, а тепер мене накриває потік, неконтрольований, мов лава.

– О, звісно, ти не хотів мене засмутити, – випльовую я, і це звучить жахливо, навіть на мої вуха. – Докопуватися до мене із допомогою мерця. Що це, Йоно? Тобі потрібно, щоб хтось пішов з тобою сказати помічниці вчителя, що ти на неї запав? – У нього вже геть розгублений вигляд, далі нікуди. – Просто напиши на сраній дошці в класі. Або запроси її кудись. Або те, або те, щось-то спрацює, я не збираюся водити тебе за ручку. Я не твій другий пілот. Я не Фредді.

Якусь мить ми дивимося одне на одного, потім я розвертаюся на підборах і, розлючена, йду геть.

Я не можу сказати Йоні, що сталося насправді: що моє тіло виснажене, а голова розколюється від цієї скаженої гойдалки – життя то з Фредді, то без нього. Минулої ночі я лежала без сну, намагалася вигадати раціональний спосіб пояснити комусь те, що відбувається, але це нереально. Як я можу чекати, що хтось зрозуміє, що іноді я буваю з Фредді вві сні? Я не збожеволіла і не вдаю, що Фредді досі живий у моєму повсякденному житті. Але є це… це інше місце, де він і я досі разом, і відчувається, ніби мене замкнено в колі безперервної борні, ніби я опираюся поклику сирени. Що буде, коли закінчаться пігулки? Я відсуваю цю думку якнайдалі. Я не можу навіть розглядати таку можливість.