Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 18

Неділя, 3 червня

Не знаю, що я тут роблю. Ніколи особливо школу не любила. Сьогодні вперше, відколи отримала атестат, переступаю її поріг. Ні, насправді знаю. Я тут, бо почувалася стервом через те, що зірвалася вчора на Йону. От і надіслала йому есемес із дурнуватими вибаченнями, додавши, що, зрештою, трішки усвідомленості мені, може, й не зашкодить. Він відповів, що, мабуть, не зашкодить, тільки не певний, чи саме усвідомленості: контроль над гнівом теж би не завадив, бо я вже була готова перетворитися на Галка, аж джинси лопали. Тоді я відповіла, що краще спробувати оцю штуку, бо зелений не пасує до мого волосся. Отож я тут, волочу ноги цементною доріжкою до дверей школи, неначе мені знову чотирнадцять і я домашку не зробила. Запізнююся. Навмисно. Він сказав, з десятої до дванадцятої, а зараз уже одинадцята. Я слабодухо планувала прослизнути десь наприкінці заходу й заховатися в задніх рядах, а потім прибрехати Йоні, що я там була майже весь час, і в такий спосіб загоїти ті синці, що я йому вчора набила. Може, ми й не щодня бачимося, але я не хочу відчувати, що між нами все скінчено, це зрада щодо Фредді – ставати проти його найкращого друга.

Я штовхаю двері шкільної зали, і ностальгійний запах застійного повітря та мастики для підлоги переносить мене назад, у часи ранкових лінійок. Майже відчуваю, як болять коліна від того, що ми сидимо, схрестивши ноги, на підлозі, а директорка вичитує нам про негідну поведінку – Фредді по один бік від мене, краватку він загубив, Йона – по другий, нервово клацає кнопками свого годинника. У залі сьогодні не так багато народу, сховатися мені немає за ким. Усього зо два десятки гостей сидять навколо столів із чаєм та тістечками, а не вздовж встановлених ліній. Коли я заходжу, більшість учасників обертається до мене, я невпевнено завмираю, і тут Йона встає та йде мені назустріч.

– Думав, ти таки вирішила просачкувати, – шепоче він, – якщо не захочеш залишатися, все окей. Не варто мені було вчора тебе підштовхувати.

– Все гаразд, – я нашорошено оглядаю зібрання. Жінок більше, ніж чоловіків, є декілька людей мого віку, але аудиторія переважно значно старша. Мене вражає жахлива думка: а що, коли тітонька Джун із дядьком Бобом теж тут? Вони полюбляють семінари. Я вдивляюся в присутніх та видихаю з полегшенням: ні, немає. – Як воно?

Він киває:

– Та все гаразд. Нормальні люди. Чесно, Лідз, тобі немає потреби залишатися, зрештою, може, воно тобі й зовсім не цікаво, – він потягує шию, я кілька років не бачила, як він це робить. У нього таке було при сильній тривозі, наприклад, коли складав іспити в цій же самій залі. – Правда, давай я заберу свій телефон і піду з тобою.

Розгублено дивлюся на нього.

– Ти ж мене сюди запросив.

Йона відкриває рота, щоб відповісти, але до нас уже наближається якась жінка, вітально простягаючи руку.

– Привіт, – каже вона, – я Ді. А ви, напевно, Лідія.

А! Я не надто промахнулася, уявляючи собі Ді. Брюнетка, трішки нижча за мене, а коли енергійно тисне мені руку, хвостик у неї на потилиці жваво гойдається. Ді має форми людини, що займається йогою, але не скажеш, що якась жахливо худа. Видно, чим вона Йону привабила. Сповнені співчуття карі очі зустрічаються з моїми, і я розумію, що Ді вже знає мою сумну історію. Вона затисла мою долоню обома руками, дещо занадто гаряче.

– Ласкаво просимо.

– Привіт, – кажу, дещо занадто холодно, вивільняючи руку, але тримаюся молодчиною. Не знаю, що на мене напало. Бісить сама думка про те, що геть невідома мені людина гадає, що все про мене знає.

– Боюся, що ви пропустили практику з усвідомленості, – каже вона, – але встигли на торт, а це, на мою думку, найприємніший момент семінару.

Я притримую уїдливу думку про те, що торт мені мало чим допоможе. Натомість кажу:

– Може, Йона зможе сповнити мене усвідомленістю. Або я колись попрошу про індивідуальну сесію, якщо ви вважаєте, що це допоможе.

Ді пропонує, і хоча я бачу, що її слова – лише вияв доброти, це знову мені дошкуляє. Може, я мовчки випромінюю сигнали SOS? Ось я нібито тримаюся, аж тут вигулькує щира помічниця й вивантажує на мене свою підтримку, поки ця гора мене не розчавить. Починаю розуміти, що я геть не публічна особа. Мені краще заховатися за зовнішнім блиском, а потім тихенько розклеїтися, коли ніхто не бачить.

– Матиму на увазі, – кажу, але нічого не обіцяю, – проте дякую.

Ді мовчки обмінюється поглядом з Йоною. Цього достатньо, щоб вихопити невимовлене: «Твоя приятелька – то до біса важкий випадок, еге ж?» Хоча, може, я помиляюся, і якщо Ді – філософськи налаштована послідовниця нью-ейджу, вона думає: «У твоєї приятельки, вочевидь, попереду довгий шлях до зцілення». Схоже на те. Або, може, це було просто: «Ходімо потім вип’ємо?» – а я тут стовбичу. Краще було мені не приходити, але пізно щось змінювати, бо Ді тримає мене за лікоть і вже тягне до групи, з якою сидів Йона.

Вони посуваються, щоб звільнити місце біля Йони, намагаються не дивитися просто на мене, але старанно демонструють свою гостинність. Чай мені наливає жінка, що сидить навпроти: «Камілла», – повідомляє вона, – ставлячи чашку переді мною. Дякувати богові, не робить ніяких зайвих рухів: лише стримана усмішка та приязний кивок.

– Це Лідія, – каже Йона, вигляд у нього похмурий.

Усі кивають.

– Я Мод, – літня жінка, що сидить поруч із Йоною, нахиляється вперед, вона майже кричить і постійно шарпає свій слуховий апарат. Якби я спробувала вгадати її вік, то сказала б, що їй під дев’яносто. – Мій чоловік Пітер упав із даху, коли намагався налаштувати телеантену двадцять два роки тому.

– О, – мене захопили зненацька, – мені прикро це чути.

З натягнутих облич сусідів за столиком можна зробити висновок, що про нещастя з Пітером вони чують не вперше.

– Та не треба, я не журилася. Він добрих десять років крутив шашні з хвойдою із м’ясної крамниці.

Отакої. Я цього не очікувала.

– Пирога?

Обертаюся до моєї сусідки з іншого боку, вдячна, що вона перебила цю розмову.

– Він з яблуками та фініками. Цього ранку спекла, – вона передає мені тарілочку. – Я Нелл.

– Дякую, – беру тарілку. Не впевнена, за що саме я вдячна: за частування чи за те, що вона врятувала мене від необхідності шукати адекватну відповідь. Її спокійна присутність втішає. Нелл трішки схожа на мою маму – і віком, і статурою, а обручка на пальці підказує, що вона заміжня. Або принаймні була.

– Пробачте Мод, – тихенько каже вона, викладаючи пиріг на мою тарілку. – Не уявляєте, як вона допомагала нам під час практики з усвідомленості.

Нелл перехоплює мій погляд, і мені стає легше від її почуття гумору.

– Є такі книжки, – каже Камілла. Щоки в неї густо червоніють, так ніби вона говорить через силу. – Ось ця, як на мене, особливо помічна. – Вона торкається однієї з кількох книжок про скорботу, розкиданих на столі. – Принаймні в перші дні.

– Мені останнім часом щось не дуже читається, – відказую. – Я завжди любила книжки, а надто художні, але зараз таке враження, що мозок не може зачепитися за розповідь, – не знаю, чого мене потягнуло цим поділитися, саме вирвалося.

– Повернеться, – каже Камілла, – якийсь час я могла читати тільки щось подібне, але згодом стає легше. – Її пальці пробігають низкою перлів, що оточують її шию. – Стає.

З вдячністю беру порекомендовану книгу.

– А ти як, Йоно, – запитує Нелл, – читаєш?

– Читаю, – каже він, – я вчитель англійської, тож воно якось саме приходить, – він ковтає, – у мене більше з музикою зараз проблеми.

Це для мене новина. Музика – це ж весь Йона: він грає, слухає, пише.

– Не можу дивитися телевізор після того, як Пітер помер, – кричить Мод. – Старий дурень скрутив антену.

Розриваюся між бажаннями розреготатися і придушити стару.

– Це можна зрозуміти, – каже Камілла, дивлячись на Йону.

– Напевно, ти досі пов’язуєш музику з аварією.

Не можу вловити цей зв’язок, не розумію, в чому річ. Не знаю, що саме встиг Йона розповісти про Фредді сусідам за столом до мого приходу, тому займаюся пирогом, не долучаючись до розмови.

– Так, – Йона тре обличчя руками, – не можу більше слухати радіо.

– Дай цьому час. – Нелл, напевно, помітила, що руки його трусяться, і підсуває йому шматочок пирога.

– Чому ти пов’язуєш музику з аварією? – Я пильно дивлюся на Йону.

– Його друг саме перемикав станції в приймачеві, – Мод надто гучно втручається в розмову, – не дивився за дорогою.

Я намагаюся виштовхнути слова з горла, запитати Йону, чи це правда.

– Але слідство… – І затикаюся, бо мені раптом сягає думка, що тут відбувається дещо більше, ніж я усвідомлюю.

Над столом зависає незручна мовчанка, Йона підіймає обличчя, вивчаючи обдерту фарбу на стелі.

– Я не думав, що ти прийдеш, – каже він, – ти запізнилася, я не думав, що ти прийдеш. – А потім він повертається та дивиться мені у вічі, голос його тихий, тільки для мене. – Він просто крутив приймач, шукаючи щось таке, щоб підспівувати, Лідз. Ти ж знаєш, який він був.

Я хмурюся, хоча добре знаю, що він має на увазі. Фредді ставився до водіння так само, як до всього у своєму житті: на повну. В нього була спортивна машина, з гучним вихлопом, і він любив, щоб музика гриміла, а він завзято співав, наскільки вистачало голосу.

– Але ж на слідстві ти сказав, що він нічого неправильного не робив. Я там сиділа, і я чула, що ти сказав, що він нічого неправильного не робив. – Мій голос здіймається все вище, ось-ось зірветься.

– Я не хотів… – каже він так тихо, що його насилу можна розчути. – Я не хотів, щоб про нього казали, що він загинув через необачне водіння.

– Не таке необачне, як впасти з даху, – пихтить Мод, попиваючи чай.

Кидаю на неї погляд, ладна її зрізати, але стримуюся. Серце моє зараз калатає не через цю стару. Ми з Йоною дивимося одне на одного. Я гадаю, що ще він мені не сказав.

– Ти запросив мене сюди сьогодні, – я тру рукою лоба, – ти покликав мене сюди і потім кинув оцю… цю бомбу, добре знаючи, чим вона буде для мене.

Він хитає головою, поки я говорю.

– Ти не прийшла, Лідіє. Я чекав на тебе, і ти не прийшла, і всі говорили про людей, яких вони втратили, і я, навіть не знаю чому, я почав теж говорити. Гадаю, відчув себе в безпеці.

Дивлюся на нього, на його рот, на те, як із нього падають слова.

– Ти на слідстві навіть не згадав про радіо…

Я хитаю головою. Саме коротка розповідь Йони про те, що сталося, була для мене джерелом шматочків інформації, з них я намагалася зліпити цілісну картину, побачити останні хвилини Фредді. Офіційно встановлена загибель від нещасного випадку, один із тих паскудних моментів, які ніколи не передбачиш. Там було згадано про слизьку дорогу, погодні умови – тоді справді стався приморозок і на дорозі міг бути лід. Я слухала, уявляючи собі причину нещастя чимось звичайним – як-от погода, – але тепер сцена, збудована в моїй уяві, просто переді мною розбивалася на друзки.

– Ти збрехав, – кажу, – ти брехав перед кімнатою, повною людей, Йоно. – Я дивлюся на Нелл поруч зі мною. – Він не сказав їм про радіо. Не сказав.

– Іноді люди чинять дивно, але з добрим наміром, – відповідає вона, – можливо, Йона міг би розповісти тобі все трохи згодом…

Вона дивиться на Йону, ніби виправдовуючись, він важко ковтає.

– Я не збрехав, – каже він. – Не збрехав. Там справді міг бути лід на дорозі й точно йшов дощ. – Він дивиться на мене. – Ти знаєш, що це правда, Лідіє.

– Але ти жодного разу не згадав про радіо…

За столом зараз усі мовчать, навіть Мод. Поруч зі мною Нелл зітхає та накриває долонею мою руку, на секунду стискає пальці. Я не впевнена, чи то вона висловлює співчуття, чи то просить мене заспокоїтися.

Йона знесилено стогне, звук іде із самого його нутра, рука на столі стискається в кулак.

– А чого б я мав? Що від цього змінилося б? Того вечора в машині були тільки ми з Фредді, більш ніхто не постраждав. Не було жодної довбаної причини, чого б я мав патякати. Я не міг дозволити, щоб хтось казав би про його останні хвилини: це він сам винний, що на якусь мить відвернувся від дороги. – Йона оглядає всіх інших за столом, хитає головою. – Пробачте, – видихає він, – за нестриманість. – Очі його палають, коли він повертається до мене. Я бачу, що він буквально на межі. – Я не хотів читати цього в газеті, бо вони б надрукували щось про безглузду смерть, інші б теревенили про його смерть у повчальних байках на кшталт «будь уважний на дорозі».

Щось у мені робиться. Ніби кров закипає.

– Але ти міг сказати мені, – кажу я повільно. – Ти мав сказати мені.

– Я мав? – він трішки здіймає голос, Каміллу пересмикує від його болю. – Чому? Щоб ти страждала ще сильніше, ніж уже страждаєш? Щоб ти проклинала його за те, що він такий йолоп? Щоб могла прокручувати його образ, коли він на пару миль уже перевищив дозволену швидкість і при цьому порпається з приймачем?

І тоді я бачу, мов на свої очі.

Нога Фредді на акселераторі, очі на мить відриваються від дороги.

– Їхав надто швидко, щоб потрапити на обід на мій день народження, ти маєш на увазі? Ти не згадував, що він ще й швидкість перевищив.

Йона дивиться крізь вікно на шкільну браму. Стільки років ми втрьох бігли через неї, до школи й від школи, безтурботні, упевнені, що життя триватиме вічно. Я майже бачу нас, чую луну наших кроків, нашого сміху.

– Ніщо із цього насправді не має значення, – каже він, – це не змінює того факту, що його немає.

– Має! – Мене запалює те, що Йона не зважає на мої почуття. – Це має значення для мене. Ти дозволив мені думати, що він помер через погоду, і, як би це не було паршиво, ця буденна причина мала хоч якийсь, хоч мінімальний сенс. – Я оглядаюся, намагаючись зрозуміти та виговорити свої почуття. – А тепер ти кажеш мені, що він був би живий, якби був уважніший та не гнав би так? – перериваюся. – Не смій казати мені, що це не має значення, Йоно Джонсе. Він мав їхати просто додому. Нічого з цього не сталося б, якби він їхав одразу додому.

– Ти думаєш, я цього не знаю? – шепоче він. – Ти думаєш, це не перша думка, якою я починаю кожен довбаний день?

Ми дивимося одне на одного. Йона кусає губу, намагаючись припинити її тремтіння.

– Я не хотів, щоб ти про це дізналася, – знесилено каже він і тре рукою лоба, а я дивлюся на його шрам. – Ти запізнилася… я не думав, що ти прийдеш.

– Краще б я не приходила.

– Краще б я не приходив, – його руки на столі перед ним стиснуті вузлом.

Над столом зависає тиша. Певно, мені час йти.

– Мій син помер рік тому. – Мод дивиться в стелю. – Не говорив до мене тридцять шість років. Усе через щось із нічого.

Я не відповідаю, але її слова застрягають у моїй голові. Тридцять шість років. Вони обоє були живі, і вони дозволили якійсь тривіальній дурниці відштовхнути їх одне від одного так далеко, щоб не розмовляти решту життя.

– Це дуже сумно, Мод. – Камілла протягує руку та поплескує Мод по плечі.

Мод стискає губи в тонку лінію, ось і вся її відповідь. Не думаю, що вона прийшла сьогодні сюди поговорити про свого гулящого чоловіка. Я не певна, що вона розповіла про свого сина, щоб мені допомогти, але допомогла, здається, так. Тому що я знаю: якщо зараз устану та вийду звідси, то не побачу Йони Джонса ще тридцять шість років або взагалі ніколи.

Ми завмерли один біля одного, мовчимо.

– Я мав тобі раніше сказати, – нарешті вимовляє він, дивлячись під ноги.

– Так, – відповідаю, – але я розумію, чому ти не сказав.

Через стіл я бачу повні сліз очі Камілли, вона киває. Я дуже вдячна за її мовчазну підтримку. Мені вартує великого зусилля покласти долоню на його руку, а йому вартує великого зусилля не зірватися.

– Цей пиріг добре піде з маслом, – каже Мод, – там ще залишилося?

Нелл посуває деко через стіл.

– Забирайте, удома в мене його не з’їдять.

Я різко проводжу рукою по очах, встаю.

– Мені вже треба йти, – кажу, оглядаючи стіл, – було приємно познайомитися з усіма вами.

Йона дивиться на мене:

– Я тебе невдовзі побачу? – питає.

– Так, – кажу, хоча майже певна, що ні. Я не можу сказати, буцімто рада, що прийшла, бо це неправда, але ми обоє щойно дістали катарсис за свою болючу чесність. Я тримаюся, поки йду до машини, а потім, упавши на місце водія, схиляю голову на руки. Мабуть, не варто мені зараз братися за кермо, але я хочу додому. Я хочу бути з Фредді.