Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 13

Неділя, 20 травня

Хтось дзвонить у двері. Роздратовано шукаю поглядом годинник: ото люди, я тут з останніх сил байдикую, а вони мені заважають. Так, уже пополудні, так, я досі в піжамі, проте слухайте, це ж неділя. До того ж я навіть прийняла душ. Проте, якщо чесно, воліла б лежати й лежати на цій канапі, допоки та мене не поглине й не перетравить. Цілком реальна перспектива, я по телевізору бачила: хімічні речовини канапи поїдають людину живцем, якщо та надто довго на ній валяється. Смакую привабливе видіння: моя канапа розкривається, мов величезна венерина мухоловка, тільки з тканини, і поглинає мене всю, з голови до ніг. Але не так сталося, як гадалося. То є завелика розкіш. Он Еллі дивиться на мене через вікно еркера, риється в сумочці – вочевидь, шукає ключі, щоб зайти всередину. Правду кажучи, я ні мамі, ні Еллі ключів від свого дому не давала. Хтось із них, мабуть, поцупив вільний комплект, тоді, після аварії, та й поробили копії. Виходить, хто завгодно може вломитися до будинку та перервати моє байдикування, будь-якої миті, коли заманеться.

Я сідаю й намагаюся склеїти якусь не надто похмуру пику, бо Еллі вже в холі, ставить свої сумки та гукає «привіт».

– Тут я. – Намагаюся доточити до свого голосу радість, якої не відчуваю.

– Ти дзвінка не чуєш? – Еллі скидає черевики й заглядає до вітальні. До речі, немає такого протоколу: роззуватися, коли приходиш до мене додому. Але звичка є звичка, матуся її в нас вбила, постеливши в домівці нашого дитинства кремовий килим. – Я двічі дзвонила.

– Дрімала. – Я струшуюся та встаю. – Упіймала ти мене.

Еллі з лиця спадає.

– Ти недобре спала цієї ночі?

– Уривками, – кажу. Правдива відповідь була б «майже ні». Я не хочу пити пігулки, які допомогли б мені просто виспатися. Який сенс мандрувати до свого іншого життя, коли там усі сплять? Марнотратство. Зробила я так минулої ночі. І що? Ясна річ, то було пречудово: дивитися, як спить Фредді. Але хочеться його часу, його слів, його кохання – усе це, коли він не спить. Я перетворилася на нічну тваринку: не сплю разом із Фредді, коли мала б спати, намагаюся заснути, коли мала б прокидатися. Але Еллі цього не поясниш. Якщо я розповім їй, що знайшла потаємні двері у всесвіт, де Фредді не мертвий, вона подумає, що я блекоти нахлебталася. Або горілки. Знову.

Вона йде за мною на кухню, підібравши в передпокої торби з покупками.

– Прихопила всього потроху, може, тобі смакуватиме, – сестра викладає на стіл готові млинці та свіжі лимони. У дитинстві Масляна завжди була для нас особливим періодом. Еллі, наша сімейна шеф-кухарка, пишалася своїм умінням пекти млинці, підкидаючи їх, мов справжня профі. Мої зазвичай летіли на підлогу, а от її були ідеально круглими, і подавала вона їх із цукром і лимоном.

– Лимони мені до джину?

Жалюгідний жарт не влучає в ціль, Еллі бере маленьку торбинку з лимонами та демонстративно ставить її на гору млинців. Не те щоб я справді встигла підсісти, але перейматися – то її визначальна функція, тож, упевнена, у її уяві постають жахливі картини: бідна сестричка серед ночі пиячить на самоті за кухонним столом. За лимонами з’являються курячі філе, два в одному пакунку. Я не питаю, кому призначена друга половинка. Не її провина, що весь світ пакує філейки по дві штучки, а тут я, Лідія-одиначка.

– Торт, – каже Еллі, – кава з волоськими горіхами, твій улюблений.

Це на той випадок, якщо я забула. Дивлюся на розмальований провощений папір пакунка й чемно киваю:

– Так і є.

Сестра витягує із сумки молоко, сік, хліб, яйця та шинку.

– Ти не маєш цього всього робити, ти ж знаєш, – намагаюся переконати її, відчиняючи холодильник, щоб розкласти принесене. Убогий вміст усередині доводить, що мене зловили на брехні. Більшість продуктів на полицях своєю появою завдячує кому завгодно, тільки не мені. Суп – у маминому контейнері, виноград – від колег, сир і йогурт Еллі сама поклала на полицю цього тижня. Єдине, що я придбала для себе, – вино та тюбик «філадельфії».

– Знаю, що не потрібно, але мені це подобається, – каже Еллі, передаючи мені пачку масла. – Кави?

Я вдячно киваю.

– Ми сьогодні щось збиралися робити? – питаю, побачивши купу Елліних сумок у передпокої. Сподіваюся, я нічого такого не забула, але раптом ми щось із нею запланували?

Вона якось незрозуміло дивиться на мене, мовчить, потім хитає головою.

– Я ходила в місто, потім прийшла до тебе. Не думала, що ти теж захочеш.

– Наступного разу, – відмахуюся.

Вона всміхається, але видно, що не дуже вірить такій обіцянці. Вихід до «Принца» минулої суботи – перший випадок за багато тижнів, який міг би свідчити про те, що я готова щось змінювати замість сновигати будинком, немов Ніколь Кідман в «Інших».

– Що в тебе доброго, – питаю, – окрім кавово-горіхового торта? – Нюхаю торт, щоб показати, як мені подобається.

– Та всілякі штуки до роботи, – Еллі вдає, ніби то нецікаво, хоча мама каже, що сестра аж світиться радістю через нову роботу в готелі.

– Можна глянути?

Вона дивиться на мене такими очима, що я відчуваю: я найгірша сестра у світі. У її погляді – і надія, і недовіра, Еллі зараз – немов нашорошене кошеня, немов я можу передумати й забрати мисочку з молоком, якщо вона надміру зрадіє.

Мені справді соромно. Тож я щедро нахвалюю її покупки, захоплено вигукую щось про кожну обновку, яку вона дістає із сумки. Та й справді, щиро заздрю, роздивляючись її нові туфлі. Не через самі туфлі, а через те, що вони означають. Нові туфлі, нова робота, новий початок. Я сподіваюся, вона там собі нової найкращої подруги не знайде.

– Ти що, нервуєш? – запитую, бо бачу, як вона рівнесенько складає серветку, накриваючи туфлі, потім акуратно накриває коробку кришкою. Вона точно була б Монікою.

– Страшенно, – зізнається сестра, – усе боюся, що буду немов новачок у школі, який нікому не подобається.

Я м’яко сміюся.

– От не думаю, що є на світі бодай одна людина, яка тебе знає і якій би ти не подобалася.

Еллі дивиться із сумнівом:

– Я що, така зануда?

– Не зануда, – виправляю її, – точно не зануда. Просто добра й весела, – морщу носа, – а ще іноді трохи любиш керувати, – показую великим та вказівним пальцями дюйм, – десь тако, не більше.

Еллі коситься на мене:

– Тільки тому, що ти іноді потребуєш людини, яка б тобою керувала.

– Я рада, що це ти.

– Могло б бути гірше. Наприклад, матуся, – додає вона, і ми обидві киваємо, бо знаємо, що могло б.

– Тобі ж доведеться керувати на новій роботі?

– У мене буде приблизно десятеро підлеглих.

– А, – пророкую, – тоді ти будеш не новачком у класі, а новою вчителькою. Вони намагатимуться справити на тебе враження, пригощатимуть яблучками й усе таке.

– Ти так гадаєш? Привезу всі яблука сюди й тебе нагодую, коли так. Тобі вітаміни потрібніші.

– Ну от, знову керуєш.

– Тренуюся перед роботою.

– У тебе виходить.

Сидимо, п’ємо каву.

– Тортика? – питаю.

– Як ти, так і я, – фраза з нашого дитинства все життя з нами. Як були малі, вирішували зимового ранку, чи з’їхати з пагорба за домом на маминій чайній таці – як ти, так і я. Школярками наважувалися проколоти вуха в сумнівному салоні «на районі» – як ти, так і я. Ще одна чарка «на коня», хоча обидві знаємо, що нам уже досить, – як ти, так і я.

Тягнуся за тортиком, розпаковую яскраву обгортку:

– Згода.

До тортика додається імпровізований кінофестиваль, бо Еллі вмикає телевізор і знаходить «Брудні танці». Ми дві години милуємося тим, як Патрік Свейзі із чесними очима крутить стегнами перед Бейбі Гаузман[11]. Намагаюся згадати, коли востаннє танцювала, проте не можу. Неначе автотроща розколола моє життя на «до» і «після». Часом я намагаюся пригадати деталі цього «до», відчути швидке полегшення, і тоді паніка стискає груди від самої думки, що я можу забути нас, забути Фредді Гантера. Я знаю, я завжди пам’ятатиму найвищі ноти: його обличчя, наш перший цілунок, його освідчення. Але ж є й інші деталі: запах його шиї пізно вночі; сувора рішучість погляду хлопця, який рятує маленьку жабку на шосе та крутить на велосипеді до місцевого парку із жабеням, загорнутим у футболку; або те, як він загинає мізинець на лівій руці – уперед і назад, не кожному таке вдається. Саме ці спогади я боюся втратити – випадковості, події, які й створили нас. Вечір, коли ми танцювали востаннє. А потім усе повертається до мене, і вузол на серці поступово слабшає. Ми танцювали на Новий рік, у «Принці», потім на морозних вулицях, дорогою додому. Фредді мене підтримував, хоча сам був п’яний як чіп. Ту саму дорогу я прокульгала минулого тижня, коли Еллі вела мене до дверей, дбаючи, щоб я не загриміла в канаву.

Що ж, недільний вечір, ми тебе зробили. Моя сестра пішла додому, до свого чоловіка, а я теж маю декого, з ким бути разом.