Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 16

Вівторок, 29 травня

– Я тут подумую про те, щоб невдовзі повернутися на роботу.

Мама намагається приховати здивування – не дуже успішно. Ми всі зараз сидимо в її маленькій бездоганній вітальні, босі, як завжди, бо бережемо кремовий килим. Він не лише в холі: мама захопилася низькою ціною та постелила його скрізь, на всьому першому поверсі. Звісно ж, це кімната для відпочинку, і відпочивають тут за дуже й дуже суворими правилами. Червоне вино – ні-ні, у жодному разі, так само й будь-яка їжа не білого кольору. Тож дозволено біле вино, пюре або рисовий пудинг. Я не жартую. Ми з Еллі, як були підлітками, постійно виносили бляшанки з оцим усім, і, попри те що килиму вже п’ятнадцять років, він і зараз майже мов новий. Єдину пляму, яку вивести неможливо, приховує канапа: одного різдвяного ранку, коли Еллі ще була підлітком, вона геть не при собі повернулася від свого тодішнього хлопця-сусіда, у якого й була не більше ніж годину: пили вони джин із чорною смородиною. Оце була картина, коли її вивернуло на мамин килим, де вона зрештою і відключилася, пропустивши різдвяну вечерю.

– Справді? – перепитує мама. Я бачу, що вона намагається придумати продовження. Мабуть, матуся завбачливо обходить «Трясця, та нарешті!» й міркує про «Дякувати богові!», перед тим як зупинитися на словах, які зрештою лунають з її вуст: – Люба, ти справді впевнена, що готова?

Знизую плечима та злегка хитаю головою, хоча намагалася кивнути.

– Не можу більше сидіти вдома на самоті, дах уже їде, мамо. А зараз, з таблетками, я і сплю вже краще.

Те, чого я не кажу: мені потрібне якесь заняття. Щось матеріальне, за що я могла б зачепитися в реальному світі. На моїй роботі івент-менеджерки в міській ратуші зірок із неба не нахапаєш, здебільшого доводиться сидіти за письмовим столом, але працюю я в хорошій компанії, платня гідна. До мене поставилися з розумінням та дозволили посидіти дома на оплачуваному лікарняному, але це не може тривати вічно.

Мама сідає на канапу біля мене, кладе руку мені на коліно.

– Ти завжди зможеш повернутися сюди, пожити якийсь час. Якщо допоможе.

Відчуваю, що в мене починає тремтіти нижня губа. Ми обидві знаємо, що їй це буде незручно, але вона так сильно любить мене, що пропонує свій дах. Це не вперше: відколи помер Фредді, вона каже це принаймні раз на тиждень. Мені б теж тут було непереливки. Я люблю ласувати карі у вітальні, тримаючи тарілку на колінах, тож можу скрізь наляпати; люблю байдикувати, коли ніхто не дивиться.

– Я знаю. – Прикриваю її руку долонею, потискаю злегка. – Але це неправильно, ти знаєш. Я маю «свідомо пройти крізь мою скорботу», і не думаю, що це означає повернутися до мами.

Вона трохи пхикає. Ця фраза в нашій родині вже встигла стати внутрішнім жартом.

– Тоді я тобі пакуватиму ланч. Просто кілька перших днів.

Напевно, у неї досі є той рожевий ланч-бокс, з яким вона мене відправляла до школи.

– Добре, – відповідаю, – це допоможе, мам.

Проте підозрюю, що їй воно допоможе більше, ніж мені.

Вона коротко киває:

– Я візьму те м’ятне печиво, яке ти любила, те, що в блискучій зеленій обгортці.

Ковтаю клубок у горлі, відчуваю, ніби мені знову п’ятнадцять, ніби я знову сплю нагорі, в односпальному ліжку, в нашій з Еллі кімнаті.

– Перший понеділок червня, так? – підказує вона, а я гадаю, чи зможу. Зараз останній тиждень травня, вона дає мені лише кілька днів фори, щоб зібратися із силами. Мабуть, хоче зловити хвилю, а то раптом наступна накриє мене з головою, потягне на дно і я передумаю. Так, я не можу обіцяти, що цього не станеться, тому повільно киваю.

– Перший понеділок червня, так.

– Молодчинка. – Вона плескає мене по коліні та встає. – Я тільки заскочу в кухню й додам те печиво в нотатки на закупи.

Дивлюся їй услід. Цікаво, чи знає мама, що вона – одна з тих, хто допомагає мені зберегти здоровий глузд? Фредді завжди кепкував із маминих нотаток на закупи. Часом, коли вона не бачила, він додавав до тих переліків якісь випадкові речі – шланги, лялькові будинки, тримери для волосся з носа. Я пригадую це, усміхаюся й долаю раптовий біль, бо, попри бажання свого серця, вирішила обмежити візити до Фредді – до одного разу на вікенд. Наші зустрічі – це занадто добре, але так само неприйнятно, як їсти цукор столовою ложкою. Проблема залежності полягає в тому, що в якийсь момент ви маєте відмовитися від предмета захоплення, що б то не було, бо інакше будете змушені повністю йому підкоритися. Я не хочу ні того, ні того. Я хочу мати обидва мої життя, і, щоб це спрацювало, мені потрібно надійно закріпитися тут, у реальному світі. Час зашнурувати похідні черевики.