Читать книгу Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер - Страница 9

Субота, 12 травня

– Мені наснився Фредді, – кажу я, огортаючи долонями своє горнятко кави, більше для затишку, ніж для тепла. Еллі дивиться на мене через кухонний стіл, повільно киває.

– Мені він теж щоночі сниться, – каже вона, помішуючи цукор у своїй чашці, – коли чесно, я здивувалася б, якби він тобі не снився.

– Здивувалася б? – Пильно дивлюся на неї, хочу, щоб вона заглянула мені в очі, прагну заволодіти всією її увагою, бо це важливо. – У мене раніше такого не було.

У мені здіймається розчарування. Те, що відбувається зі мною зараз, надто інтимне, це не предмет звичних балачок.

Еллі кидає погляд на кухонний годинник.

– Готова вирушати?

Ми збираємося до мами на сніданок. Тепер ми так робимо кожного суботнього ранку – перед тим як я відвідую могилу Фредді. Напевно, мама намагається в такий спосіб якось структурувати мої вихідні. Еллі нічого не каже про моє скуйовджене волосся та вчорашню футболку. Це футболка Фредді. І волосся моє теж було для нього. Йому дуже подобалося, що воно довге, тож я за всі ці роки хіба що кінчики підрізáла. Ніде правди діти, це помалу стає однією з моїх визначальних рис: Лідія, дівчина Фредді, ота, що з довгим білявим волоссям.

Якби це було минулого тижня, я б, мабуть, накинула джинсову курточку, затягнула б коси позаду резинкою, як є, сплутаними, та й уважала б, що готова до виходу. Але сьогодні не минулий тиждень. Якщо останні зустрічі з Фредді й навчили мене чогось, то це того, що я жива. А живі люди мають принаймні бути чистими. Навіть Фредді, який, технічно, не живий, прийняв душ.

– Даси мені десять хвилин? – Мляво всміхаюся до Еллі. – Гадаю, час трішки підфарбуватися. Від самого похорону косметички не торкалася.

Еллі кидає на мене якийсь чудернацький погляд. Можу сказати, що я її таки здивувала.

– Ну, я-то не хотіла казати, але в тебе останнім часом вигляд був, що в тієї посмітюхи, – зізнається сестра.

Від її жарту в мені все перевертається. Ми завжди були такі близькі, мов – не знаю, що ще може бути таким близьким. Дві горошини в стручку? Не думаю, що це правильне порівняння, бо ми зовні не дуже схожі. Й не скажеш, що близькі, як і мають бути сестри, бо є отакі, як моя колега Джулія та її старша сестра Мері. Джулія про неї каже, що навіть гени в них різні, бо Мері просто корова. Або є сестри, подібні до близнючок Еліс та Елен, з якими я ходила до школи, – завжди вдягалися однаково, договорювали одна за одною речення, а от коли змагалися за звання капітана волейбольної команди, кожна з них могла суперницю під автобус штовхнути. Ми з Еллі, ми… ми як Моніка й Рейчел із «Друзів». Ми як Керрі з Мірандою[3]. Ми завжди найпалкіше вболівали одна за одну, завжди першими підставляли одна одній плече, на якому можна виплакатися. І лише зараз я побачила, як віддалилася від неї. Я знаю, сестра жодної миті не звинувачувала мене, не обурювалася, але як же це було для неї важко. Еллі в якомусь сенсі втратила не лише Фредді, а й мене. Обіцяю собі: колись, як мені бодай трішки покращає, я розповім їй, що в ці чорні дні вона була єдиним промінчиком світла, яке я могла вловити.

– Миттю, – відсуваю стільця, дерево шкребе по дереву.

– Я собі ще чашечку наллю, поки чекатиму, – відповідає сестра.

Залишаю Еллі, заспокоєна звуками кухні: вона набирає воду під краном, дзенькає посудом біля буфету. Сестра завжди була частою і дуже бажаною гостею в нашому домі. Не такою частою, як Йона Джонс, адже він тут проводив із Фредді майже стільки часу, скільки я. Валявся на нашій канапі, дивлячись якийсь безвісний фільм, жував піцу просто з коробки (на кухні хлопці аж ніяк не могли претендувати на роль Джеймі Олівера[4]). Ніколи я не дорікала Фредді, проте часом відчувала: Йону дратувало те, що я привласнила його найкращого друга. Як не крути, а три – таки непарне число.

– Девіда сьогодні не буде?

Мама відчиняє вхідні двері та заглядає нам за спини. Іноді я думаю, що вона більше тішиться Девідом, ніж нами двома. Те саме було і з Фредді. Їй до вподоби клопотатися навколо чоловіків – мов матінка із синочками.

– Вибач, цього ранку лише ми, – каже Еллі без нотки вибачення.

Мама театрально зітхає.

– Що ж, доведеться обійтися. Просто я думала попросити його замінити запобіжник на штепселі фена – знову не працює.

Еллі за маминою спиною переглядається зі мною – я її розумію. Руки в Девіда ростуть з одного відомого місця. Коли потрібно поличку повісити чи кімнату відремонтувати, або, звісно ж, запобіжника замінити – усе це робота Еллі. Але мама вперто чіпляється за старомодне уявлення про те, що Девід має бути «мужчиною в домі», тож переробить усі чоловічі справи. Вона сама може легко замінити запобіжника: виростила нас без батька і ми якось не повмирали. Мама знає про дроти та заземлення з власного досвіду. Здається, вона так прагне сповнити Девіда відчуттям самоцінності, що вишукує для нього всілякі химерні справи, а той своєю чергою дивиться на нас благальними, повними паніки очима. Еллін чоловік навіть на драбину не вилізе, щоб не спітніти, мов хлющ. Кілька тижнів тому було таке, що я відвертала мамину увагу на кухні, він тримав драбину для Еллі, а та прочищала ринву. Ми всі граємо в цю гру. Фредді був майстровитий, завжди все робив у родині, й от тепер, коли його немає, Девід хоч-не-хоч посів роль домашнього майстра на всі руки.

– Я готую омлет із сиром та цибулею, – каже мама, коли ми йдемо за нею через хол. – Пробую нову сковорідку.

Вона крутить перед нами яскраво-рожевою пательнею.

– Знову надивилася того телемагазину? – запитує Еллі, ставлячи сумку біля кухонного столу.

Мама знизує плечима.

– Просто показували. Ти ж знаєш, я не завжди купую з телевізора, але Кетрін Маґ’яр була від неї в такому захваті, а в моєї старої пательні саме ручка відвалилася, то це було просто мов знак долі.

Я придушую усмішку, Еллі дивиться в інший бік. Ми обидві знаємо, що мамині кухонні шафки по саму зав’язку напхані непотребом, який вона понакупляла, бо супергламурна телеведуча Кетрін Маґ’яр переконала її, що цей мотлох створить революцію в житті справжньої господині.

– Хочеш, я поріжу цибулю? – питаю.

Мама хитає головою:

– Вже! Он вона, в мінічопері.

Я киваю, бо вже помітила прилад на робочому столі. Не питаю, чи він теж із телемагазину, – і так зрозуміло. Разом із ним прибули автоматична тертка для сиру, якою вона скористалася, щоб натерти чедер для омлету.

Тож я варю каву. На щастя, без допомоги всяких гаджетів.

– Ти пробувала ті пігулки? – питає мама, розбиваючи яйця в миску.

Киваю, бо перехопило подих від нагадування про Фредді. Вона перебирає кухонне приладдя в глечику, знаходить вінчик.

– І?

– І вони працюють, – знизую плечима, – виспалася.

– В ліжку?

Зітхаю, а Еллі посилає мені коротку усмішку.

– Так, у ліжку.

Мамине обличчя розгладжується від полегшення, вона тепер спокійно збиває яйця.

– То добре. Отже, більш ніякого спання на канапі, гаразд? Це для тебе зле.

– Ні, обіцяю.

Еллі накриває на стіл, три тарілки. Наша родина розрослася до п’ятьох, тепер число зменшилося до чотирьох, але від початку нас завжди було троє: мама та ми з Еллі. Нашого батька ми насправді не знали. Він пішов із дому за п’ять днів до мого першого дня народження, і мама ніколи йому цього не пробачила. Еллі була жвавою трирічною дівчинкою, я – взагалі ще крихіткою. А він вирішив, що життя з трьома дівчатами – то забава не для нього, та й перебрався до Корнуоллу, де зайнявся серфінгом. Отакий він чоловік. Що кілька років надсилає нам новини про своє чергове місцеперебування, іноді навіть ні сіло ні впало з’являвся на порозі, ще коли ми в школу ходили. Він не погана людина, просто такий от, вітром підперезаний. Знати, що він десь є, – добре, але я, направду, ніколи не потребувала його у своєму житті.

– Я тут міркую, що час купувати новий кухонний стіл, – каже мама, розставляючи тарілки та сідаючи разом із нами.

Ми з Еллі витріщаємося на неї.

– Ти не можеш, – кажу.

– У жодному разі, – вторує Еллі.

Мама здіймає очі догори. Вона, звісна річ, передбачила спротив своїй ідеї.

– Дівчата, цей же ось-ось розвалиться!

Ми сиділи навколо цього побитого, вишкрябаного дерев’яного столу все наше життя, і в кожної було своє особливе місце. Він бачив, як ми снідали перед школою, бачив наш улюблений бекон і бурякові сендвічі на вихідних, чув наші сімейні суперечки. Наша мама, правду кажучи, людина звички. Її домівка не дуже змінилася за всі ці роки. Ми з Еллі звикли покладатися на те, що тут усе більш-менш однакове. Якщо подумати, то й про маму можна сказати те саме. Скільки я її пам’ятаю, вона носить звичну попелясто-біляву зачіску. Ми з Еллі успадкували від неї форму обличчя – мов сердечка. Коли всміхаємося, у нас проглядають подібні до маминих глибокі ямочки, ніби хтось пальцем тицьнув у наші щічки. Вона – наш простір безпеки, а цей дім – святилище.

– Ми за цим столом домашнє завдання робили. – Еллі намагається захистити його руками.

– Кожен різдвяний обід у моєму житті минав за цим столом, – додаю я.

– Але ж він весь пописаний. – Мама намагається вставити слово.

– Так, – каже Еллі, – нашими іменами, коли мені було п’ять рочків.

Вона, щойно вивчила літери, понаписувала синьою кульковою ручкою всі наші імена, глибоко видряпавши їх у стільниці, і, вочевидь, страшенно пишалася своїм подвигом, аж не могла дочекатися, коли зможе похвалитися мамі. Вони й досі тут, під нашими столовими серветками, – дитячі великі літери. Ґвен, Еллі, Лідія. Та маленька миршавенька пташка поруч із кожним.

– Може, забереш його собі? – Мама запитально дивиться на Еллі. Та має жахливо охайний дім, де все до всього пасує та доповнює, де нічого не знайдеш побитого та пошкрябаного.

– Він належить цьому домові, – твердо каже Еллі.

Мама дивиться на мене:

– Лідіє?

– Ти ж знаєш, у мене місця немає, – кажу, – але, будь ласка, залиш його. Він – частина родини.

Мама зітхає, вагається. Бачу, що вона знає: так і є. Не думаю, що вона хоче його втратити.

– Можливо.

– Омлет чудовий, – додає Еллі.

Мені на думку приходить дещо.

– А що, Кетрін Маґ’яр продає новий обідній стіл?

Мама тягнеться за своєю кавою та плескає по стільниці, мов по плечі старого друга.

– Я скасую замовлення.

Кетрін Маґ’яр, може, й потужна, але проти гнізда Бердів шансів не має.

Я дивлюся на могилу Фредді, на букет ретельно загорнутих у целофан троянд біля надгробка, таких пихатих поруч із безладом маргариток і польових квітів, що я лишила тут минулого тижня. Певно, хтось іще тут був. Колеги або, можливо, Меґґі, мама Фредді, хоча вона не часто приходить – каже, її це надто засмучує. Фредді був у матері єдиною коханою дитиною, настільки коханою, що їй психологічно важко було додати мене до свого родинного кола любові. Я не можу сказати, що Меґґі недобре ставилася до мене, проте неодноразово давала знати, яке то для неї було велике щастя – мати всього Фредді тільки для себе. Після його смерті ми кілька разів зустрічалися, але я не певна, що ці зустрічі багато важили для кожної з нас. Її втрата – іншого ґатунку, я з нею про свою говорити не можу.

Сама дивуюся, що візити на цвинтар мене так не засмучують; для мене радше цінно, що є місце, куди я можу прийти й поговорити з ним. Я знімаю обгортку зі свіжих квітів, куплених дорогою сюди в крамниці, краєм ока дивлюся на троянди. У мене фрезії «світ вільям» та кілька тендітних сріблястих гілочок на додачу. Нічого такого банального, як троянди. Троянди – це для Дня святого Валентина, для тих, хто обирає коханих за правилом щасливих чисел, або для коханців без уяви. Ще би плюшевого ведмедика докласти. Наше з Фредді кохання було за тридев’ять земель від стандартних фраз на листівках і сердечок, наповнених гелієм. Воно було великим і справжнім. І тепер я почуваюся мов пів людини, неначе художник перевернув олівця та й витер половину мене зі свого аркуша.

– Хто приходив тебе провідати, Фредді? – питаю, примощуюся на траву, ставлю сумку біля ніг. Щось є депресивне в тому, щоб возити напохваті в багажнику сумку з усіма цвинтарними прибамбасами, правда? Порожня пляшка для води, яку наповнюєш під краном, ножиці, щоб обрізати квіти до правильного розміру, серветки, щоби прибирати чи руки витерти, – усе таке.

Коли я тільки почала приходити сюди, то зазвичай намагалася заздалегідь придумати, що маю тут казати. Не спрацювало. Тож зараз я просто сиджу в мовчанні, заплющивши очі, та уявляю, що я десь геть в іншому місці. Я всі можливі місця для нас вигадую. Ось я вдома, на канапі, поклала ноги на коліна Фредді. А ось поруч із ним у шезлонгу, під час турецького туру «повний пансіон» – обрали його тоді на свою голову, хай йому грець, ми тоді витримали цей жахливий готель, мабуть, лише завдяки безкоштовній ракії. А ось ми сидимо одне напроти одного в «Шейлі», маленькій паркій кав’ярні, що за рогом нашого будинку. Ми туди ходили, щоби по-англійськи дати раду похміллю після веселої вечірки напередодні. Для мене – буряк, що його Шейла, власниця, спеціально придбала заради моїх регулярних замовлень. За кілька секунд я вже знаю, куди ми попрямуємо сьогодні. Ми – в затишку й спокої нашого великого ліжка із «Савою», дивимося одне на одного, оперлися на подушки, клаптикова ковдра огортає на наші плечі.

– Гей, хлопче, – бурмочу з усмішкою, а очі мої заплющуються самі собою, – це знову я.

Дякувати тому, що сталося минулої ночі, мені не доводиться, як зазвичай, напружуватися, щоб чітко побачити обличчя Фредді. Його теплі й сильні пальці переплетені з моїми між нашими тілами. У моїй уяві він усміхається й каже: «Вже повернулася? Ото нетерпляча!»

Я легенько пихкаю.

– Не уявляєш, як добре було тебе знову побачити, – кажу майже пошепки, – я так за тобою скучила.

Він простягає руку й поплескує пальцями мене по щоці.

– Я теж за тобою скучив, – відповідає він. Протягом кількох наступних хвилин ми не промовляємо ні слова. Я просто дивлюся на нього, він дивиться на мене, час пливе повільно й медитативно. Ми ніколи не могли собі такого дозволити, коли він був живий.

– То що в тебе нового? – питає він згодом, накручуючи на палець пасмо мого волосся.

– Та насправді нічого такого, – відповідаю, і воно так і є, бо я рідко виходжу з дому останнім часом. – Ходила снідати до мами разом з Еллі. Був омлет із сиром та овочами, бо мама хотіла спробувати нову пательню, яку придбала на телемаркеті, – замовкаю, потім продовжую: – Тітонька Джун із дядьком Бобом узялися стріляти з лука, – додаю. Фредді завжди кепкував з реєстру їхніх вічно нових хобі – ті ж бо були вірні прихильники різних курсів для дорослих, незалежно від вроджених здібностей. Попри все, дядько з тіткою завжди в доброму гуморі, ці люди – сіль землі. Відколи помер Фредді, тітонька Джун стала опорою для мами. Гадаю, саме завдяки її підтримці мама може підтримувати мене. Обожнюю тітоньку Джун, вона така схожа на маму. Сестри однаково сміються – так, що всі навколо починають сміятися разом із ними.

– Дон і Джулія з роботи пару днів тому приходили, принесли листівку та винограду. Виноград! Можна подумати, що я хвора чи щось таке. – У моєму голосі чути зневагу, мені це не подобається. – Проте це було дуже мило з їхнього боку. Зі мною зараз не так уже й приємно спілкуватися. – Трішки мовчу, потім стиха сміюся. – Я навіть не люблю цей клятий виноград.

Із заплющеними очима міркую, що б ще такого йому розповісти.

– Еллі знайшла собі нову роботу, – кажу, пригадавши велику новину сестри, – вона буде івент-менеджеркою в новому розкішному готелі нашого міста. Непогана робота, вона вважає.

Що ще я можу розказати? У моєму повсякденному житті дуже мало змін. Йому б, напевно, сподобалися якісь спортивні новини – футбол чи регбі, – але я в тому нічого не тямлю.

– Лікар днями прописав мені якісь нові пігулки, – кажу майже з острахом, бо Фредді мав пунктика щодо пігулок, ніколи ніяких ліків не вживав. – Просто щось таке, що допомагає заснути. Мама наполягла, знаєш, як вона вміє, – я знаю, що ганьби немає в тому, що потребуєш допомоги, проте хочу, щоб він пишався моєю силою й витримкою. Уявляю, як він запитує, чи допомогли ліки, а я всміхаюся, вагаючись. – Я не думала, що вони допоможуть. Я не спала в нашому ліжку аж до минулої ночі.

– Та і як воно? – запитує Фредді.

– Я не усвідомлювала, що ти ще тут, – видихаю я, серце б’ється прискорено. – Я так боялася йти спати, не розуміючи, що ти чекаєш на мене. – Я майже сміюся, у мене паморочиться в голові.

– Я сьогодні зовсім по-новому почуваюся, Фредді, – кажу дуже тихо, хоча підслуховувати мене нікому. – Щодня, від самої аварії, я почувалася так, ніби рухаюся крізь сірий туман чи щось таке, але сьогодні з’явився промінчик світла. Це немов, я не знаю… – Стенаю плечима, оглядаюся навколо, шукаю слів, щоб пояснити. – Це так, ніби ти посилаєш мені сигнали ліхтариком – короткий, довгий, короткий – звідкись, дуже здалека, а я з усіх сил зосереджуюся та намагаюся йти за твоїм сигналом. Щоб тебе знайти. Що ти зараз робиш, де ти зараз? – Кидаю погляд на годинник. – Полудень, субота. Не сумніваюся, що ти на футболі з Йоною.

Боже, виявляється, я можу навіть померлого брати на кпини. Мабуть, це так, бо коли я часом думаю про Йону, про те, як швидко зникає шрам на його брові, у мені кипить відчуття несправедливості всього, що сталося. Фредді мав їхати просто додому на мій день народження, а не робити цього кола заради Йони.

Здебільшого моє логічне мислення втручається, намагаючись втовкмачити мені, що це ідіотизм – кидати на Йону бодай тінь звинувачення, та іноді, пізно вночі, я не можу прогнати цих думок. Я старанно уникаю його від самих похорон. Не відповідаю на есемески, пропускаю дзвінки, не телефоную у відповідь. Знаю, що він не заслуговує на таке поводження, але нічого не можу вдіяти.

– Не будь із ним така жорстока, – каже мені Фредді.

Я зітхаю. Легко йому казати.

– Знаю, знаю. Просто… – Я розпаковую серветки, мовчу, бо вимовляти слова вголос для мене зараз занадто. – Просто я іноді міркую, що було б, якби ти дозволив йому кермувати самому, хоч раз… – Я пихкаю, занадто енергійно протираючи надгробок, закінчую речення у своїй уяві.

– Він був моїм найкращим другом, – нагадує мені Фредді, – і твоїм найдавнішим другом, пам’ятаєш?

Пхаю зів’ялі квіти до сміттєвого пакета, ламаю крихкі стебла, хитаю головою.

– Звісно, пам’ятаю, – погоджуюся. Я знаю Йону навіть довше, ніж Фредді. – Але все змінюється. Люди змінюються.

– Йона не змінюється, – каже Фредді. А я не кажу, що він помиляється, хоча таки помиляється. У Йоні світло згасло в день аварії, його особливе світло, і я не впевнена, що він колись зможе його відродити. Я зітхаю та дивлюся на небо. Усвідомлюю, що своїми спробами відсторонитися від Йони додаю йому ще одного тягаря, і мені від цього геть паршиво.

– Я спробую, гаразд? – відповідаю. – От як знову його побачу, так і спробую. – Я даю цю обіцянку, знаючи, що на Йону не так-то й просто натрапити.

– Мабуть, мені вже час йти, – кажу, збираючи речі до сумки. Підсвідомо проводжу очима вздовж золотих літер, що складають ім’я Фредді. Фредді Гантер. Його мати хотіла написати «Фредерік». Ми тоді були такі близькі до сварки, як ніколи раніше. Я наполягала на своєму. Він ненавидів, коли його називали «Фредерік». Я ніяк не могла допустити, щоб це було вигравіювано на його могильному камені цілу вічність.

Я затримуюся біля каменя, готова йти – й не готова до цього. Це найгірше з усього: коли сюди приходиш, то маєш звідси йти. Я намагаюся не думати про це забагато, не думати про реальність, про те, що залишилося від нього під землею. Були такі особливо темні ночі, одразу після похорону, коли я ладна була перестрибнути цвинтарну браму, готова рити землю, аж поки пальці не зімкнуться на невибагливій чорній капсулі, яка відтепер містить моє життя – разом із його життям. Просто до біса добре, що Фредді не поховали, а кремували. Я не певна, чи змогла б зупинитися, не прийти сюди із заступом і смолоскипом, не поховати себе під землею разом із ним.

Я важко зітхаю, рвучко встаю, відліплюю від джинсів вологий пластиковий пакет, на якому сиділа, потім цілую кінчики пальців та прикладаю їх мовчки до каменя.

– Побачимося пізніше, сподіваюся, – шепочу, схрестивши пальці на обох руках, повертаюся та йду до припаркованої машини.

Кладу сумки до багажника, грюкаю кришкою, і тут у задній кишені джинсів зненацька вібрує телефон. Торкаюся екрана, і висвічується ім’я Еллі.

Посидимо в «Принці» з годинку? Я вже тут – мандраж перед новою роботою! Певно, ти теж зможеш перехилити чарочку?

Розгублено дивлюся на її повідомлення, гадки не маю, що відповісти. Моєї ноги не було в нашому місцевому пабі з дня похорону Фредді. Звісно, сестра про це знає. Протягом останніх тижнів, коли вона пропонувала, я щоразу відхиляла цю ідею. Ішлося не тільки про паб: я відмовлялася взагалі кудись виходити. Але я повертаюся думкою до сьогоднішнього ранку. Еллі, мабуть, сприйняла те, що я розчесала волосся та трішки підфарбувалася, як ознаку прогресу, мій перехід від пекучо-червоної скорботи до якоїсь там наступної стадії. Не знаю, як вона зветься, може, сталево-сіра? Я знаю, що психологи назвали ці стадії якось інакше, але мені про них простіше думати, добираючи кольори. Лютий червоний. Нескінченний чорний. А тепер, тут, – сірий, похмурий, мов спальні райони, скільки сягає око. Я обмірковую пропозицію Еллі. Чи зможу витримати похід до пабу? Інших планів у мене немає. Моя субота – чистий аркуш, і я знаю, як вона нервує через свою нову роботу. Після аварії вона приділяла мені так багато часу – мабуть, потрібно повернути його їй.

Окей.

Я відправляю це дуже швидко, бо можу ще сказати «ні».

Побачимося за 10 хвилин.

Коли я заходжу до пабу, почуваюся так, ніби всі на мене дивляться, – як у фільмах про Дикий Захід, коли розчахуються двері салуна й усі замовкають, витріщаючись на незнайомця, що насмілився ввійти до їхнього середовища. Мабуть, я роблю з мухи слона. Направду, саме це й роблю, бо в пабі всього десь два десятки відвідувачів, і половина з них – пенсіонери зі своїми пінтами м’якого пива, що сидять собі та стежать за більярдною грою на маленькому телевізорі у віддаленому кутку.

«Принц Вельський» – справжній паб, повсюди – недолугі брунатно-зелені килимки та підставки для пива родом зі сімдесятих. На гастроменю можна не розраховувати: Рон за стійкою подасть вам хрусткі сирні роли та мариновану цибулю, якщо пощастило й сьогодні день матчу. Але «Принц» наш, місцевий, буквально за рогом від дому, не дуже привабливий для хіпстерських компаній, і саме за це його люблять постійні клієнти. Завжди я заходила сюди цілковито спокійною, але не сьогодні. Страшенно знервована та дуже самотня, я оглядаю кімнату, шукаючи сестру.

Я помічаю її ще до того, як вона мене побачила. Еллі стоїть із Девідом та ще кимось біля грального автомата з фруктами на барабанах, задом до мене; у руці – келих із вином, сама нахилилася, щоб краще чути хлопця поруч. Я важко ковтаю та впізнаю приятелів Фредді, з якими він полюбляв вихилити чарку, – колишніх однокашників і хлопців, що завжди вештаються на околиці мого життя. Девід помічає мене, підіймає руку, штурхає Еллі, дає знати, що я прийшла. Сестра миттю опиняється біля мене, бере мене за руку.

– Хороша дівчинка, – каже вона. Може, в інших вустах це пролунало б зверхньо, але ж це Еллі: вона розуміє, яке складне для мене було це рішення, а я знаю, як бракує їй усього того, що ми завжди робили разом.

– Ходімо візьмемо тобі випити, – ми йдемо до бару, і вона стискає мої пальці, легкий рух, дуже мені дорогий.

Я з усіх сил намагаюся дивитися просто перед собою, не кинути погляду на групу біля грального автомата, хоча знаю, що вони стежать за мною. Чесно кажучи, я уникала ходити кудись, де зможу побачити людей, що знали Фредді, бо мені несила було постати перед необхідністю відповідати на питання про те, як я тримаюся, або чути про їхній шок та скорботу. Чи було це егоїстично з мого боку? Я просто не в змозі викликати в собі емоційні сили, щоб перейматися ними.

Рон, власник пабу, усміхається до Еллі та тягнеться по чистий келих.

– Повторити?

Його погляд ковзнув на мене; знадобилося кілька секунд, щоб розпізнати в мені дівчину Фредді. Він одразу ж опановує себе, та деякий час на його обличчі мерехтить щось схоже на паніку.

Еллі киває й повертається до мене:

– Лідіє?

Якусь мить я почуваюся, ніби вперше в пабі, – зніяковіла, спітніла під коміром, наче мені знову сімнадцять, а я вдаю повнолітню, щоб налляли випивки. Пробігаю очима пляшки надто швидко, серце починає калатати.

– Келих вина? – пропонує Рон, який уже дістав другий келих із підвіски. Я киваю так вдячно, як тільки можу. Він не розпитує, що я хочу, просто ставить переді мною великий келих чогось охолодженого та білого, коротко поплескує мене по руці й обурено дивиться на Еллі, яка збирається заплатити за напої.

– Коштом закладу, – гарчить чи бурчить він і починає полірувати шматою поверхню стійки, усім своїм видом демонструючи, як йому все байдуже. Дивлюся на Еллі та бачу, що в неї дихання перехопило від його жесту. У мене набігають сльози, а Рон ось-ось протре дірку у своєму барі. Тож я беру келих, злегка вдячно всміхаюся та прямую до столика в кутку. Еллі на хвильку повертається до Девіда й купки хлопців біля автомата, а я оглядаюся, щоб роздивитися, хто є в барі. Звичайні обличчя. Декерз із компанією прийшли вихилити по кілька кухлів пива до футболу, старі друзі Фредді. Даффі, суворий бухгалтер, уже тут, його блідо-блакитна сорочка аж надто офіційна для суботи, і Рей, хлопець, з яким ми ходили до школи, – у нього зараз, здається, власний будівельний бізнес. Є ще пара чоловіків: Стирчак – не питайте мене, чого його так кличуть, бо я гадки не маю, – молотить по кнопках грального автомата, а ось і Стю – здається, так його звуть, – більшість життя якого проминає в спортзалі. Я не зустрічаюся очима ні з ким із них, і вони, упевнена, мені за це цілковито вдячні. Смерть – такий безвідмовний засіб, щоб стати соціальною парією.

– Безкоштовні напої? – каже Еллі, плавно сідаючи на табуретку поряд зі мною за наш маленький круглий столик. – Усе колись буває вперше.

І вона не помиляється. Усе зараз сприймається як уперше. Уперше я смажу бекон, а Фредді не хапає його просто з пательні ще до того, як устигнеш покласти смаженину на хліб. Уперше я сплю в нашому ліжку сама. Уперше я йду до пабу як дівчина померлого бідолахи. Жодного із цих «уперше» я не чекала отримати на цьому етапі свого життя.

– Рон такий милий, – бурмочу, підтягуючи до себе свій уже напівпорожній келих. Щось розігналася, треба пригальмувати.

І тут прочиняються двері й заходить Йона Джонс, з ніг до голови в чорному, як зазвичай, його чорняве волосся таке саме скуйовджене, як завжди. Нічого не можу із собою вдіяти, усередині в мені все скручується, коли бачу його самого – це як Вуді без Базза[5]. Він зупиняється погомоніти з хлопцями біля автомата – рука на плечі Декерза, – потім прямує до стійки. Обертається в наш бік, постукуючи підставкою для пива по краю бару, поки Рон протягує йому пінту, тьмяно всміхається, та ця усмішка зникає з його обличчя, коли Йона помічає мене. Напевно, він відчуває той самий удар у порожнечу в серці, який відчуваю я, і одразу ніяковіє від того, що зараз стоїть між нами. Востаннє я бачила його на похороні, ми обоє ледве трималися. Сьогодні вигляд у нього кращий. Коли наші погляди зустрічаються, пальці Йони інстинктивно торкаються шраму над бровою. Не знаю, може, мені варто встати й привітатися, але я так і сиджу, мов приклеєна до табуретки, заклякла в нерішучості. Я думаю, що і йому невтямки, що робити, і це дурня, бо ми знаємося з дванадцяти років. Пів життя дружби, і от ми вирячуємося одне на одного через весь паб, мов нашорошені леви, непевні, чи й надалі належимо до одного прайду.

Йона бере пінту, яку Рон поставив перед ним, осушує одразу майже третину, бурмотить подяку, бо Рон без коментарів наповнює її знову. Мені стає легше, коли Девід втручається і мимоволі руйнує цей напружений момент, приєднується до Йони біля стійки, а потім забирає його до нас. Девід падає на стілець біля своєї дружини, а Йона нахиляється, щоб поцілувати спочатку Еллі, потім мене. Його рука тепло лежить у мене на плечі, коли він нахиляється до моєї щоки.

– Гей, дівчино. – Він сідає на табуретку поруч зі мною. Йона, як порівняти з Фредді, мав перевагу в зрості: він довгастий і худорлявий, не такий широкоплечий регбіст. Якщо Фредді можна порівняти з левом, то Йона радше пантера. – Сто років не бачилися.

Можна сказати йому, скільки точно днів минуло з дня похорону, але натомість я розколупую тріщинку в ламінованій покрівлі столика.

– Еге ж.

Він перехиляє кухоль, відпиваючи ще пива, і ставить його на стіл.

– Як ти там?

– Нормально, – кажу. Слова мене покинули. У моїй уяві Йона так сильно пов’язаний із Фредді, що я не знаю, як мені зараз бути поруч із ним. Девід щось показує Еллі у своєму телефоні – найімовірніше, дає нам із Йоною трішки погомоніти на самоті.

– Я тобі дзвонив.

Киваю, мені незручно:

– Знаю. Мені щось не дуже… Я не могла…

– Все нормально, – каже він поспіхом, – я розумію.

Я не кажу, що він навряд чи здатен зрозуміти, бо знаю: він із тих, хто тужить за Фредді найбільше. У Йони навіть своєї родини до пуття немає. Його мати всю ніжність дарувала пляшці, а батько був одружений із кимось іще. Ані братів, ані сестер, тягар розділити ні з ким, домашнього затишку теж негусто, тому чекати з радістю закінчення шкільного дня так, як ми, він не міг. Я знаю все це уривками – здебільшого в переказі Фредді, ніж від самого Йони. Дитиною він усе вигадував туманні виправдання для відсутності його матері на батьківських зборах, а дорослим просто не згадував про своїх батьків. Гадаю, ми з Фредді були для нього найближчими людьми, єдиною родиною, яку він справді знав.

– Але ж ти нормально? – питає. Невимовлені слова зависають між нами, а його пальці перевіряють, чи шрам сховано під довгим волоссям.

Знизую плечима:

– Та нічого. Принаймні не розкисаю на людях, а це вже, повір мені, покращення. – У моєму голосі вчувається легка нотка «моє горе гірше за твоє». Це несправедливо, і я про це знаю. Він опускає погляд та невпинно тре руками стегна, а коли здіймає на мене темні тужні очі, коли знову зустрічається поглядом зі мною, я відчуваю, що він намагається щось сказати, тож вистрибую перша.

– Вибач, – кажу, похитуючи ніжкою свого келиха, – боюсь, я розучилася вести світські розмови. Не зважай на мене.

Він зітхає та хитає головою:

– Без проблем.

О, як це жахливо, як страшенно незручно. Йона постукує по столику підставкою з-під пива – нервовий рух. Він музикант аж до самих кісток, піаніст-самоучка, аматор, грає на бог знає скількох інструментах. Ще коли ми були малими, він завжди цим вирізнявся. У Фредді зовсім не було музичного хисту, хіба що одного літа хлопець вирішив, що стане рок-зіркою. Згас він так само, як і загорівся, але, щоразу натрапляючи на горищі на свого старенького «Фендера»[6], він на кілька хвилин відчував себе Браяном Меєм[7].

– Не заважатиму, – раптом рішуче каже Йона, його рука коротко стискає моє плече, він підводиться. Я майже тягнуся, щоб зупинити його, бо, гадаю, мала б спробувати принести якусь оливкову гілку примирення. Я ж обіцяла Фредді, що спробую, – ще й години не минуло. Розтуляю рота, щоб сказати щось, хоч що-небудь, потім дивлюся вгору: до нас наближається Декерз. У школі з ним завжди було повно клопоту, дрібний задирака, мабуть, прокляття всієї вчительської. Останніми роками я з ним і не говорила особливо. Він зніяковіло ставить переді мною склянку. Дивлюся на нього, помічаю дві однакові плями збентеження на щоках, що так не схоже на його звичайну самовпевненість. Потім дивлюся на те, що він приніс: щось спиртне, я б сказала, горілка або джин. Нерозбавлене. Не знаю, чи то він вважає, що мені потрібне щось міцне, чи просто не здатний уявити, як це людина може з власної волі розбавляти алкоголь. Він нічого не каже. Якусь жахливу мить скидається на те, що він ось-ось розплачеться.

– Дякую, – я тільки й можу прошепотіти, а він киває, один раз, гостро й коротко, потім, згорбивши плечі, вертається до грального автомата.

– Ще раз безкоштовна випивка, – каже Еллі, розряджаючи напругу. – Ходи з нами знову.

Я тремтячими губами всміхаюся, а Йона, скориставшись можливістю, залишає нас і прямує до бару.

Підіймаю чарку, нюхаю.

– Схоже, горілка.

Декерз дивиться в наш бік, обернувшись від автомата, тож я із ввічливості перехиляю половину вмісту собі в горло. Ісусе! Воно ж таке міцне, що в мене очі печуть. Ставлю склянку на стіл, дивлюся на Еллі.

– В мене аж зуби заломило, – скаржуся.

Вона чи то сміється, чи то пхикає.

– Він не хотів тобі зашкодити.

– Ще тільки полудень, а я вже наливаюся нерозбавленою горілкою, – бурмочу.

Цієї миті біля нашого столу з’являється довгастий і кістлявий Стирчак. Розігрується дуже схожа сценка: мені – невизначений напій та кивок.

– Дякую, кхм, Стирчаку, – кажу, немов така собі манірна тітонька.

Девід підіймає своє пиво, щоб сховати вишкір. Стирчак видихає з полегшенням та поспіхом відступає.

– Що так смішно? – бурмочу.

– Просто так кумедно звучить, що ти звеш його Стирчаком.

– А як ще я мала його називати?

– Піт? Зараз більшість людей його так і зве.

Халепа.

– Фредді завжди його звав Стирчаком, я точно пам’ятаю. – Обличчя моє горить.

– Це його прізвисько. Це ж просто… Я не знаю. Між хлопцями. Він, як був пацаном, не міг стримуватися серед дівчат, та й у нього завжди… – Девід замовкає, намагається вирішити, як би так делікатніше висловитися.

– Уявляю, – перериваю я, і ми обоє втуплюємося у свої напої. Еллі риється у своїй сумочці, ніби щось шукає, а Девід надто милий, щоб сміятися з мого зніяковіння.

– Я це пити не зможу, – змінюю тему, а потім подумки стогну, бо ще один із приятелів Фредді несе мені чарку. Даффі, суворий бухгалтер. Те, що він такий суворий, робить його жест навіть значущішим.

– Прийми моє щире співчуття, – каже він, офіційно, мов директор цвинтаря.

Оця фраза – я б уже петицію подала, щоб забрати її з англійської мови, але розумію, що наміри в нього якнайкращі.

– Дякую, ти дуже добрий, – відповідаю, і він тікає, бо обов’язок виконано.

Я це розумію. Вони віддають мені шану. Ці хлопці вболівали разом із Фредді на футболі, були неофіційним почесним караулом біля церкви під час похорону. Ці напої – більше для Фредді Гантера, ніж для мене.

Я виставляю чарки рядком, міркуючи з відчаю, чи план «зілляти все це в одну склянку та й перехилити на одному вдиху» справді аж такий жахливий. Коли здіймаю очі, ловлю погляд Йони, який дивиться на мене через паб. Він утримує цей погляд кілька секунд, не можу сказати – зі співчуттям чи задумливо.

Дякувати богові, парад дармової випивки, здається, завершено. Команда біля грального автомата, мабуть, зрозуміла, що у дівчат є певні межі, або злякалася, що мене розвезе на емоції і я влаштую сцену.

– Зробити тобі коктейль? – Еллі вдає турботу.

– Два літри коли підійшли б.

Я тихенько благаю:

– Ти маєш одну порцію випити замість мене.

– Ти ж знаєш, я не можу змішувати, – сміється вона. – У мене від цього дах їде.

Девід киває, підтримуючи її, у його сірих очах страх, вічна #Еллі_що_змішала. На нього теж не можна розраховувати: він п’є не більш як три кухлі пива. Не думаю, що колись бачила його дуже п’яним. Але Девід не зануда: його дотепний гумор часом змушує мене сміятися до сліз, а ще він кохає мою сестру до нестями, тому для мене він суперзірка.

Беру чарку із джином та пригадую, що цей напій широко відомий як «материнський порятунок». Чи то «материнська руїна»? Я за «порятунок». Бо саме цього потребую: порятунку від безпорадної туги. Переводжу погляд за вікно, спостерігаю за машиною, що замітає вулицю, – вона повільно повзе вздовж бордюру. Хотілося б отак вимести всі темні кутки свідомості, запилюжені кімнати, запхані в далекі закапелки спогади про свята, ліниві ранки в ліжку, нічні келихи кальвадосу на березі французького озера. Чи стерла б я Фредді зі своєї пам’яті, коли б могла? Боже, звісно, що ні. Тільки так важко зрозуміти, як дати раду всьому тому, що коїться в моїй голові тепер, коли його немає. Можливо, із часом усе це перетвориться на дорогоцінні спогади, які можна брати один за одним та розкладати навколо себе, мов візерунки на килимі. Але не зараз.

Вино, горілка й джин. Не дуже вдала комбінація для легенької випивки.

– Здається, мені треба прилягти, – бурмочу я.

– Ти наклюкалася, мала. Час додому, я так міркую, – каже Девід, підводячись. – Ми тебе проведемо.

Еллі озирається, чи ніхто не бачить, та, здригаючись, випиває бренді.

– Заради тебе роблю, – каже вона дуже тихо.

Я їй страшенно вдячна, бо залишати напої на столі було б нечемно.

Рон махає мені рукою, поки ми пробираємося до виходу, а хлопці навколо грального автомата разом замовкають та схиляють голови, коли проходжу повз них, ніби я королева Вікторія, вбрана у вічну жалобу за принцом Альбертом.

Кліпаємо очима, виходячи на яскраве сонячне світло раннього літа, а Девід хапає мене за лікоть, бо я ледь не навернулася з краю тротуару.

– Маємо клопіт, – каже він, – ти добре набралася, Лідз.

– Дякую, – кажу, трохи приголомшена та дуже сльозлива.

Ми з Еллі тримаємося за руки, прямуючи додому, погойдуємося в ніжному тандемі, Девід – на крок позаду, поза сумнівом, умисно, щоб наглянути за нами.

– До холери важка ця робота – скорбота, – кажу я.

– Виснажує тебе, – погоджується Еллі.

– Це назавжди? Як ти гадаєш? – питаю.

Вона притискає до себе мою руку.

– Твоє життя – це все ще твоє життя, Лідіє. Ти досі тут, досі дихаєш, дивишся, як сонце сідає, як місяць сходить, незалежно від того, що тобі здається, ніби воно дістало вже до ручки своєю осяйною пикою, яку щодня демонструє.

Вона допомагає мені пройти останні кілька кроків до моїх блідо-бірюзових парадних дверей. У нашому ряду в усіх будинків свій колір дверей, немов хтось спеціально дістав коробку з пастелями, щоб додати котеджам душі. Коли ми купували дім, двері вже були бірюзовими. Якийсь талановитий організатор ще раніше розповсюдив поміж сусідів табличку зі зразками фарб, і кожен обрав свій відтінок.

– Треба поспати, – бурмочу.

Девід наближається, бере ключі з моїх рук, відмикає для мене двері.

– Хочеш, щоб ми зайшли на хвильку? – питає Еллі.

Переводжу погляд з одної на другого, добре знаючи, що варто мені сказати тільки слово – і вони зайдуть. Зайдуть, перевірять, чи я лягла спати, перевірять, чи я прокинулася, перевірять, чи я поїла. Переборюю спокусу дозволити їм дбати про мене та хитаю головою. Коли сьогодні я ввійшла до пабу сама, у мені клацнув якийсь перемикач. Можливо, мене так підтримало побачення з Фредді в моєму сновидінні або, може, я знайшла приховане джерело сили десь глибоко в собі – не знаю. Що я точно знаю, це те, що люди, які мене люблять, так міцно тримали мене попід руки весь цей час, що я не мусила йти самостійно. Але рано чи пізно таки маю. Сьогодні, зараз, – ця мить годиться для того, щоб почати, так само як і будь-який інший момент.

– Ідіть, я вам потім зателефоную, – кажу я, коротко обіймаючи їх обох. – Мені зараз потрібно тільки випити водички та й влягтися.

Я бачу, як Еллі розтуляє рота, щоб посперечатися, але Девід прикриває її руку своєю та говорить:

– Гаразд. Може, ще якусь таблетку від голови?

Я киваю, віддаю честь, видушую заготовлену усмішку.

– Гарна думка.

Ще кілька секунд дивлюся, як вони прямують додому, рука Девіда обіймає плечі Еллі. Я затикаю рота тій частині мене, яка хоче погукати, щоб вони повернулися, та роблю крок усередину, зачиняючи вхідні двері.