Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 10

Свято Різдва 1485 року

На свято Різдва мене запросили зробити візит своєму нареченому при дворі, й мене провели до найкращих кімнат Колдгаберського палацу, де його мати тримає свій двір. Коли я увійшла з матір’ю та двома сестрами, у кімнаті зашепотілися. Фрейліна, що читала Біблію, підняла голову, побачила мене й замовкла, й у кімнаті запанувала тиша. Леді Марґарет, яка сиділа на стільці під балдахіном, так ніби вона була коронованою королевою, підвела голову й спокійно дивилася, як ми наближалися до неї.

Я зробила реверанс; я побачила, як позад мене моя мати ретельно визначила висоту свого присідання й відразу ж стала на рівні ноги. Ми підготували цей найскладніший рух у кімнатах моєї матері, намагаючись визначити точний рівень шанобливості. Моя мати тепер ставилася до леді Марґарет із холодною неприязню, а я не збиралася прощати її наказ своєму сину зґвалтувати мене перед одруженням. Лише Сесилія й Анна зробили свої реверанси з нічим не ускладненою шанобливістю, як двоє принцес нижчого ранку всемогутній матері короля. Сесилія навіть підвелася на ноги з вдячною усмішкою на устах, як хрещениця леді Марґарет, яка розраховувала на добру волю цієї могутньої жінки, аби переконатися, що справа з її одруженням просувається. Моя сестра не знала, і я ніколи їй не скажу, що вони взяли б її з такою самою холодною рішучістю, як узяли мене, якби я не завагітніла, й зґвалтували б її замість мене, поки ця жінка з кам’яним обличчям молилася б, щоб сестра змогла зачати дитину.

– Ласкаво просимо до Колдгарбера[1], – сказала леді Марґарет, і я подумала, що це влучна назва, бо важко уявити собі більш жалюгідну й недружню гавань. – І до нашої столиці, – провадила вона, так ніби наші дівчата не виросли тут, у Лондоні, поки вона застрягла з маленьким і нікчемним чоловіком у сільській місцевості, її син перебував у вигнанні, а її дім зазнав цілковитої поразки.

Моя мати оглянула кімнати й побачила на сидіннях біля вікон дешеві подушки, а замість гобеленів на стінах погані копії. Леді Марґарет Бофорт була дбайливою, а точніше сказати нікчемною й вульгарною господинею.

– Дякую, – відповіла я.

– Я активно зайнялася підготовкою до весілля, – сказала вона. – Ти можеш прийти наступного тижня й узяти свою сукню в королівському гардеробі. Твої сестри і твоя мати теж. Я вирішила, що присутні будете всі ви.

– Мені дозволено бути присутньою на власному весіллі? – сухо запитала я, і побачила, як вона почервоніла від роздратування.

– Я мала на увазі всю вашу родину, – поправила вона мене.

Моя мати подарувала їй безвиразну усмішку.

– А як щодо принца Йоркського? – запитала вона.

Запанувала раптова мовчанка, ніби тріскучий мороз несподівано перетворив кімнату на шматок криги.

– Принца Йоркського? – повільно запитала леді Марґарет, і я відчула тремтіння в її голосі. Вона подивилася на мою матір переляканим поглядом, ніби сподівалася почути щось жахливе. – Що ви маєте на увазі? Якого принца Йоркського? Що ви говорите? Що говорите ви тепер?

Моя мати зустріла її погляд безвиразно.

– Ви не забули про принца Йоркського?

Леді Марґарет побіліла, як сніг. Я побачила, як вона вчепилася в бильця свого крісла, й нігті на її пальцях побіліли від панічного стискання. Я подивилася на свою матір. Вона втішалася цією ситуацією, як дресирувальник, що дражнить ведмедя довгим залізним прутом.

– Що ви маєте на увазі? – запитала леді Марґарет надтріснутим від страху голосом. – Ви ж не хочете сказати… – Вона судомно ковтнула повітря, ніби готувалася до того, що їй сказати далі. – Ви ж не маєте на увазі…

Одна з її леді ступила крок уперед.

– Ваша милосте, вам погано?

Моя мати дивилася на цю сцену з неуважною цікавістю – так алхімік може спостерігати за відомим йому перетворенням елементів. Мати короля підвелася, нажахана однією згадкою про принца Йоркського. Моя мати якусь мить тішилася цим видовищем, потім вирішила розвіяти чари.

– Я мала на увазі Едварда Ворікського, сина Джорджа, герцога Кларенського, – лагідно промовила вона.

Леді Марґарет, затремтівши, видихнула повітря.

– А, ви про дітей Воріків, – сказала вона. – Про хлопця Воріків. Я забула про хлопця Воріків.

– А про кого ж я вам казала? – запитала моя мати лагідним голосом. – Про кого іншого я могла згадати?

– Я не забула про дітей Воріків, – сказала леді Марґарет, повертаючи собі свою мало не втрачену гідність. – Я замовила для них одяг теж. А також сукні для ваших найменших дочок.

– Я дуже задоволена, – сказала моя мати приязним голосом. – А коронація моєї дочки?

– Вона коронується згодом, – сказала леді Марґарет, намагаючись приховати, що вона досі хапає ротом повітря, неспроможна отямитися від шоку, ковтаючи слова, як ковтає повітря викинутий на берег короп. – Після весілля. Коли я вирішу.

Одна з її леді піднесла їй склянку мальвазії, і вона зробила ковток, потім ще один. Солодке вино повернуло їй колір обличчя.

– Після весілля вони вирушать у подорож, щоб показатися людям. Коронація буде після народження наступника трону.

Моя мати кивнула, ніби це питання не мало для неї ваги.

– Звичайно, вона народилася принцесою, – зауважила вона, таємно втішена, що народитися принцесою набагато краще, ніж претендувати на трон.

– Як на мене, то кожна дитина має народитися у Вінчестері, в серці стародавнього королівства, Артурового королівства, – заявила леді Марґарет, намагаючись повернути свій авторитет. – Мій син належить до династії Артура Пендрагона.

– Справді, – приязно вигукнула моя мати. – Я думала, він народився від незаконнонародженого Тюдора й принцеси-вдови з роду Валуа. З їхнього шлюбу, який ніколи не був доведений. Який стосунок це має до династії короля Артура?

Леді Марґарет пополотніла від люті, і я хотіла смикнути матір за рукав, щоб вона перестала мучити цю жінку. Вона примусила леді Марґарет похвилюватися, нагадавши їй про принца Йоркського, але ми прохачі в цьому новому дворі й нема ніякого резону гнівати його найвпливовішу жінку.

– Я не маю потреби пояснювати походження свого сина вам, чий титул був відновлений лише нами, після того як вас назвали перелюбницею, – брутально кинула леді Марґарет. – Я повідомила вам про підготовку до весілля й не смію затримувати вас далі.

Моя мати підвела голову й усміхнулася.

– Дякую вам, – сказала вона з королівською гідністю. – Ви багато для нас зробили.

– Мій син хоче бачити принцесу Єлизавету, – сказала леді Марґарет, кивнувши пажу. – Проведіть принцесу до приватних апартаментів короля.

Я не мала іншого вибору, як пройти через проміжну кімнату до покоїв короля. Схоже, ці двоє ніколи не були далі одне від одного, як через одні двері. Він сидів за столом, яким – я одразу впізнала: ним користувався в цьому палаці мій коханець Ричард, а виготовлений він був для мого батька, короля Едварда. Мені було так дивно бачити Генриха на стільці мого батька, бачити, як він підписує документи на столі Ричарда, так ніби він і сам був королем – аж поки я пригадала, що він і справді король і його бліде стурбоване обличчя скоро буде викарбуване на всіх монетах Англії.

Він щось диктував клеркові з переносним письмовим столом, підвішеним на його шиї, з одним пером у руці, а другим заткнутим за вухо, та коли Генрих побачив мене, він привітно всміхнувся, помахом руки відіслав клерка геть, охоронці зачинили за ним двері, й ми залишилися самі-одні.

– Вони плюються одна на одну, як коти на даху? – засміявся він. – Вони не зберегли велику любов одна до одної, чи не так?

Я була така рада знайти союзника, що я майже відповіла на його дружнє звертання, але за мить спам’яталася.

– Ваша мати всім розпоряджається, як звичайно, – холодно відповіла я.

Весела усмішка зникла з його обличчя. Він хмурився щоразу, коли чув критичні зауваження щодо неї.

– Ти мусиш зрозуміти, що вона чекала на ці хвилин протягом усього свого життя.

– Звичайно, ми знаємо й розуміємо. Вона повідомила про це всім.

– Я завдячую їй усім, – холодно відказав він. – Я не потерплю жодного слова, сказаного проти неї.

Я кивнула.

– Я знаю. Вона також повідомляє це всім.

Він підвівся зі стільця й обійшов стіл, щоб підійти до мене.

– Елізабет, ти будеш її невісткою. Ти навчишся шанувати й любити та цінувати її. Ти знаєш, протягом усіх тих років, коли твій батько був на троні, моя мати ніколи не втрачала своєї мрії.

Я зціпила зуби.

– Я знаю, – сказала я. – Усі знають. Вона також розповідає про це всім.

– Ти повинна захоплюватися нею за це.

Я не могла примусити себе сказати, що я захоплююся нею.

– Моя мати також надзвичайно вперта жінка, – обережно мовила я.

Подумки я сказала собі: але я не захоплююся нею, як мала дитина, вона не розмовляє тільки про мене, ніби вона не мала нічого в житті, крім однієї зіпсованої дитини.

– Я не сумніваюся, що тепер вони сповнені жовчі одна проти одної, але раніше вони були подругами й навіть союзниками, – нагадав він мені. – Коли ми одружимося, вони об’єднаються. Вони матимуть онука, якого любитимуть.

Він зробив паузу, ніби хотів, аби я щось сказала про їхнього онука.

Незалежно від своєї волі я промовчала.

– З тобою все гаразд, Елізабет?

– Так, – коротко відповіла я.

– А твої місячні не почалися?

Я скреготнула зубами, не бажаючи обговорювати щось таке інтимне з ним.

– Ні.

– Це добре, ох, як це добре, – промовив він. – Це найважливіша річ у світі!

Його гордість і збудження були б надзвичайно приємними від коханого чоловіка, але його слова шкрябали мені душу. Я дивилася на нього з холодною ворожістю і зберігала мовчанку.

– Так от, Елізабет, я лише хотів тобі сказати, що наше весілля відбудеться в день святої Маргарити Угорської. Моя мати все спланувала, тобі не доведеться робити нічого.

– Крім дати свою згоду й піти під вінець, – докинула я. – Думаю, навіть ваша мати погодиться з тим, що я повинна дати свою згоду.

Він кивнув.

– Дати свою згоду й здаватися щасливою, – докинув він. – Англія хоче бачити веселу наречену, і я теж.

Маргарита Угорська була принцесою, як і я, але вона жила в монастирі в такій убогості, що заморила себе постом до смерті. Вибір дня для весілля моєю свекрухою не проминув моєї уваги.

– Скромна й розкаяна, – нагадала я йому про девіз, який обрала для мене його мати. – Скромна й розкаяна, як свята Маргарита.

Він знайшов у собі бажання засміятися.

– Ти можеш бути такою самою скромною й розкаяною, якою ти здаєшся.

Він усміхнувся й мав такий вигляд, ніби от-от візьме мене за руку й поцілує мене.

– Але не можеш переважити своєю скромністю нас, моя люба.