Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 7

Листопад 1485 року

Перша сесія парламенту Генриха заходилася працювати, перекручуючи закони Ричарда, викидаючи його підпис із законодавчих актів так само, як раніше вони зірвали корону з його шолома. Насамперед вони скасували всі звинувачення у зраді, висунуті проти прихильників Тюдорів, проголосивши себе невинними й вірними лише інтересам країни. Мій дядько герцог Сафолкський і його сини Джон та Едмунд де Ла Поль стали вірними Тюдорам і забули про свою вірність Йоркам, хоч їхня мати Єлизавета належала до родини Йорків і є сестрою мого Ричарда та мого покійного батька. Мій зведений брат Томас Грей залишався у Франції як заручник, але його мали викупити і повернути додому. Король готовий відмовитися від підозр, які він мав як претендент. Томас написав благального листа, переконуючи короля, що він ніколи не намагався втекти з двору претендента, й тепер він повернувся до Англії під опіку моєї матері. А Генрих, переконаний, що він нарешті прийшов до влади, готовий забути його короткочасну зраду.

Вони повернули матері Генриха її родинний статок і маєтки; ніщо не здається таким важливим, як повернення багатства могутній матері короля. Потім вони пообіцяли виплатити пенсію моїй матері як королеві-вдові. Вони всі погодилися на тому, що закон Ричарда, в якому стверджувалося, що мої мати й батько ніколи не були законно одружені, слід скасувати як наклепницький. Більше того, його слід забути, щоб ніхто ніколи не згадував про нього. Одним розчерком пера тюдорівського парламенту нам повернули наше ім’я, і я та всі мої сестри стали законними принцесами династії Йорків. Про перший шлюб Сесилії було забуто; його ніби ніколи й не було. Вона знову стала принцесою Сесилією Йоркською, вільною для того, щоб одружитися з родичем леді Марґарет. У Вестмінстерському палаці слуги тепер опускаються на одне коліно, коли подають нам страви, й кожен звертається до кожної з нас ваша милість.

Сесилія з великою радістю сприйняла несподіване повернення наших титулів, та й усі ми, звичайно, були раді, що знову стали принцесами Йоркськими; але я бачила, як мати мовчки ходить понад холодною річкою, накинувши на голову каптур, заховавши холодні руки в муфту й дивлячись своїми сірими очима на сіру воду.

– Ваша світлість, що з тобою?

Я взяла її за руки й зазирнула в її бліде обличчя.

– Він думає, що мої хлопчики мертві, – прошепотіла вона.

Я подивилася вниз і побачила багнюку на її черевиках і на краєчку сукні. Вона ходила вже близько години понад річкою, щось шепочучи до збриженої води.

– Повернися в дім, ти застудишся, – сказала я.

Вона дозволила мені взяти її за руку, відвести по вкритій гравієм доріжці до садових дверей і допомогти їй піднятися кам’яними східцями до її приватної кімнати.

– Генрих, певно, має якийсь доказ, що обидва мої хлопчики мертві.

Я скинула з неї плащ і посадила її на стілець біля вогню. Моїх сестер не було вдома; вони пішли до крамниць торговців шовком, маючи у гаманцях золоті монети й узявши із собою слуг, щоб ті принесли їхні покупки додому, опускаючись на коліно, коли їх обслуговували. Дівчата тепер часто сміялись, радіючи відновленню свого імені. Лише моя мати і я переживали, придавлені горем. Я стала перед нею навколішки, відчуваючи холод сухої рогозяної мати під моїми коліньми. Я взяла її холодні, навіть крижані, руки у свої долоні. Наші голови були так близько одна від одної, що ніхто, навіть якби він підслуховував під самими дверима, не почув би нашого пошепту.

– Ваша світлість, – тихо запитала я. – Звідки ти це знаєш?

Вона похилила голову, ніби дістала гострий удар у серце.

– Він знає. Він мусить бути цілком певним, що вони обидва мертві.

– Ти ще сподівалася, що твій син Едвард живий, навіть тепер?

Легкий жест, наче рух пораненої тварини, підказує мені, що вона ніколи не переставала сподіватися: її старший син із Йорків зміг у якийсь спосіб утекти з Тауера і ще живий, десь ховається всупереч імовірності.

– Справді сподівалася?

– Я думала, що знатиму, – тихо відповіла вона мені. – Я відчувала, що, якби мій хлопчик Едвард був убитий, серце мені це підказало б. Я думала, його дух не міг покинути цей світ і не доторкнутися до мене, коли він відходив. Ти знаєш, Елізабет, я дуже його люблю.

– Але ж, мамо, ми обидві чули спів у ту ніч, спів, який лунає тоді, коли хтось із нашої династії помирає.

Вона кивнула.

– Так, ми його чули. Але я все ж таки сподівалася.

Між нами запала коротка мовчанка, поки ми думали про смерть її надії.

– Ти думаєш, Генрих здійснив пошуки і знайшов тіла?

Вона похитала головою. Була певна, що він їх не знайшов.

– Ні. Бо якби він знайшов тіла, він показав би їх світу і влаштував би пишний похорон, аби всі знали, що їх уже нема. Якби він мав тіла, то поховав би їх по-королівському. Він наказав би нам усім одягтися в найчорніший одяг і носити жалобу протягом кількох місяців. Якби він мав твердий доказ, він би використав його, щоб очорнити ім’я Ричарда. Якби він міг когось звинуватити в убивстві, він би віддав його під суд і привселюдно повісив. Найкращим результатом для Генриха було б знайти обидва тіла. Він, певно, молився відтоді, як висадився в Англії, що знайде обох хлопців мертвими й похованими, щоб його претензії на трон були незаперечними, щоб ніхто не міг прикритися ними. Єдина особа в Англії, яка хоче знати навіть більше, ніж я, де мої сини, це Генрих, новий король.

– Тож він не зміг знайти їхні тіла, але він переконаний, що вони мертві. Хтось, либонь, переконав його, що їх убито. Хтось такий, кому він довіряє. Бо він ніколи не повернув би королівський титул нашій родині, якби знав, що ми маємо хлопця, якому пощастило вижити. Він ніколи не зробив би вас, дівчат, принцесами Йоркськими, якби думав, що десь є живий принц.

– Отже, його переконали, що Едвард і Ричард мертві?

– Безперечно, переконали. Інакше він ніколи не підтвердив би, що твій батько і я були одружені. Та постанова, що робить вас принцесами Йоркськими, робить і ваших братів принцами Йоркськими. Якщо наш Едвард помер, тоді твій менший брат є англійським королем Ричардом Четвертим, а Генрих – узурпатор. Генрих ніколи не повернув би королівський титул живому супернику. Він мусить бути переконаний, що обидва мої хлопчики мертві. Хтось мусив заприсягнутися йому, що вбивство справді відбулося. Хтось, безперечно, мав сказати йому, що обох хлопців убито, й він бачив їхні трупи.

– Може, це його мати? – прошепотіла я.

– Вона єдина особа, яка мала причини їх убити; вона була тут, коли вони зникли, і жива тепер, – сказала моя мати. – Генрих жив у вигнанні, його дядько Джаспер був із ним; це міг зробити союзник Генриха герцог Букінгемський, але він помер, і ми про це ніколи не довідаємося. Якщо хтось переконав Генриха саме тепер, що він у безпеці, то це мусить бути його мати. Обоє вони хочуть бути переконані, що вони в безпеці. Вони думають, що обидва принци з династії Йорків, мертві. Далі він запропонує тобі одружитися з ним.

– То він чекав, поки зможе переконатися, що обидва мої маленькі брати мертві, перш ніж він назве мене принцесою й запропонує мені шлюб? – запитала я.

У роті мені стало гірко від цього запитання. Моя мати стенула плечима.

– Звичайно. А що він міг би зробити ще? Такий закон править світом.

Моя мати мала слушність. Одного зимового ранку гурт новопризначених йоменів королівської гвардії, наряджених у червоні лівреї, підійшов до дверей Вестмінстерського палацу, й герольд передав мені послання, що король Генрих матиме втіху навідати мене через годину.

– Поквапся! – сказала моя мати, скинувши на лист швидким поглядом. – Бесс! – звернулася вона до нової фрейліни. – Піди з її милістю, візьми мій новий капелюшок і її нову зелену сукню і скажи хлопцеві, щоб негайно приніс до її кімнати гарячу воду та ванну! Сесиліє! Анно! Ви також одягніться й одягніть своїх сестер, пошліть дітей Воріків до шкільної кімнати й скажіть учителю, щоб він затримав їх там, поки я не покличу. Діти Воріків не повинні спускатися сходами, поки король буде тут. Переконайся, що вони це зрозуміли.

– Я вдягну каптур, мій чорний каптур, – уперто сказала я.

– Ні, ти вдягнеш мою нову сукню! – вигукнула вона. – Мою сукню з діамантами! Ти станеш королевою Англії, навіщо мати вигляд його покоївки? Навіщо бути схожою на його матір? Тьмяною, як черниця?

– Бо це те, що йому подобається, – швидко відповіла я. – Ти хіба не бачиш? Він любить дівчат тьмяних, як черниці. Він ніколи не був при нашому дворі, він ніколи не бачив чудових суконь і гарних жінок. Він ніколи не бачив наших танців, вбрання та розкоші нашого двору. Він жив, як бідняк, у Бретані зі служницями. Він жив у вбогих готелях. А потім прибув до Англії і тут збавляв весь свій час із матір’ю, що вдягається, як черниця, і потворна, як сам гріх. Я повинна здаватися скромною, а не величною.

Моя мати нетерпляче клацнула пальцями.

– Яка ж я дурепа! Твоя правда! Іди такою, як тобі хочеться! – Вона легенько штовхнула мене в спину. – Іди й поквапся! – Я почула, як вона сміється. – Якщо ти хочеш бути негарною, то будь нею! Якщо тобі вдасться не бути найгарнішою дівчиною в Англії, це буде справжнє диво!

Я послухалася її й поквапилася до своєї кімнати, хлопець швидко наносив дров і закотив до моєї спальні велику дерев’яну ванну, потім приніс нагору сходами важкі глеки з гарячою водою й залишив їх біля дверей. Я швидко помилася, поки моя покоївка заносила до кімнати глеки й наповнювала ванну, а потім витерлася й заховала мокре волосся під чорний каптур, який насунула собі на лоб і на вуха. Я швидко накинула на себе білизну та зелену сукню, а Бесс гасала навколо мене, протягуючи шнурівку крізь дірки в корсажі, аж поки обв’язала мене, наче курку перед тим, як настромити її на рожен, потім я засунула ноги в черевики й обернулася до неї, і вона всміхнулася до мене й сказала:

– Дуже гарно! Ви така вродлива, ваша милість!

Я взяла ручне люстерко й побачила своє обличчя, туманно віддзеркалене на сріблі, – овальне з глибокими сірими очима. Я розчервонілася від гарячої води у ванні й мала дуже непоганий вигляд. Я спробувала легенько всміхнутися й побачила, як мої губи розкрилися, створивши порожній вираз без жодної іскри радості. Ричард казав мені, що я найгарніша дівчина з тих, які будь-коли народжувалися на світ, що один мій погляд розбуджував у ньому шалене бажання, що моя шкіра досконала, один погляд на моє волосся наповнював його щастям і він ніколи не спав так добре, як тоді коли його голова лежала на ньому. Я ніколи більше не сподіваюся почути такі слова любові й ніколи не сподіваюся відчути себе такою гарною. Вони закопали мою радість і моє дівоче самолюбство разом із моїм коханим, і мені ніколи більше не судилося пережити такі почуття.

Двері до спальні відчинилися.

– Він тут, – сказала мені засапана Анна. – Заїхав на подвір’я з ескортом близько сорока осіб. Мати каже, щоб ти негайно вийшла.

– А діти Воріків нагорі, у шкільній кімнаті?

Анна кивнула.

– Вони знають, що їм не можна сходити вниз.

І я спустилася сходами, тримаючи голову прямо, наче на ній була корона, а не важкий каптур, а моя зелена сукня шаруділа й пахтіла. Подвійні двері відчинилися, і Генрих Тюдор, переможець Англії, новокоронований король, убивця мого щастя, увійшов до великої зали, що була на рівень нижче від мене.

Моїм першим відчуттям було відчуття полегкості; він був не зовсім таким, яким я сподівалася його побачити. Усі ці роки, коли ми знали, що існує претендент на трон, який чекає свого шансу вторгнутися в Англію, перетворили його на страховище, на велетенського звіра. Розповідали, що на полі битви під Босвортом його охороняв велетень, і його я теж уявляла велетнем, але чоловік, який увійшов до зали, був худий, тендітний і високий, віком років тридцяти. Його хода буда енергійною, але обличчя напруженим, волосся він мав брунатне, а очі вузькі й карі. Уперше я подумала про те, що жити у вигнанні, либонь, несолодко і не таке вже велике щастя потім завоювати своє королівство за допомогою зради, за допомогою ренегатів, які підтримали тебе в битві, і знати, що більшість країни не радіє твоєму успіху, а жінка, з якою ти мусиш одружитися, кохає іншого чоловіка, твого смертельного ворога й законного короля. Досі я думала про нього як про тріумфатора; але тепер побачила перед собою чоловіка, обтяженого неприродним поворотом долі, який гарячого серпневого дня здобув перемогу завдяки підлій зраді, досі непевного, чи Бог підтримує його. Я зупинилася на сходах, тримаючись руками за холодну мармурову балюстраду, і нахилилася, щоб роздивитися його. Його червонясто-брунатне волосся злегка поріділо на маківці. Я змогла це побачити зі свого вигідного пункту спостереження, коли він зняв капелюха і низько вклонився над рукою моєї матері, коли підійшов до неї й усміхнувся їй, але та усмішка була позбавлена теплоти. Вираз його обличчя був недовірливий, що зрозуміло, бо він прийшов у дім вельми непевного союзника. Іноді моя мати підтримувала його плани проти Ричарда, а іноді виступала проти нього. Вона послала свого сина Томаса Грея до його двору як прихильника, але потім відкликала його назад, запідозривши Генриха в убивстві сина, нашого принца. Я думаю, він ніколи не знав, друг вона йому чи ворог. Звичайно ж, він їй не довіряв. Либонь, не довіряв він і нам, лукавим принцесам. Він мусив боятися моєї нещирості, моєї невірності, що було найгірше.

Він поцілував кінчики пальців моєї матері так легенько, як тільки зміг, так ніби не чекав нічого, крім обману від неї, а може, й від усіх нас. Потім він випростався й простежив за її спрямованим угору поглядом і побачив мене – я стояла вгорі над ним, на сходах.

Він зрозумів відразу, хто я така, і мій уклін підказав йому, що я впізнала в ньому чоловіка, з яким я повинна одружитися. Ми більше скидалися на двох чужинців, які домовляються про те, щоб разом здійснити незручну експедицію, аніж на закоханих, які вперше зустрілися. Лише чотири місяці тому я була коханкою його ворога й молилася тричі на день, благаючи Бога, щоб Тюдор зазнав поразки. Лише вчора він намагався з’ясувати, чи може відмовитися від заручин зі мною. Учора вночі мені приснилося, що він не існує, і я прокинулася з бажанням, щоб це був день напередодні Босвортської битви і щоб вторгнення в Англію закінчилося його поразкою та смертю. Але він переміг під Ботсвортом і тепер не може відмовитися від своєї присяги одружитися зі мною, а я не можу знехтувати обіцянку своєї матері, що я одружуся з ним.

Я повільно спускалася сходами, і ми пильно роздивлялися одне одного, так ніби намагалися збагнути суть давно уявлюваного ворога. Я переживала надзвичайне відчуття, спитавши себе, подобається він мені чи ні, але я муситиму одружитися з ним, народжувати його дітей і жити з ним до кінця свого життя. Я називатиму його своїм чоловіком, він буде моїм володарем, я буду його дружиною і його майном. Я не зможу визволитися з-під його влади до самої його смерті. З холодною стриманістю я подумала, чи проведу я решту свого життя, щодня бажаючи йому смерті.

– Добридень, ваша величносте, – спокійно сказала я, подолавши останні сходинки, і схилилася у реверансі, подавши йому руку.

Він нахилився, щоб поцілувати мої пальці, а тоді притягнув мене до себе й поцілував в одну щоку, а потім у другу, як придворний француз із витонченими манерами. Від нього приємно пахло чистотою, а в його волоссі я відчула пахощі зимової прохолоди. Він відступив на крок, і я побачила його карі насторожені очі й обережну усмішку.

– Добридень, принцесо Елізабет, – сказав він. – Я радий зустрітися з вами нарешті.

– Вип’єте склянку вина? – запропонувала моя мати.

– Дякую, – сказав він; але не відірвав погляду від мого обличчя, наче судив мене.

– Сюди, будь ласка, – спокійно мовила моя мати й провела нас до великої зали, де стояла карафа з венеційського скла, й поставила келихи для нас трьох. Король сів на стілець, але брутально не запросив сісти й нас, і ми мусили стояти перед ним. Моя мати наповнила келихи вином і подала випити йому першому. Він підняв келих, дивлячись на мене, й випив, ніби пив у шинку, не проголосивши тосту. Він здавався задоволеним, сидів мовчки й пильно роздивлявся мене, тоді як я стояла перед ним, наче дитина.

– А ось і мої інші дочки, – сказала моя мати, спокійно рекомендуючи їх.

Мою матір неможливо вибити з рівноваги – цю жінку не стривожило б і вбивство короля, і вона кивнула, подивившись на двері. Увійшли Сесилія й Анна з Бриджит і Катериною позад них. Усі вони зробили дуже низький реверанс. Я не змогла не всміхнутися, дивлячись із якою гідністю присіла й піднялася Бриджит – маленька дівчинка, але її манери вже схожі на манери герцогині. Вона подивилася на мене докірливим поглядом; цій надзвичайно серйозній дівчинці було лише п’ять років віку.

– Я радий зустріти вас усіх, – сказав новий король, нікого не виділяючи й не потурбувавшись підвестися на ноги. – Вам тут живеться зручно? Ви маєте все, що вам треба?

– Гадаю, що так, – відповіла моя мати, так ніби вона колись не володіла всією Англією і в цьому її улюбленому палаці все відбувалося, як вона хотіла.

– Вашу пенсію виплачуватимуть вам щокварталу, – сказав він їй. – Моя ясновельможна мати вже зробила необхідні розпорядження.

– Будь ласка, передайте мої найкращі побажання леді Марґарет, – сказала моя мати. – Її дружба підтримала мене останнім часом, а її служба означала для мене дуже багато в минулому.

– Справді? – сказав він, ніби йому не дуже сподобалося нагадування про те, що його мати була фрейліною моєї матері. – А ваш син Томас Грей буде звільнений у Франції й зможе повернутися додому, до вас, – сказав він, роздаючи свої подарунки.

– Дякую вам. І передайте, будь ласка, вашій матері, що із Сесилією, її хрещеницею, все гаразд, – провадила моя мати. – І вона вдячна вам та вашій матері за турботу про її близьке одруження.

Сесилія зробила невеличкий додатковий реверанс, аби показати королю, котрою з нас є вона, й він знуджено кивнув. Вона подивилася на нього, ніби хотіла нагадати йому, що вона чекає, коли він призначить день для її одруження, й доти, доки він цього не зробить, вона не є ані вдовою, ані дівчиною. Але він не дав їй нагоди заговорити.

– Мої радники повідомили мене, що люди прагнуть побачити принцесу Єлизавету одруженою, – сказав він.

Моя мати нахилила голову.

– Я хотів переконатися, що вам живеться добре й щасливо, – сказав він, звертаючись прямо до мене. – І що ви згодні стати моєю королевою.

Я здивовано підвела голову. Я не могла підтвердити, що мені живеться добре й щасливо. Я глибоко сумую за чоловіком, якого я кохала, чоловіком, убитим цим новим королем і похованим без почестей. Цей чоловік, який сидить переді мною тепер і так чемно запитує, чи я згідна з ним одружитися, дозволив своїм людям скинути з Ричарда його бойовий обладунок, а потім і весь одяг, прив’язати голе тіло до його коня й повезти з поля битви. Мені розповіли, що мертва голова Ричарда розгойдувалася, коли його везли до Лестера, й ударилася об перила Дугового мосту. Цей стук мертвого черепа об дерево лунав у моїх вухах не один день, відлунював у моїх снах. Потім вони виставили його голе покалічене тіло на сходах вівтаря в церкві, аби всі переконалися в тому, що він цілком і безповоротно мертвий і будь-який шанс для Англії знайти своє щастя під правлінням династії Йорк остаточно й безнадійно втрачений.

– Моя дочка живе добре й щасливо і є вашим найслухнянішим слугою, – люб’язно сказала моя мати, порушивши коротку мовчанку.

– І який девіз ви собі оберете? – запитав він. – Коли станете моєю дружиною?

Я подумала, чи не навідався він сюди лише для того, щоб познущатися з мене. Я про це зовсім не думала. Чому, в ім’я неба, мала я думати про свій девіз?

– Ви маєте якесь бажання? – запитала я в нього холодним і незацікавленим тоном. – Бо в мене його нема.

– Моя ясновельможна мати запропонувала «смиренна й розкаяна», – сказав він.

Сесилія пирхнула від сміху, перетворила його на кашель і відвернула обличчя, почервонівши. Мати і я обмінялися нажаханим поглядом, але ми обидві знали, що нічого вдіяти не зможемо.

– Якщо вам так хочеться, – мені вдалося зробити свій голос байдужим, і я була цьому рада.

Якщо я більш нічого зробити не можу, то мені лишається тільки вдавати байдужість.

– Тоді хай буде «смиренна й розкаяна», – спокійно сказав він, звертаючись сам до себе, ніби дуже був цим задоволений, і тепер я не сумнівалася, що він сміється з нас.

Наступного дня моя мати підійшла до мене, всміхаючись.

– Тепер я розумію, чому вчора ми були вшановані королівським візитом, – сказала вона. – Сам спікер парламенту вчора піднявся зі стільця й від імені всіх присутніх попросив короля одружитися з тобою. Палата громад і палата лордів дійшли спільного рішення в цьому питанні. Люди не визнають його королем, поки ти не будеш поруч із ним. Вони звернулися до нього з петицією, в якій він не міг відмовити їм. Вони мені це обіцяли, але я не була певна, що вони наважаться довести справу до кінця. Усі дуже його бояться; але більше всього на світі хочуть мати на престолі дівчину з роду Йорків і хочуть, щоб Війна кузенів завершилася одруженням між кузенами. Ніхто не повірить, що прийшов мир із Генрихом Тюдором, якщо ти не будеш на троні. Вони бачать у ньому лише претендента, якому пощастило. Вони сказали йому, що хочуть, аби він приєднався до Плантагенетів, цієї міцної лінії.

– Не думаю, що йому це сподобалося.

– Він був розлючений, – весело сказала моя мати. – Але нічого не міг удіяти. Він мусить зробити тебе своєю дружиною.

– «Смиренною і розкаяною», – лагідно нагадала їй я.

– Справді, смиренною і розкаяною, – весело погодилася вона.

Вона подивилася на моє засмучене обличчя й засміялася.

– Це лише слова, – нагадала вона мені. – Слова, які він може примусити сказати. Але натомість ми примусимо його одружитися з тобою і зробимо тебе королевою Англії, а тоді не матиме значення, яким є твій девіз.