Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 16

Літо 1486 року

Генрих не повертався ще кілька місяців, він продовжував свою подорож, утішаючись плодами перемоги, бо поразка Ловела й Стафордів перекинула всіх хистких прихильників назад на бік Тюдорів – деяких приваблювала перспектива долучитися до влади, інші боялися потрапити до табору переможених, але всі вони усвідомлювали, що нічим не відзначилися серед прихильників короля, коли він опинився в небезпеці. Гамфрі Стафорда піддали тортурам і стратили, але його молодшого брата Томаса пощадили. Генрі часто вдавався до прощення, боячись налякати своїх прихильників надмірною підозріливістю. Він запевняв усіх, що буде добрим королем, милосердним королем для всіх, хто прийме його правління, і якщо його попросять забути про їхні гріхи, він буде великодушним.

Її світлість мати короля через свою маріонетку Джона Мортона звернулася з проханням до Святого престолу й одержала з Риму дозвіл змінити закон щодо святилища в такий спосіб, який задовольняв би Тюдорів. Зрадникам більше не буде дозволено ховатися за стінами церкви. Бог перебуватиме на боці короля й підтримуватиме королівське правосуддя. Її світлість мати короля захотіла, щоб її син правив Англією й у святилищі до самого вівтаря, а можливо, й на всій дорозі до неба, й Папа погодився задовольнити її прохання. Ніде ніхто не міг почувати себе в безпеці від йоменів гвардії Генриха. Жодні двері, навіть двері храму або святилища не могли зачинитися перед їхніми суворими обличчями.

Англійський закон теж був на боці Тюдорів. Судді підкорялися наказам короля, судячи тих, хто пішов за Стафордами або Френсисом Ловелом, прощаючи одних, караючи інших, згідно з розпорядженнями Генриха. В Англії часів мого батька вважалося, що судді повинні мати власний розум, а присяжні – бути вільними від будь-якого впливу, крім істини. Але тепер судді чекали, яку думку висловить король, перш ніж оголошували власний вирок. Твердження звинувачуваних, навіть визнання ними своєї провини мали меншу вагу, ніж заяви короля про те, що вони вчинили. З присяжними ніхто не радився, їх навіть не приводили до присяги. Генрих, який не брав участі в битвах, правив на відстані через своїх безхребетних суддів і розпоряджався життям та смертю.

До серпня король не з’являвся додому, а приїхавши, відразу переселив свій двір із неприязного до нього міста до чудового, недавно збудованого біля річки Ричмондського палацу. Мій дядько Едвард був на його боці із ним, а кузен Джон де Ла Поль під час подорожі в кортежі короля усміхався товаришам, але не довіряв нікому, вітав мою матір на людях як родичку, але ніколи не розмовляв з нею наодинці, наче демонструючи, що між Йорками не існує таємниць, які поширювалися б пошепки, що ми всі зберігаємо беззаперечну вірність династії Тюдорів. Було чимало людей, які поквапилися зробити висновок, що король не наважується жити в Лондоні, що він боїться покручених вулиць і темних закутнів міста, звивистих таємниць річки й тих, котрі мовчки плавали по ній. Чимало також стверджували, що він має сумніви щодо лояльності власної столиці й не вірить у свою безпеку за її мурами. Досвідчені банди міста тримали зброю напоготові, а підмайстри були завжди готові зчинити бунт. Якщо короля люблять у Лондоні, то лише тому, що він тут захищений високими мурами, а лояльне військо завжди стоїть під дверима. Але король із непевною популярністю перебуває під загрозою постійно, бо геть усе – занадто гаряча вода, невдало поставлена п’єса, нещасливий випадок на турнірі, арешт популярного молодика – може спричинити заколот, який примусить його покинути трон.

Генрих наполіг, щоб ми переселилися до Ричмондського палацу, бо він любив сільську місцевість улітку й не стримував захоплених вигуків, милуючись красою палацу та парку. Він привітав мене з розмірами мого живота й наполягав, щоб я весь час сиділа. Коли ми вдвох прогулювалися по обіді, він вимагав, щоб я важко спиралася на його руку, так ніби мої ноги були готові щомиті підігнутися. Він був ніжним і добрим до мене, і я з подивом думала про те, що відчуваю полегкість, коли він удома. Набридливе стеження його матері сприймати легше, коли він поряд, незручності від перебування при новому дворі в незнайомому місці теж полегшуються, бо двір здається більш нормальним, коли Генрі щоранку виїздить на полювання й щовечора повертається, вихваляючись своїми мисливськими трофеями. Він погарнішав протягом тривалої літньої подорожі по Англії: його шкіра засмагла під сонцем, обличчя стало м’якшим, він більше став усміхатися. Генрих боявся півночі Англії, перш ніж туди поїхав, та тепер, коли найгірші з його страхів виправдалися і він з ними впорався, то знову почувався переможцем.

Він приходив до моєї кімнати щовечора, іноді приносив трунок силабаб[2] прямо з кухні, щоб я випила його, поки він теплий, так ніби ми не мали сотні слуг, готових виконати будь-яку мою забаганку. Я сміялася з нього, коли бачила його на порозі з глеком та кухлем, схожого на досконало вихованого служника.

– Ти звикла мати напохваті людей, готових тобі прислужитися, – казав він. – Ти виросла при королівському дворі, де десятки слуг стовбичили, чекаючи, поки їм накажуть зробити те або те. У Бретані я мусив сам обслуговувати себе. Іноді в нас не було прислуги. Власне, ми не завжди мали навіть власний дім, були, можна сказати, бездомними.

Я сідала біля вогню на стілець, але він був не дуже зручним для мене, матері майбутнього принца.

– Сідай на ліжко, сідай на ліжко й підбери ноги, – наполягав він і допомагав мені скинути черевики, а потім давав у руки кухоль.

Наче двійко дрібних торговців у затишній оселі, ми вечеряли лише вдвох. Генрих застромляв кочергу в саме серце вогню і, коли вона розжарювалася, клав її в глечик із неміцним елем. Трунок сичав, і він наливав його в кухлі, поки той парував, і куштував його.

– Скажу тобі, моє серце перетворилося на камінь у Йорку, – признався він. – Холодний вітер і дощ пронизують до кісток, а обличчя тамтешніх жінок схожі на камінь. Вони дивилися на мене так, ніби я власними руками вбив їхнього єдиного сина. Ти знаєш, які вони є – вони люблять Ричарда так ніжно, ніби він покинув їх лише вчора. Чому вони такі, чому досі так до нього прив’язані?

Я схилилася над кухлем із силабабом, щоб він не помітив, як моє обличчя потемніло від горя.

– Він мав цю рису Йорків, чи не так? – наполегливо розпитував він мене. – Умів примусити людей любити себе? Як і твій батько король Едвард? Як і ти сама? Це благословення, ніякого реального глузду в ньому нема. Деякі чоловіки наділені певними чарами, чи не так? І вони приваблюють до себе людей. Люди просто не можуть їх не любити.

Я стенула плечима. Я не могла довіритися своєму чуттю, щоб сказати йому, чому всі любили Ричарда, чому він мав стількох друзів, готових віддати свої життя за нього, котрі навіть тепер воюють із його ворогами з любові до його пам’яті. Чому прості солдати досі зчиняють бійку в тавернах, коли хтось скаже, що він був узурпатором. Чому торговки рибою готові вгородити ніж у кожного, хто скаже, що він був горбатим або слабким.

– Я цього не маю, правда ж? – запитав у мене Генрих прямо. – Незалежно від того, що це таке – обдарування, хитрість чи талант – у мене його нема. Повсюди, де ми були, я всміхався, махав рукою і робив усе, що міг, усе, що вимагалося від мене. Я грав роль короля, який дуже впевнено сидить на престолі, хоч іноді я почував себе наче претендент без жодного пенні в кишені й без жодної людини, яка вірила б у мене, крім одурманеної матері та недоумкуватого дядька, пішак для великих гравців, які є королями Європи. Я ніколи не був тим, кого глибоко люблять у місті, я ніколи не чув, щоб армія горлала моє ім’я. Я не той чоловік, якого просто люблять та й годі.

– Ти переміг в битві, – сухо сказала я. – У той день за тобою пішло багато людей. Саме той день усе й визначив. І ти всім можеш сказати: «Я – король!» Король за правом перемоги.

– Я переміг із найманим військом, яке оплатив король Франції. Я виграв битву, завдяки армії, яку набрали для мене в Бретані. Половина з них найманці, а решта – злочинці та вбивці, яких повипускали з в’язниць. Я не мав людей, які служили б мені тому, що любили мене. Я не з тих, кого люблять, – спокійно промовив він. – І не думаю, що коли-небудь стану таким. Я не наділений цим.

Я опустила кухоль, і на мить наші очі зустрілися. У цьому миттєвому обміні поглядами, я побачила, він подумав, що його не любить навіть власна дружина. Він той, кого не любить ніхто. Він провів юність, чекаючи англійського трону, він ризикував життям, воюючи за трон Англії, а тепер зрозумів, що корона, яку він завоював, порожня. Вона позбавлена серця. У ній нема нічого.

Я нічого не змогла придумати, щоб заповнити ніякову мовчанку.

– Ти маєш прихильників, – спробувала заспокоїти його я.

Він коротко й гірко засміявся.

– О, так, я трохи їх собі купив: Куртене й Говарди. І ще я маю друзів, яких забезпечила мені моя мати. Я також можу розраховувати на кількох давніх друзів, наприклад, на свого дядька, графа Оксфордського. Я можу довіряти Стенлі та родичам своєї матері. – Він помовчав. – Чоловікові дивно ставити таке запитання своїй дружині, але я ні про що інше не думаю, коли мені сказали, що Ловел повстав проти мене. Я знаю, він був другом Ричарда. Він так любив Ричарда – і я в цьому мав нагоду переконатися, – що став битися за нього, навіть коли Ричарда вже не стало. Це наштовхнуло мене на думку: а чи можу я розраховувати на тебе?

– Навіщо ти запитуєш?

– Бо всі мені розповідають, що ти любила Ричарда. І я знаю тепер тебе досить, аби не сумніватися в тому, що тобою керували не амбіції, коли ти хотіла стати його королевою, тобою керувала любов. Тому я тебе й запитую. Ти досі його любиш? Як лорд Ловел? Як жінки з Йорка? Ти досі любиш його, попри його смерть? Як люблять його Йорк і лорд Ловел? Тож чи можу я розраховувати на тебе?

Я легенько посунулася, ніби мені було незручно сидіти на м’якому ліжку й надпила з кухля. Потім показала на свій живіт.

– Я вже тобі сказала, що я твоя дружина. Ти можеш розраховувати на це. Я майже готова народити твою дитину. Ти можеш розраховувати й на це.

Він кивнув.

– Ми обоє знаємо, як між нами все почалося. Йшлося про те, щоб народити дитину. Про кохання між нами не йшлося. Ти відмовила б мені, якби могла, бо щоночі ти відвертала обличчя від мене. Але я думав, коли звідси поїхав, коли зустрівся з таким недружнім до себе ставленням, із повстанням, – чи може між нами виникнути почуття вірності, почуття довіри?

Він навіть не згадав про кохання.

Я відвернула від нього погляд. Я не могла витримати його пильний погляд і не могла відповісти на його запитання.

– Усе це я вже пообіцяла, – сказала я без особливої певності в голосі. – Коли давала шлюбну обітницю.

Він відчув відмову в моєму голосі. Лагідно нахилився й забрав у мене порожній кухоль.

– Тоді я не допитуватимуся більше, – сказав він і вийшов із кімнати.