Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 15

Травень 1486 року

Уперше я довідалася про заворушення на вулицях, коли величезні зовнішні двері Вестмінстерського палацу заскрипіли під натиском десятків людей і гримнули, зачиняючись. Потім я почула, як важко гупнула балка, яку опустили, щоб наглухо зачинити ворота. Ми забарикадувалися в королівському палаці. Королівська родина Англії так боялася лондонців, що відгороджувалася від них важкими ворітьми й важкими дверима.

Тримаючи руку на великому животі, я пішла в кімнати своєї матері. Вона стояла біля вікна, дивлячись понад мурами на лондонські вулиці, моя кузина Меґґі та моя сестра Анна стояли обабіч неї. Вона майже не обернулася, коли я увійшла, але Меґґі сказала через плече:

– Вони вдвічі збільшили кількість охоронців на мурах. Можна бачити, як вони вибігають із вартівні й стають по місцях.

– Що відбувається? – запитала я. – Що відбувається там унизу?

– Люди повстають проти Генриха Тюдора, – спокійно відповіла моя мати.

– Що ти сказала?

– Сотні уже зібралися біля палацу.

Я відчула, як дитина заворушилася в моєму животі. Я сіла й ковтнула повітря.

– Що нам робити?

– Залишатися тут, – рівним голосом відповіла моя мати. – Поки ми не побачимо, як нам бути.

– Де нам бути? – нетерпляче запитала я. – Де ми будемо в безпеці?

Вона озирнулася на моє побіліле обличчя й усміхнулася.

– Заспокойся, моя люба. Я маю на увазі, що ми залишимося тут, поки не побачимо, хто переміг.

– Ми бодай знаємо, хто проти кого воює?

Вона кивнула.

– Англійці, які досі люблять династію Йорків, проти нового короля, – сказала вона. – Ми перебуваємо в безпеці в будь-якому випадку. Якщо Ловел переможе в Йоркширі, якщо брати Стафорд виграють свої битви у Вустерширі, якщо лондонські громадяни візьмуть штурмом Тауер і візьмуть в облогу наш палац, – тоді ми до них вийдемо.

– І що ми зробимо? – прошепотіла я.

Я розривалася між дедалі більшим збудженням й абсолютним жахом.

– Повернемо собі трон, – відповіла моя мати безтурботним голосом. – Генрих Тюдор розпачливо воює, щоб утримати своє королівство лише через дев’ять місяців по тому, як він його завоював.

– Повернемо собі трон! – У моєму голосі прозвучав дикий жах.

Моя мати стенула плечима.

– Він для нас не втрачений, поки Англія живе в мирі, об’єднавшись під правлінням Генриха Тюдора. Але сьогодні ми бачимо ще одну битву у Війні кузенів. Можливо, Генрих – це лише епізод.

– Усі кузени померли! – вигукнула я. – Братів, які вийшли з династій Ланкастерів і Йорків уже немає!

Вона всміхнулася.

– Генрих Тюдор – кузен із династії Бофортів, – нагадала вона мені. – Ти належиш до династії Йорків. Ти маєш кузена в особі Джона де Ла Поля, сина твоєї тітки Єлизавети Сафолк. Ти маєш кузена Едварда, графа Ворікського, сина твого дядька Джорджа. Ми маємо наступне покоління кузенів – питання лише в тому, чи вони захочуть воювати проти того, хто тепер сидить на троні.

– Він законний король! І мій чоловік! – Я піднесла голос, але її ніщо не зворушило.

Вона стенула плечима.

– Отже, ти переможеш в іншому.

– Ви бачите, що вони несуть? – збуджено заверещала Меґґі. – Бачите прапор?

Я підвелася зі стільця й подивилася через її голову.

– Я нічого не бачу звідси.

– Це прапор, – сказала вона, і її голос затремтів від радості. – Це розшарпаний прапор Воріків. І вони викрикують моє прізвище! Ворік! Ворік! Вони викрикують прізвище Тедді.

Я подивилася через її голову на свою матір.

– Вони вигукують ім’я Едварда, наступника престолу з династії Йорків, – спокійно промовила я. – Вони хочуть повернути на трон хлопця Йорка.

– Атож, – погодилася вона. – Звісно, вони хочуть повернути на трон його.

Ми стали чекати новин. Мені було особливо важко чекати, знаючи, що мої друзі, моя родина й мій дім збройно повстали проти мого чоловіка. Та особливо важко це було для її світлості матері короля, яка, здавалося, зовсім перестала спати, а протягом цілої ночі стояла навколішки перед маленьким вівтарем у своїй приватній кімнаті, а протягом дня – у каплиці. Вона стала тонкою й сірою від тривоги. Думка про те, що її єдиний син перебуває далеко в цій невірній країні без будь-якого захисту, крім армії свого дядька, робила її хворою від страху. Вона звинувачувала своїх друзів, що покинули його, його прихильників у тому, що вони від нього розбіглися. Вона називала їхні імена, звертаючись у свої молитвах до Бога, називала одне за одним, чоловіків, які приєдналися до переможця, але покинуть його, коли він зазнає невдачі. Вона нічого не їла, постуючи, щоб здобути прихильність Бога. Але ми бачили, що її змагає дедалі більший страх, що попри все Бог не благословив її сина, що з якоїсь невідомої причини Бог відвернувся від Тюдорів. Він посадив їх на трон Англії, але на наділив силою утримати його.

Відбувалися сутички між лондонськими бандами й військовими підрозділами Тюдорів у невеличких селах поблизу від Вестмінстера. Здавалося, на кожному перехресті доріг лунали крики: «Ворік! Ворік!» Біля Гайбері відбулася запекла битва між повстанцями, озброєними камінням, граблями й серпами, та важко озброєною королівською гвардією.

Розповідали про солдатів Генриха, які кидали штандарт Тюдорів і перебігали до повстанців. Ходили чутки, що багаті лондонські купці й навіть батьки міста підтримували юрбу, яка кишіла вулицями, викрикуючи заклики до повернення дому Йорків.

Леді Марґарет наказала, щоб на всіх вікнах, які виходили на вулиці, позачиняли віконниці, тому ми не могли бачити битви, які відбувалися під самими мурами палацу. Потім вона наказала позачиняти й усі інші вікна, щоб ми не могли чути, як юрба викрикувала гасла на підтримку Йорків, вимагаючи, щоб Едвард Ворікський, мій маленький кузен Тедді, вийшов і помахав їм рукою.

Ми не допускали його до вікон у шкільній кімнаті, ми забороняли слугам поширювати плітки, а проте він знав, що люди Англії хочуть бачити його королем.

– Генрих є королем, – сказав він мені, коли я слухала, як він читає книжку у шкільній кімнаті.

– Генрих є королем, – підтвердила я.

Меґґі подивилася на нас обох і спохмурніла від тривоги.

– Отже, вони не повинні кричати й вимагати, щоб я став королем, – сказав Тедді.

Він здавався цілком примиреним.

– Ні, не повинні, – підтвердила я. – Вони скоро перестануть кричати.

– Ти знаєш, Тедді, – сказала Марґарет, – що тобі не слід про це говорити.

Я поклала свою руку на його.

– Немає значення, чого вони хочуть, – сказала я йому. – Генрих переміг у битві, і його коронували як Генриха Сьомого. Він король Англії, хоч би що там хто казав. І ми всі дуже й дуже помилимося, якщо забудемо, що він король Англії.

Він подивився на мене своїм ясним чесним поглядом.

– Я не забуду, – пообіцяв він мені. – Я нічого не забуваю. Я знаю, що він король. Ти сказала б про це хлопцям на вулиці.

Я нічого не сказала хлопцям на вулиці. Леді Марґарет не дозволяла нікому виходити за ворота, хоч поступово збудження на вулицях затихало. Мури Вестмінстерського палацу не проломили, важкі ворота нікому не вдалося висадити. Обшарпані юрби пощастило втримати на відстані, вони повтікали з міста або принишкли у своїх убогих схованках.

На вулицях Лондона знову стало спокійно, й ми повідчиняли віконниці та важкі ворота палацу, наче були впевненими в собі правителями й могли привітати свій народ. Але я помітила, що настрій у столиці невеселий, і кожні відвідини ринків закінчувалися сварками між слугами палацу й торговцями, тож ми виставляли подвійну варту на мурах. Ми досі не мали новин із Півночі, не мали найменшого уявлення про те, чи Генрих вступив у битву з повстанцями і хто в ній переміг.

Нарешті наприкінці травня – коли двір має планувати свої розваги на літо, прогулюючись над річкою, влаштовуючи лицарські турніри, репетируючи п’єси, влаштовуючи бенкети й танці під музику, – від Генриха надійшов лист для її світлості матері короля з кількома словами для мене й відкритим листом до парламенту, якого привіз мій дядько Едвард Вудвіл на чолі загону святково вбраних йоменів, ніби хотів показати, що слуги Тюдорів можуть безпечно носити свої однострої на всій Великій Північній дорозі від Йорка до Лондона.

– Що там пише король? – запитала моя мати.

– З повстанням покінчено, – сказала я, швидко читаючи. – Він пише, що Джаспер Тюдор загнав повстанців далеко на північ і потім повернувся. Френсис Ловел утік, а брати Стафорд заховалися у святилищі. Він витяг їх зі святилища. – Я зробила паузу й подивилася на свою матір понад краєм листа. – Він зруйнував святилище, – зауважила я. – Він порушив закон церкви. Він пише, що хоче стратити їх.

Я подала їй листа, здивована тим, що мене опанувало почуття полегкості. Звичайно, я хотіла б, щоб мій дім повернувся на трон, а ворог Ричарда зазнав поразки. Іноді у мене виникало видіння, як Генрих падає з коня й бореться за життя на землі під копитами кавалерійської атаки, а проте цей лист приніс мені добру новину, що мій чоловік залишився живий. Я носила Тюдора у своєму животі. Попри все, я не могла бажати Генриху Тюдору смерті, не хотіла побачити, як його, голого й закривавленого, повантажать на спину його скаліченого коня. Я одружилася з ним, я дала йому слово, він батько моєї ще ненародженої дитини. Я поховала своє серце в невідомій могилі, але я пообіцяла бути вірною королю. Я принцеса з династії Йорків, але я дружина Тюдора. Моє майбутнє пов’язане з Генрихом.

– Усе минулося, – кілька разів повторила я. – Слава Богу, все минулося.

– Нічого не минулося, – спокійно заперечила моя мати. – Усе тільки починається.