Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 4

Осінь 1485 року

Подорожувати на південь легко в теплу вересневу погоду, і я сказала нашому ескорту, що можна не квапитися. Світило яскраве сонце, було жарко, й ми просувалися вперед короткими етапами, позаяк малі діти їхали верхи на своїх поні й не могли триматися в сідлі довше, ніж три години без відпочинку. Я сиділа на гнідому мисливському коні, якого Ричард подарував мені, щоб я не відставала від нього, як відставала на своєму. Я була рада, що ми покинули замок Шериф Гаттон; там ми планували влаштувати собі палац, кращий за Гринвіч, ми покинули сади, де гуляли разом, і залу, де танцювали під музику найкращих музикантів, і капличку, де він узяв мене за руку й пообіцяв одружитися зі мною, як повернеться з битви. Із кожним днем я все віддалялася від того місця й сподівалася, що зрештою забуду про нього. Я намагалася втекти від своїх мрій і майже не чула, як вони скакали за нами, мов невідчепні привиди.

Едвард був збуджений мандрівкою, він утішався свободою Великої Північної дороги, йому було приємно бачити, як люди на їхньому шляху оберталися подивитися, що залишилося від королівської родини Йорків. Щоразу, коли наша невеличка процесія зупинялася на відпочинок, люди підходили, щоб благословити нас, скидали капелюхи перед Едвардом як перед єдиним спадкоємцем родини Йорків, єдиним чоловіком із цієї родини, хоч наша династія зазнала поразки й люди чули, що тепер на троні буде новий король, валлієць, якого ніхто не знав, чужоземець, який непроханим прибув сюди з Бретані, або Франції, чи звідкись із-поза Ла-Маншу. Тедді подобалося вдавати себе законним королем, який їде до Лондона коронуватися. Він кланявся, махав рукою, скидав капелюха, коли люди, штовхаючись, вибігали з домівок та крамниць, як ми проїздили крізь маленькі містечка. Хоч я щодня йому казала, що ми їдемо на коронацію нового короля Генриха, він забував про це відразу, коли хтось вигукував:

– Ворік! Ворік!

Меґґі, його сестра, прийшла до мене вночі, перед самим Лондоном.

– Принцесо Єлизавето, можна поговорити з вами?

Я всміхнулася їй. Мати бідолашної маленької Меґґі померла від пологів, і Меґґі, ще не скинувши коротенького одягу, стала матір’ю та батьком своєму братові й господинею його дому. Батьком Меґґі був Джордж, герцог Кларенський, його стратили в Тауері за наказом мого батька і наполяганням моєї матері. Меґґі ніколи не виявляла почуття образи, хоч вона носить на шиї медальйон із волоссям матері, а на зап’ястку чудовий браслет зі срібною застібкою в пам’ять про батька. Перебувати біля трону завжди небезпечно; вона знає це, хоч їй лише дванадцять років. Династія Йорків поїдала власних дітей, як скажена кицька.

– Що таке, Меґґі?

Її маленький лоб узявся зморшками.

– Я турбуюся за Тедді.

Я чекала, що вона скаже далі. Вона віддана сестра й дуже любить свого малого брата.

– Турбуюся за його безпеку.

– Чого ти боїшся?

– Він єдиний хлопець із роду Йорків, єдиний спадкоємець, – довірливо сказала вона мені. – Звичайно, є й інші Йорки, діти нашої тітки Єлизавети, герцогині Сафолкської. Але Тедді єдиний і останній із синів Йорків. Ваш батько, король Едвард, мій батько, герцог Кларенський, і наш дядько, король Ричард – усі вони вже мертві.

Я відчула, як забриніла в мені струна болю, як завжди, коли хтось згадував його ім’я, так ніби я була лютнею з напнутими до болю струнами.

– Так, – сказала я, – так, усі вони вже мертві.

– Від цих трьох синів Йорка немає більше нащадків. Наш Едвард єдиний хлопець, що залишився.

Вона подивилася на мене непевним поглядом. Ніхто не знає, що сталося з моїми братами Едвардом і Ричардом, яких востаннє бачили, коли вони гралися на зеленому моріжку перед лондонським Тауером і махали руками із Садової башти. Ніхто не знає напевне; але всі думають, що вони мертві. Те, що я знаю, я зберігаю в глибокій таємниці, але знаю я небагато.

– Пробачте мені, – зніяковіло сказала вона. – Я не хотіла засмутити вас…

– Пусте, – сказала я, ніби згадка про зникнення моїх братів не могла завдати мені болю. – Ти боїшся, що Генрих Тюдор накаже вкинути твого брата в Тауер, як король Ричард укинув обох моїх братів? І що він також звідти не вийде?

Дівчинка заломила руки під одягом.

– Я навіть не знаю, чи слід мені везти його до Лондона! – вигукнула вона. – Чи не варто мені найняти корабель і відвезти його до нашої тітки Маргарити Йоркської у Фландрію? Але я не знаю, як це зробити. Я не маю грошей, щоб найняти корабель. І я не знаю, до кого звернутися. Як ви думаєте, нам треба зробити це? Вивезти Тедді звідси? Тітка Маргарита догляне його й захистить із любові до династії Йорків. Ми повинні виїхати звідси? Ви знаєте, як це робиться?

– Король Генрих не скривдить його, – сказала я. – Принаймні тепер. Він може наважитися на це згодом, коли утвердиться як король, міцно сяде на троні й люди вже не дивитимуться на нього й не думатимуть, що він має намір зробити. Але протягом кількох наступних місяців він намагатиметься подружитися з усіма. Він переміг у битві, тепер він повинен завоювати королівство. Не досить убити колишнього короля, він має бути визнаний людьми й коронований. Він не ризикне скривдити дім Йорків і всіх тих, хто нас любить. Бідолаха може навіть відчути обов’язок одружитися зі мною, щоб догодити їм усім.

Вона всміхнулася.

– Ви будете чудовою королевою! Справді дуже гарною королевою! І тоді я можу бути впевнена, що Едвардові нічого не загрожуватиме. Ви зможете залучити його до свого почту, правда ж? Ви будете опікуватися ним, хіба ні? Ви знаєте, що він нікому не загрожує. Ми обоє будемо вірними династії Тюдорів. Ми будемо вірними вам.

– Якщо я коли-небудь стану королевою, він буде в безпеці, – пообіцяла я їй, подумавши, скільки людських життів залежатимуть від мене, якщо Генрих шануватиме наші заручини. – Але поки що, я думаю, ви можете спокійно приїхати в Лондон із нами й будете в безпеці з моєю матір’ю. Вона знає, що робити. У неї вже є план.

Меґґі завагалася. Між її матір’ю Ізабеллою і моєю існувала давня ворожнеча, а її саму виховала дружина Ричарда Анна, що ненавиділа мою матір як смертельного ворога.

– А вона дбатиме про нас? – дуже спокійно запитала вона. – Чи ваша мати буде доброю до Тедді? Я чула, вона ворог нашої родини.

– Вона не сварилася ані з тобою, ані з Едвардом, – сказала я заспокійливим голосом. – Ви доводитеся їй небогою й небожем. Усі ми належимо до династії Йорків. Вона захищатиме вас, як захищає нас.

Меґґі заспокоїлася, бо вона довіряє мені, а я не стала їй нагадувати, що моя мати мала двох власних синів, Едварда й Ричарда, яких вона любила більше за життя; але вона не змогла вберегти їх. І ніхто не знає, де перебувають мої менші брати сьогодні.