Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 17

Вересень 1486 року

Рожеве сонце у шафранових хмарах опустилося за моїм підвіконням, коли я прокинулася вересневого вечора з легкого полудневого сну й лежала, втішаючись теплом на обличчі, знаючи, що це мій останній день сонячного світла. Цього вечора я муситиму вдягтися, вислухати компліменти двору, одержати від них подарунки й усамітнитися, чекаючи народження дитини. У кімнаті для мого усамітнення будуть затулені віконниці, вікна будуть зачинені, навіть свічки горітимуть тьмяно, поки не народиться дитина. Якби її світлість мати короля була спроможна публічно оголосити, коли дитину було зачато – аж за місяць до нашого шлюбу, – вона замкнула б мене ще чотири тижні тому. Вона вже вичитала у своїй королівській книзі, що королева має бути замкнена на шість тижнів раніше від гаданої дати народження. Вона повинна дати прощальний обід, і двір має повести її до дверей кімнати її усамітнення. Вона муситиме увійти до тієї кімнати й не виходити звідти (так хоче Бог, написала богобоязка леді з цього приводу), поки не мине шість тижнів після народження здорової дитини, коли немовля винесуть, щоб його охрестити, а мати з’явиться, щоб дістати церковне благословення і знову зайняти своє місце при дворі. Отже, матері належить перебувати в тиші й темряві протягом трьох місяців. Я прочитала ці інструкції, зроблені чорним чорнилом елегантним письмом, дізналася її думки про якість гобеленів на стінах і штор біля ліжка й подумала, що тільки безплідна й пустоголова жінка могла вигадати такий режим.

Її світлість мати короля народила лише одну дитину, свого дорогоцінного сина Генриха, й залишалася безплідною після його народження. Я подумала, що якби вона щороку втрачала зв’язок зі світом на три місяці, то її розпорядження щодо усамітнення породіллі були б зовсім іншими. Ці правила спрямовані не на те, щоб забезпечувати мою приватність і відпочинок, а для того, щоб відокремити мене від двору, а вона могла займати моє місце на три місяці щоразу, коли її син нагороджуватиме мене дитям. Ось так усе просто.

Але цього разу, на моє щастя, вона пожартувала сама із себе, бо оскільки всі троє з нас голосно й публічно проголосили, що дитина буде дитиною медового місяця, благословенно швидким результатом січневого шлюбу, то вона має народитися в середині жовтня, а отже, за її власними правилами, я не муситиму усамітнюватися аж дотепер, тобто до першого тижня вересня. Якби вона посадила мене в пітьму через сім із половиною місяців від початку моєї вагітності, я втратила б весь серпень, але в серпні я була вільна – хоч і з великим животом, але чудесно вільна – і я сміялася собі в рукав протягом місяця, утішаючись тим, як цей обман псував настрій їй.

Тепер я сподівалася відбути лише тиждень чи десь так перед народженням дитини в похмурих сутінках, відрізаною від зовнішнього світу, не бачачи жодного чоловіка, крім священика крізь затінений екран. Потім я матиму шість тижнів усамітнення після пологів. У мою відсутність її світлість мати короля втішатиметься управлінням двору, збиратиме привітання з нагоди народження онука, наглядатиме за його охрещенням і влаштує бенкет, а я сидітиму замкнена у своїх кімнатах, жоден чоловік – навіть мій власний, її син, – не зможе побачитися зі мною.

Покоївка принесла з гардероба зелену сукню для мого офіційного прощання. Я заперечливо махнула рукою, бо мені остогидло вдягати тюдорівський зелений колір, коли двері раптом розчахнулися й Меґґі забігла до кімнати й упала навколішки переді мною.

– Елізабет, твоя милосте, я тебе благаю! О, Елізабет, врятуй Тедді!

Немовля, здавалося, стривожено підстрибнуло в животі, коли я зсунулася з ліжка й ухопилася за штори. Кімната закрутилася навколо мене.

– Тедді?

– Вони його схопили! Вони ведуть його кудись!

– Будь обережна! – застерегла мене Сесилія, підбігши до мене, щоб допомогти стати на ноги.

Я навіть не почула її.

– Ведуть його куди?

– У Тауер! – зойкнула Меґґі. – У Тауер! Який жах! Швидше, зупини їх. Благаю тебе!

– Біжи до короля! – кинула я Сесилії через плече, швидко прямуючи до дверей. – Перекажи йому мої привітання й запитай, чи можу я негайно прийти до нього. – Я схопила свою кузину Меґґі за руку і сказала: – Ходімо зі мною, я їх зупиню.

Я поквапно йшла босоніж по довгих кам’яних коридорах, підмітаючи їх довгою нічною сорочкою, а Меґґі випередила мене й побігла вгору крученими кам’яними сходами на поверх дитячих кімнат, де вона, Едвард і мої маленькі сестрички Катерина і Бриджит мали свої кімнати з учителями та служницями. Але раптом я побачила, як вона поточилася назад, і почула гупання півдесятка важких черевиків, що спускалися сходами.

– Ви не можете його взяти! – почула я, як вона каже. – Зі мною королева! Ви не можете його взяти!

Коли вони вийшли з-за повороту сходів, я побачила спочатку взуті в черевики ноги першого чоловіка, потім його червоні краги, а далі його яскраво-червону туніку, обшиту й оздоблену золотою шнурівкою. Це був однострій йоменів гвардії – щойно створеного Генрихом персонального війська. За ним ішло ще кілька таких людей. Вони послали цілий підрозділ із десятьох чоловік, щоб заарештувати малосилого одинадцятирічного хлопчика. Едвард був такий наляканий, що останній гвардієць тримав його під пахви, щоб він не упав униз зі сходів. Його худі ноги підгиналися й смикалися, коли його зносили туди, де стояла я біля підніжжя сходів. Він був схожий на ляльку з брунатним скуйовдженим волоссям і широко розкритими переляканими очима.