Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 13

Березень 1486 року

Його мати була глибоко збуджена і схвильована, плануючи королівську подорож. Моя мати, ветеран подорожей, святкових процесій та візитів, спостерігала, але не казала нічого, коли її світлість мати короля зникала в королівських гардеробах з кравцями, швачками та капелюшниками іноді на цілий день, намагаючись пошити якнайбільше одягу для свого сина, який би приголомшив північан і переконав прийняти його як свого короля. Як і кожна родина узурпаторів, що сумнівається у своїй цінності, вона прагнула, щоб він грав роль короля, а не просто мав бездоганний вигляд. Він повинен грати роль короля, а не лише ним бути. На легкий подив моєї матері й мене, леді Марґарет намагалася брати приклад із мого батька й це часто дуже її бентежило. Мій батько був надзвичайно високий і надзвичайно вродливий чоловік, і йому досить було увійти до кімнати, щоб підкорити своєму впливу гурт людей. На банкетах він з’являвся одягнений за останньою модою в найкращому вбранні й найкращих кольорах. Він завжди був привабливий для жінок, неспроможний утриматися від спокуси, жадібний до їхньої уваги. І Бог знав, що й вони не могли стримувати свої бажання. Жінки, що наповнювали кімнату, мало не всі закохувалися в мого батька, а їхні чоловіки розривалися між захватом і заздрістю. До того ж він завжди мав поруч себе мою надзвичайно вродливу матір, а позад себе цілий виводок винятково гарних дочок. Ми завжди були вітражним вікном у русі, іконою краси й грації. Її світлість мати короля знала, що ми були королівською родиною поза всяким порівнянням: царственою, плодючою, вродливою, багатою. Вона була фрейліною при нашому дворі й на власні очі бачила, що провінція дивилася на нас як на казкових монархів. Вона мало не схибнулася, намагаючись примусити свого незграбного, блідого, непоказного сина брати приклад із тієї ідеальної королівської родини.

Вона намагалася вирішити проблему, прикрашаючи його дорогоцінним камінням. Він ніколи не виходив без коштовної брошки у капелюсі або неоціненної перлини на комірці. Він ніколи не виїздив верхи без рукавичок, прикрашених діамантами, або без сідла із золотими стременами. Вона обгортала його горностаєвою мантією, наче прикрашала реліквію для великодньої процесії; а проте він здавався молодиком, що перевищував свої можливості, жив понад свої засоби, амбітний і стривожений водночас, із блідим обличчям на тлі червоного оксамиту.

– Я хотів би, щоб ти поїхала зі мною, – сказав він нещасним голосом, коли ми були у стайні за кілька ярдів від Вестмінстерського палацу, вибираючи коней для його подорожі.

Я була така здивована, що двічі подивилася на нього, чи не сміється він із мене.

– Ти думаєш, я жартую? Ні. Мені справді хочеться, щоб ти поїхала зі мною. Ти робила щось подібне протягом усього свого життя. Усі кажуть, що ти мала звичай починати танці при дворі свого батька й розмовляла з послами. Й ти об’їздила всю країну, чи не так? Ти знаєш більшість міст і містечок.

Я кивнула. І мого батька, і Ричарда дуже любили, а надто в північних графствах. Ми щоліта виїздили з Англії, щоб навідати інші міста, і нас вітали так, ніби ми були янголами, які спустилися з неба. Більшість великих будинків у кожному графстві святкували наше прибуття пишними банкетами; більшість міст дарували нам гаманці із золотом. Я не змогла б порахувати, скільки мерів, радників та шерифів цілували мені руку від того часу, коли я була малою дівчинкою на колінах у матері, й доти, коли я могла виголошувати подячні промови бездоганною латиною.

– Я повинен показатися всюди, – сказав він боязким голосом. – Я повинен розбудити почуття лояльності. Я маю переконати людей, що я приніс їм мир і багатство. І мені доведеться домагатися цього лише усмішкою та помахами руки, коли я проїздитиму мимо?

Я не могла втриматися від сміху.

– Це не здається неможливим, – сказала я. – І це не так уже й погано. Пам’ятай, що всі люди, які стоятимуть біля дороги, прийшли туди, щоб подивитися на тебе. Вони прагнутимуть побачити великого короля, це те видовище, задля якого вони прийшли. Вони сподіватимуться побачити усмішку й помах рукою. Вони сподіватимуться побачити щасливого володаря. Тобі треба буде тільки дивитися на них, і вони відчують упевненість. Пам’ятай, їм немає більше на що дивитися – справді, Генрі, коли ти познайомишся з Англією ближче, ти переконаєшся в тому, що тут майже ніколи нічого не відбувається. Врожаї тут погані, бо навесні випадає надто багато дощів, а влітку надто спекотно й сухо. Запропонуй людям добре вдягненого й усміхненого молодого короля, і це стане найчудеснішою подією, яку вони побачать за багато років. Це бідні люди, що не мають ніяких розваг. Ти станеш найцікавішим видовищем, яке вони будь-коли бачили, а надто коли твоя мати показуватиме тебе як святу ікону, загорнуту в оксамит і прикрашену дорогоцінним камінням.

– Це забирає так багато часу, – пробурчав він. – Ми муситимемо зупинятися в кожному домі й замку на дорозі, щоб вислухати лояльну промову.

– Батько мав звичай казати, що поки лунали промови, він дивився понад головами на кількість натовпу й прикидав, яку користь вони можуть йому принести, – озвалася я. – Він ніколи не слухав жодного слова, яке йому промовляли, він рахував корів на полях і слуг на подвір’ї.

Генрих зацікавлено запитав:

– А як щодо позик?

– Батько завжди думав, що ліпше звернутися прямо до людей, аніж просити парламент збільшити податки, бо там вони завжди сперечатимуться з ним, як треба правити країною й може він чи не може йти на війну. Він мав звичай позичати гроші в кожного, кого навідував. І чим палкішими були промови й чим більше його вихваляли, тим більшу суму він просив після обіду.

Генрих засміявся, обняв рукою мій широкий стан і притяг мене до себе на подвір’ї стайні на очах у всіх.

– І вони завжди позичали йому гроші?

– Майже завжди, – відповіла я.

Я не відхилилася, але й не прихилилася до нього. Я дозволила йому тримати мене, адже він мав на це право як мій чоловік. І я відчула теплоту його руки, коли він торкнувся мого живота. Його доторк був для мене приємним.

– Тоді я так і зроблю, – сказав він. – Бо твій батько мав рацію, правити цією країною дуже недешево. Усі податки, які я одержую від парламенту, мені доводиться роздавати подарунками, щоб зберегти лояльність лордів.

– О, хіба вони не служать тобі з любові? – єхидно запитала я.

Я не можу притримати свого гострого язика.

Він відразу мене відпустив.

– Я думаю, ми обоє знаємо, що це не так. – Він помовчав. – Але я сумніваюся, що твого батька вони справді любили.