Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 6

30 жовтня 1485 року

Я спостерігаю з вікна спальні, як іде вниз по річці до Тауера коронаційна баржа, яку ескортує десяток кораблів. Я чую музику, що лунає над водою. Відтоді як ми плавали на королівській баржі, вона стала позолоченою – сяє золотом на холодній воді, а на її носі й на кормі тріумфально майорять червоні дракони Тюдорів. На палубі крихітна постать Генриха. З цієї відстані я можу бачити лише його довгу мантію з пурпурового оксамиту, підшиту горностаєм. Він стоїть так, вперши руки в боки, щоб усі могли бачити його з берегів річки на піднятій палубі в задній частині баржі. Я затуляю очі розчепіреними пальцями й дивлюся на нього. Це вперше я побачила чоловіка, з яким повинна одружитися, й на цій відстані він не більший за кінчик мого мізинця. Баржа пропливла мимо, несучи мого нареченого на коронацію без мене, й він навіть не знає, що я на нього дивлюся. Йому й на думку не спадає, що я притулила мізинець до шибки, аби виміряти його, а потім зневажливо прибрала пальці від скла.

Усі веслярі вдягнені в зелений і білий одяг – кольори Тюдорів, а весла пофарбовані в білий колір із яскравими зеленими смугами. Генрих Тюдор розпорядився використовувати восени весняні кольори; здається, в Англії немає нічого доброго для цього молодого завойовника. Хоч листя падає з дерев, як брунатні сльози, для нього все має бути зеленим, як свіжа трава, білим, як пелюстки травневих квітів, так ніби він хоче переконати нас, що сезони перекинулися з ніг на голову й ми всі стали Тюдорами.

Друга баржа везе її світлість матір короля, що сидить тріумфально на високому стільці, схожому на трон, тож усі можуть бачити, що леді Марґарет нарешті пливе на власному кораблі. Її чоловік стоїть біля стільця, поклавши руку володаря на позолочену спинку, лояльний до цього короля, як він був лояльним до попереднього й до того, що передував попередньому. Його девізом, сміхотворним девізом, є «sans changer», що означає «завжди незмінний», але єдиний спосіб, у який Стенлі ніколи не змінюються, – це їхня нескінченна вірність самим собі.

Наступна баржа пливе з Джаспером Тюдором, дядьком короля, який нестиме корону під час коронації. Моя тітка Катерина, приз за його перемогу, стоїть поруч нього, легенько тримаючи його за лікоть. Вона не дивиться на наші вікна, хоч і знає, що ми спостерігаємо процесію. Вона дивиться прямо перед собою, виструнчена, як лучник, вона їде, щоб бути свідком коронування нашого ворога, її вродливе обличчя незворушне. Вона була одружена раніше задля зручності своєї родини з молодиком, який її ненавидів, вона звикла до величі на людях і приниження вдома. Таку ціну вона мусила заплатити за те, що була найвродливішою з родини Ріверс і стояла близько до трону, від чого її тіло вкривалося болючими синцями.

Моя мати обняла мене за стан, дивлячись на процесію разом зі мною. Вона не сказала нічого, але я знала, що вона згадує день, коли ми стояли у святилищі й спостерігали, як пливуть по річці королівські баржі на коронацію мого дядька Ричарда, який обминув законного спадкоємця, мого брата Едварда. Я тоді думала, ми всі помремо в темряві й самоті. Я думала, що однієї ночі до нас мовчки прийде кат. Я думала, що рано чи пізно прокинуся, відчуваючи тиск подушки на своєму обличчі. Я думала, що більш ніколи не побачу світло сонця. Я була тоді юною дівчиною і вважала, що смуток, який опанував мене, приведе лише до смерті. Я тужила за своїм батьком, мене лякала відсутність моїх братів, і я думала, що скоро я теж помру.

Я усвідомила, що це вже третя переможна коронаційна баржа проминула мою матір. Я була зовсім малою дівчинкою, а мій брат Едвард ще й не народився, коли вона мусила ховатися у святилищі, бо мого батька, короля, вигнали з Англії. Вони повернули попереднього короля, і моя мати нахилялася, щоб виглянути в низьке брудне віконечко у крипті церкви під Вестмінстерським абатством, щоб побачити, як леді Марґарет та її син Генрих їдуть униз по річці з усією помпою, щоб відсвяткувати перемогу повернутого на престол короля Генриха з роду Ланкастерів.

Я була тоді зовсім малою і не пам’ятаю, як кораблі проминали нас, і не пам’ятаю тріумф матері та її маленького сина, що пливли на баржі, де палуба була вистелена червоними трояндами; але я пам’ятаю всепроникний запах річкової води й вологості. Я пам’ятаю, як плакала, бо не могла вночі заснути, глибоко приголомшена, чому ми раптом стали жити, як убогі люди, ховаючись у крипті під церквою, замість утішатися життям у чудових королівських палацах.

– Уже втретє ти бачиш, як леді Марґарет проминає тебе в тріумфі, – зауважила я матері. – Одного разу, коли короля Генриха повернули на трон і вона прийшла у двір, щоб відрекомендувати свого сина, іншого разу, коли її чоловік мав високу посаду в короля Ричарда й вона несла на коронації шлейф королеви Анни, а тепер поглянь, вона знову пливе повз тебе.

– Так, – визнала моя мати. Я помітила, як її сірі очі звузилися, коли вона дивилася на розкішну позолочену баржу й бачила, як гордо майорять штандарти. – Але вона завжди здається мені дуже непереконливою навіть у своїх найбільших тріумфах, – докинула вона.

– Непереконливою? – повторила я слово, яке здалося мені дивним.

– Вона завжди здається мені жінкою, до якої погано ставилися, – сказала моя мати й радісно та голосно засміялася, ніби побачила поразку в цьому переможному оберті колеса фортуни й леді Марґарет не піднялася вгору й не стала інструментом славної волі Бога, як їй здається, але була щаслива тільки на цьому оберті й, поза всяким сумнівом, упаде на наступному. – Вона завжди здається мені жінкою, яка має багато на що нарікати, а до жінок такого різновиду завжди погано ставляться.

Вона обернулася, щоб подивитись на мене, й голосно засміялася, побачивши мій спантеличений вираз.

– Це не варте уваги, – сказала вона. – Хай там як, а ми маємо її слово, що Генрих одружиться з тобою, як тільки коронується, й тоді ми матимемо на троні дівчину з родини Йорків.

– Він подає мало знаків, що хоче одружитися зі мною, – сухо завважила я. – Навряд чи можна вважати, що мене вшанували під час коронації. Нас немає на королівській баржі.

– О, він нікуди не дінеться, – впевнено заявила вона. – Хочеться йому чи не хочеться одружуватися з тобою, парламент зажадає, щоб він це зробив. Він здобув перемогу в битві, але вони не визнають його королем, якщо тебе не буде поруч із ним. Він мусив це пообіцяти. Вони говорили з Томасом, лордом Стенлі, а він, як ніхто з чоловіків, розуміє, яка дорога веде до влади. Лорд Стенлі поговорив зі своєю дружиною, а вона поговорила зі своїм сином. Усі вони знають, що Генрих мусить одружитися з тобою, подобається це йому чи ні.

– А що як це не подобається мені? – Я обернулася до неї й поклала руки їй на плечі, щоб вона не могла вислизнути від мого гніву. – Що, як я не хочу бути небажаною нареченою, претенденткою на корону, завойовану через невірність і зраду? Ти зрозумієш мене, коли я тобі скажу, що моє серце перебуває в невідомій могилі десь у Лестері?

Вона не намагалася ухилитись від мене й дивилася спокійно на моє сердите згорьоване обличчя.

– Дочко моя, ти знала, що одружишся задля добра своєї країни і своєї родини. Ти виконаєш свій обов’язок як принцеса незалежно від того, де поховане твоє серце, від того, кого ти хочеш, а кого не хочеш, і я сподіваюся, ти матимеш вигляд жінки щасливої, коли робитимеш це.

– Ти одружиш мене з чоловіком, якому я бажаю смерті?

Усмішка не зійшла з її обличчя.

– Ти знаєш так само добре, як і я, що молода жінка дуже рідко має можливість одружитися з чоловіком, якого вона кохає.

– Ти одружилася саме так, – звинуватливо кинула їй я.

– Я мала глузд закохатися в короля Англії.

– Я також! – вихопився в мене крик.

Вона кивнула й лагідно поклала руку мені на потилицю, а коли я нахилилася до неї, вона поклала мою голову собі на плече.

– Я знаю, моя люба, я знаю. Ричарду не пощастило в той день, а раніше йому щастило завжди. Ти, звичайно, вірила в те, що він переможе. І я вірила в те, що він переможе. Я також поставила свої надії і своє щастя на його перемогу.

– Я справді повинна одружитися з Генрихом?

– Так, повинна. Ти станеш королевою Англії й повернеш нашій родині велич. Ти принесеш Англії мир. Це великі речі. Ти будеш щаслива. Або принаймні ти матимеш право здаватися щасливою.