Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 14

Квітень 1486 року

Після кількох тижнів приготувань, вони нарешті були готові вирушити в дорогу. Леді Марґарет мала намір супроводжувати сина протягом двох днів, а потім повернутися в Лондон. Якби вона наважилася, то відбула б разом із ним усю подорож, але на все в неї не вистачало сил. Вона хотіла би бути з ним, вона завжди хотіла би бути з ним, їй було тяжко випускати його з-під свого нагляду. Але водночас вона не могла дозволити собі полишити постійний нагляд над моїм повсякденним життям, не тримати мене під пильним контролем. Вона нікому не могла довірити замовляти мені їжу, стежити за прогулянками, в які я вирушала двічі на день, і постачати мене молитовниками для читання. Ніхто, крім неї, не міг вирішувати, скільки їжі або вина, або елю мали подавати мені на стіл, і лише вона могла правити королівськими апартаментами так, як вважала за потрібне. Їй було нестерпно уявити собі, що за її відсутності я управлятиму ними, як мені захочеться. Або ще гірше: палац може потрапити під управління тієї, кому він раніше належав, – тобто моєї матері.

Леді Марґарет була така задоволена власним правлінням та якістю своїх порад, що почала записувати розпорядження, які вона давала в моєму господарстві, щоб усе завжди відбувалося так, як вона спланувала, на багато років уперед, навіть після її смерті. Я собі уявляла її в могилі, як вона досі правила світом там, а моя дочка та мої онучки консультувалися з великою книгою управління королівським господарством і довідувалися звідти, що їм не можна їсти свіжих фруктів і не можна сидіти близько до вогню. Вони повинні будуть не їсти забагато й не застуджуватися.

– Немає сумніву, що кожна жінка колись народжує вперше, – сказала моя мати, яка народжувала дванадцять разів.

Генрих писав своїй матері мало не щодня й розповідав, як його зустрічають на дорозі, поки він повільно подорожує на північ, з якими родинами він зустрічається і які подарунки одержує під час подорожі. Мені він писав раз на тиждень, повідомляючи, де він тепер перебуває, що він у доброму здоров’ї, чого бажає й мені. Я відповідала йому формальною цидулкою й віддавала свого незапечатаного листа його матері, яка читала його, а потім укладала у свій конверт. У дні посту придворні не їли м’яса, але мати короля постановила, що така дієта для мене неприйнятна. Вона написала самому Папі, попросивши, щоб мені було дозволено їсти м’ясо протягом усього сезону, аби підтримати розвиток моєї дитини. Для неї не було нічого важливішого, як син і спадкоємець династії Тюдорів, навіть її знамените благочестя.

Після смерті Томаса Бурш’є леді Марґарет запропонувала свого фаворита й колишнього змовника Джона Мортона на посаду єпископа Кентерберійського, й він був відразу призначений. Мені було шкода, що мій давній родич не охрестить мого сина й не надіне корону мені на голову. Але Джон Мортон поводився як добре вихований пес: завжди був поряд, але ніколи не завдавав нам клопоту. Він сидів на найкращому місці біля вогню й давав мені відчути, що він мій охоронець і я маю бути щаслива, що він тут, біля мене. Він перебував повсюди при дворі, слухав кожного, приятелював з усіма, залагоджував усі труднощі й, безперечно, про все доповідав її світлості матері короля. Хоч би куди я йшла, він був поруч, зацікавлений у всьому, що я робила, швидкий на співчутливу духовну пораду, завжди уважний до моїх потреб і моїх думок, базікаючи з моїми леді. Мені не знадобилося багато часу, аби зрозуміти, що він знає все, що відбувається при дворі, і я не сумнівалася, що він усе доповідав їй. Він був сповідником і найближчим другом її світлості матері короля протягом років, і він запевнив її, що я повинна їсти червоне м’ясо, добре зготовлене, і що він подбає про позитивну відповідь від Папи. Він плескав мене по руці й казав, що ніщо не важить більше, аніж моє здоров’я, ніщо не важить для нього більше, аніж те, щоб я була здоровою й сильною, а дитина росла, й він запевняв мене, що Бог дотримується такої самої думки.

Потім, після Великодня, коли моя мати й дві мої сестри шили одяг для немовляти в присутності її світлості матері короля, гінець, вкритий після дороги пилюкою, з’явився, геть брудний, у дверях і сказав, що має термінове послання від його величності короля.

Леді Марґарет підняла свого довгого носа й величним тоном наказала гінцеві негайно перевдягтися. Вона скинула приголомшеним поглядом на його серйозне обличчя й провела його до своєї приватної кімнати, увійшла туди слідом за ним, зачинила за собою двері, щоб ніхто не міг підслухати ту звістку, яку він привіз.

Голка моєї матері зависла над шиттям, коли вона підвела голову й подивилася на гінця, що виходив із кімнати. Потім вона легенько зітхнула, як жінка, цілком задоволена своїм світом, й повернулася до роботи. Сесилія і я обмінялися тривожним поглядом.

– Що сталося? – запитала я матір голосом тихим, як подих.

Її сірі очі не відірвалися від шиття.

– Звідки ж я знаю?

Двері до приватної кімнати леді Марґарет залишалися зачинені тривалий час. Гінець вийшов звідти, проминув усіх нас у мовчанці, ніби йому звеліли нічого нам не казати, а двері все ще залишалися зачинені. Лише в обідній час її світлість мати короля вийшла й сіла на своє місце у великому кріслі під балдахіном. Із похмурим обличчям вона мовчки чекала, поки управителька її господарства повідомить, що обід подано.

Архієпископ Джон Мортон підійшов і став поруч неї, готовий подарувати їй своє благословення, але вона сиділа з непроникним обличчям, нічого не кажучи, навіть коли він нахилився, ніби готуючись розчути найтихіший шепіт.

– З його величністю королем усе гаразд? – запитала моя мати лагідним голосом.

Її світлість мати короля подивилася на неї з таким виразом, ніби воліла зберегти мовчанку.

– Його потривожила нелояльність певних людей, – сказала вона. ЇУ цьому королівстві, на жаль, ще існують зрадники.

– Я сподіваюся, його величність у безпеці? – закинула я пробний камінь.

– Той йолоп і зрадник Френсис Ловел покинув святилище, де йому було дозволено перебувати, зібрав військо й виступив проти мого сина! – оголосила леді Марґарет із несподіваним бридким вибухом гніву.

Вона вся затремтіла, її обличчя густо почервоніло. Тепер, коли вона дозволила собі заговорити, вона не змогла втриматися від крику, слина бризкала з її рота, слова вилітали з неї, натикаючись одне на одне, її капелюх захитався, коли вона вхопилася руками за бильця крісла, ніби щоб утриматися в ньому.

– Як він міг? Як він посмів? Він заховався у святилищі, щоб урятуватися від своєї поразки й уникнути кари, а тепер виліз з нори, як лис.

– Нехай його простить Бог! – вигукнув архієпископ.

Я хапнула ротом повітря, я не змогла стриматися. Френсис Ловел був товаришем Ричардового дитинства і його найдорожчим другом. Він виїхав битися поруч із ним і, коли Ричард упав, утік до святилища. Була якась серйозна причина, щоб він захотів покинути його. Він не дурень, він ніколи звідти не вийшов би, якби його справа була наперед програна. Ловел ніколи не покинув би святилище й не підняв прапор повстання, якби не знав, що матиме підтримку. Мусило існувати коло чоловіків, відомих лише один одному, які чекали слушної нагоди, можливо, коли Генрих наважиться покинути безпеку в Лондоні. Вони мусили бути готові збунтуватися проти нього. І вони не збунтувалися проти нього самі-одні, вони мусили мати претендента. Вони, звичайно ж, мали намір когось посадити на його місце.

Мати короля спопелила мене поглядом, ніби і я могла роздмухувати полум’я повстання, вона шукала знаків зради, ніби могла розгледіти знак Каїна в мене на лобі.

– Як собака, – промовила вона зі злістю. – Хіба не так його називають? Ловел – собака? Він вибрався зі своєї нори, як поганий пес, і посмів кинути виклик миру мого сина. Генрих буде спантеличений. Але я – ні! Він буде такий приголомшений!

– Благослови його Боже! – промурмотів архієпископ, доторкнувшись до золотого розп’яття, що висіло на перловому ланцюжку на його грудях.

Моя мати була взірцем стурбованості.

– Він зібрав військо? Френсис Ловел?

– Він пожалкує! – заприсягнулася її світлість мати короля. – І він, і Томас Стафорд разом із ним. Вони пожалкують, що потурбували мир і велич мого сина. Сам Бог привів Генриха до Англії. Заколот проти мого сина – це бунт проти волі Бога. Вони єретики, а не лише зрадники.

– І Томас Стафорд? – затуркотіла моя мати. – Стафорд також узявся за зброю?

– І його фальшивий брат! Вони обидва! Зрадники! Усі вони!

– Гамфрі Стафорд? – неголосно вигукнула моя мати. – І він теж? Але ж разом Стафорди можуть скликати дуже багато людей! Двоє синів із таким великим ім’ям! Чи його величність король виступив проти них? Чи зібрав він військо?

– Ні, ні. – Леді Марґарет відмахнулася від цього запитання, ніби знала, що ніхто не поставить під сумнів мужність короля, якщо вона наполягатиме, аби він заховався в Лінкольні й доручив воювати комусь іншому. – Чому він має битися з ними? У цьому нема ніякого глузду. Я написала йому, щоб він залишився там, де він є. Його дядько Джаспер Тюдор очолить його людей. Генрих зібрав тисячі вояків для війська Джаспера. Й пообіцяв простити кожного, хто капітулює. Він написав мені, що вони погнали бунтівників на північ, до Мідлгема.

Це був улюблений замок Ричарда, дім його дитинства. У всіх північних графствах люди, які приєднувалися до Френсиса Ловела, його найближчого друга й супутника його дитинства, либонь, знали Ричарда й Френсиса ще з дитинства. Френсис знав усю місцевість навколо Мідлгема; він знав, де можна влаштувати засідку, а де заховатися.

– Господи, – спокійно сказала моя мати. – Нам треба молитися за короля.

Мати короля зітхнула з полегкістю, почувши цю пропозицію.

– Звичайно, звичайно. Двір піде до каплиці після обіду. Ви зробили дуже добру пропозицію, ваша світлість. Я замовлю спеціальну месу.

Вона кивнула архієпископу, який уклонився й вийшов, ніби для того, щоб попередити Бога.

Меґґі, моя кузина, заворушилася на своєму місці, почувши ці слова. Вона знала, що спеціальна меса, яку замовила леді Марґарет за безпеку свого сина, триватиме щонайменше дві години. Її світлість мати короля відразу перевела погляд на мою маленьку кузину.

– Схоже, ще існують грішні йолопи, які підтримують утрачену справу дому Йорків, – сказала вона. – Хоч дому Йорків уже настав кінець і всі його спадкоємці мертві.

Наш кузен Джон де Ла Поль є живим спадкоємцем, який заприсягнувся служити Генриху; брат Меґґі Едвард – спадкоємець по прямій лінії; але ніхто не збирався нагадувати про це її світлісті матері короля. Брат Меґґі тепер перебував у безпеці дитячої кімнати, а Меґґі втупила невідривний погляд у дощану підлогу під своїми капцями. Вона не сказала нічого. Моя мати підвелася й граційно рушила до дверей, вона зупинилася біля Меґґі й затулила її своїм тілом від розгніваного погляду її світлості матері короля.

– Я піду заберу свої чотки та молитовник, – сказала вона. – Хочете, щоб я принесла вам ваш служебник із вашого вівтаря?

Її світлість мати короля відразу відвернула свою увагу.

– Так, дуже вам дякую. І покличте хор до каплиці. Усі повинні взяти із собою чотки. Ми підемо прямо до каплиці після обіду.

Коли ми стали молитися, я подумала, що, якби я мала дар видіння, як у моєї матері, я могла б побачити, що відбувається на Великій Північній дорозі біля замку Мідлгем у Йоркширі. Якби Ловел зумів заховатися за тими грубими мурами, він протримався б там кілька місяців, а може, й років. Якби Північ повстала з ним, вони зібрали б військо, більше за будь-яку Тюдорівську армію під командою Джаспера. Північ завжди була віддана дому Йорків, Мідлгем любив Ричарда як свого доброго короля, а вівтар у мідлгемській каплиці, мабуть, завжди був прикрашений білими трояндами. Я скоса подивилася на свою матір, яка стояла навколішках, схожа на взірець глибокої відданості, із заплющеними очима, задертим угору обличчям; пучок світла падав на її ясну вроду, схожу на вроду безсмертного янгола, що міркує про гріхи світу.

– Ти знала про це? – прошепотіла я, нахиливши голову над своїми ворухливими пальцями, ніби я розмовляла зі своїми чотками.

Вона не розплющила очей і не обернула голову, тоді як губи її ворушилися, ніби вона проказувала молитву.

– Дещо знала. Сер Френсис надіслав мені листа.

– І вони б’ються за нас?

– Звичайно.

– Ти думаєш, вони переможуть?

Легка усмішка пробігла по її натхненному обличчю.

– Можливо. Але я знаю одну річ.

– Що саме?

– Вони налякали Тюдорів майже до смерті. Ти бачила її обличчя? Ти бачила, як її архієпископ вибіг із кімнати?