Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 5

Осінь 1485 року

Нас не зустрічав кортеж на в’їзді до Лондона, а коли один чи двоє підмайстрів та базарна торговка побачили нас на вузьких вулицях і криками привітали дітей Йорків, наш ескорт згуртувався тісніше, щоб довезти нас якнайскоріше до королівського Вестмінстерського палацу, де важкі дерев’яні ворота відразу зачинилися за нами. Безперечно, новий король Генрих не хоче мати суперників у серцях жителів міста, яке він називає своїм. Моя мати зустріла нас на сходах, перед великими дверима, вона чекала на нас із моїми маленькими сестрами, шестирічною Катериною й чотирирічною Бриджит, які стояли обабіч неї. Я скотилася з коня й опинилася в її обіймах, вдихнувши знайомі пахощі трояндової води з її волосся, й коли вона пригорнула мене до себе й поплескала по спині, я несподівано для себе залилася слізьми, оплакуючи втрату чоловіка, якого кохала так палко, і майбутнє, яке я хотіла прожити з ним.

– Припини, – твердо сказала мені мати й послала мене до кімнати, а сама почала вітати моїх сестер і кузин.

Вона ввійшла слідом за мною, несучи на стегні Бриджит і тримаючи Катерину за руку, а Анна й Сесилія танцювали навколо неї. Вона сміялася й здавалася набагато молодшою за свої сорок вісім. На ній був халат із темно-синьої матерії, синій шкіряний пояс охоплював її тонку талію, а її волосся ховалося під синім оксамитовим капелюшком. Діти від збудження здійняли крик, коли вона привела їх у свої приватні покої й сіла, тримаючи Бриджит на коліні.

– А тепер розкажіть мені все, – зажадала вона. – Ти й справді всю дорогу їхала верхи, Анно? Це було непогано для тебе. Едварде, мій любий хлопче, ти стомився? Ти маєш доброго поні?

Усі заговорили водночас, Бриджит і Катерина вистрибували й перебивали одна одну. Ми з Сесилією чекали, коли стихне гамір, а моя мати всміхалася нам обом, почастувала дітей сливами в цукрі, дала їм випити трохи елю, а потім малі посідали біля вогню, втішаючись частуванням.

– А як ведеться моїм двом великим дівчатам? – запитала вона. – Сесиліє, ти виросла ще більше, присягаюся, ти стала такою високою, як і я. Єлизавето, моя люба, ти бліда й занадто тонка. Тобі спиться добре? Ти не постуєш?

– Елізабет каже, вона не впевнена, захоче чи не захоче одружитися з нею Генрих, – несподівано бовкнула Сесилія. – А якщо він не захоче, то що буде з усіма нами? Що станеться зі мною?

– Звичайно, він одружиться з нею, – сказала моя мати спокійним голосом. – Немає сумніву, що одружиться. Його мати нещодавно розмовляла зі мною. Вони розуміють, що ми маємо надто багато друзів у парламенті й по всій країні і йому не варто ризикувати, ображаючи дім Йорків. Він муситиме одружитися з Єлизаветою. Він обіцяв це вже рік тому, а тепер він не має вибору. Це було частиною плану вторгнення і домовленістю з тими, хто погодився його підтримати на самому початку.

– Але хіба він не розгнівався, довідавшись про її стосунки з королем Ричардом? – правила своєї Сесилія.

– Із королем Ричардом? А якими були в них стосунки? – Мати спокійно дивилася на мою недоброзичливу сестру. – Я нічого не знаю про останнього узурпатора Ричарда, – сказала вона, і я вже знала, що вона скаже далі. – І ти знаєш не більше. А король Генрих знає ще менше.

Сесилія розтулила рота, наче хотіла заперечити, але один холодний погляд матері примусив її замовкнути.

– Король Генрих досі знає дуже мало про своє нове королівство, – провадила мати. – Він прожив майже все своє життя за морем. Але ми йому допоможемо й розповімо все, що він захоче знати.

– Але ж Єлизавета й Ричард…

– Це саме те, чого він не повинен знати.

– Ну, гаразд, – різко сказала Сесилія. – Але ж ідеться про всіх нас, а не тільки про Єлизавету. Вона тут не сама-одна, хоч поводиться так, ніби ніхто не має значення, крім неї. А діти із замку Ворік завжди запитуватимуть, чи будуть вони в безпеці, бо Меґґі боїться за Едварда. А як щодо мене? Одружена я чи ні? Що станеться зі мною?

Мати спохмурніла під цим потоком запитань. Сесилія одружилася надто швидко, перед самою битвою, і вони навіть не встигли лягти до ліжка, бо її чоловік мусив їхати на війну. Тепер, звичайно, він невідомо-де, а король, який наказав їм одружитися, мертвий, і всі пов’язані з її одруженням плани зазнали невдачі. Сесилія, певно, знову стала дівчиною, або вдовою, або покинутою дружиною. Ніхто не знає.

– Леді Марґарет візьме дітей Воріків під свою опіку. І вона має плани щодо тебе. Вона говорила дуже прихильно про тебе та твоїх сестер.

– Чи леді Марґарет має намір правити двором? – спокійно поцікавилася я.

– А щодо мене в неї які плани? – запитала Сесилія.

– Я розповім тобі згодом, коли сама знатиму більше, – відповіла мати Сесилії, а звертаючись до мене, пояснила: – Її обслуговуватимуть, стоячи на одному коліні, до неї звертатимуться «ваша милість», їй віддаватимуть королівський уклін.

Я зробила зневажливу гримасу.

– Не схоже, щоб ми стали з нею найкращими друзями.

– Коли ти одружишся і станеш королевою, вона робитиме тобі реверанс, незалежно від того, як її називатимуть, – просто відповіла моя мати. – Не має значення, подобаєшся ти їй чи ні, ти одружишся з її сином. – Вона обернулася до менших дітей. – А тепер я покажу вам ваші кімнати.

– Хіба ми не житимемо у своїх звичних кімнатах? – бездумно запитала я.

Усмішка моєї матері була трохи напруженою.

– Звичайно, ми більше не житимемо в королівських кімнатах. Леді Марґарет Стенлі сама оселилася в королівських кімнатах. І родина її чоловіка, Стенлі, займає усі найкращі апартаменти. Ми оселимося в найкращих кімнатах другої категорії. Ти житимеш у колишній кімнаті леді Марґарет. Схоже, ми з нею обмінялися місцями.

– Леді Марґарет Стенлі хоче оселитися в кімнатах королеви? – запитала я. – А їй не спало на думку, що там житиму я?

– Поки що ні, – сказала моя мати. – Не раніше того дня, коли ти одружишся й будеш коронована. Доти вона буде першою леді двору Генриха, й вона зацікавлена, щоб усі це знали. Схоже, вона наказала всім, щоб її називали «ваша світлість мати короля».

– Ваша світлість мати короля, – повторила я дивний титул.

– Так, – підтвердила моя мати з кривою посмішкою. – Непогано для жінки, яка була моєю фрейліною і провела останній рік у розлуці з чоловіком і під домашнім арештом за зраду, тобі не здається?

Ми пішли в кімнати другої категорії у Вестмінстерському палаці й чекали, коли король Генрих привітає нас із прибуттям. Він не з’явився. Він улаштував свій двір у палаці лондонського єпископа поблизу собору Святого Павла в Сіті, й кожен, хто претендував на приналежність до дому Ланкастерів або тривалий час таємно підтримував справу Тюдорів, приходив побачитися з ним і просити винагороди за свою лояльність. Ми чекали запрошення бути відрекомендованими при дворі, але воно не надійшло.

Моя мати замовила для мене нові сукні, капелюшки, аби я могла здаватися ще вищою, нові пантофлі, що визирали б із-під нових суконь. Вона похвалила мою красу: я так само гарна, як була й вона – сіроока красуня; вона була знаменитою вродливою дочкою найвродливішого в королівстві подружжя, і тепер вона задоволено відзначила, що я успадкувала красу своєї родини.

Вона здавалася спокійною, поки не почалися всілякі розмови. Сесилія заявила, що хоч ми й знову перебуваємо в королівському палаці, але в ньому так само самотньо й тихо, ніби ми оселилися у святилищі. Я не завдаю собі клопоту заперечувати їй, але вона помиляється. Вона надто молода. Вона не може пам’ятати святилище, як пам’ятаю його я; немає нічого, нічого гіршого за темряву, тишу, відчуття, що ти не можеш вийти, і страху, що до тебе може ввійти хто завгодно. Востаннє ми жили у святилищі, тобто не могли покинути його, протягом дев’ятьох місяців, що здалися нам дев’ятьма роками, і я думала, що зів’яну й помру без сонячного світла.

Сесилія сказала, що вона як жінка одружена не повинна навіть жити разом із нами і її слід відпустити, щоб вона приєдналася до свого чоловіка.

– Але ж ти не знаєш, де шукати його, – нагадала я. – Він, мабуть, утік до Франції.

– Принаймні я була одружена, – підкреслено заявила вона. – Я не лягала до ліжка з чоловіком, одруженим із кимось іншим. Я не була розпусною перелюбницею. І принаймні, мій чоловік не помер.

– Ралф Скроуп з Упсали, – відповіла я єхидним тоном. – Містер Ніхто й Нізвідки. Якщо ти знайдеш його, якщо він досі живий, ти можеш жити з ним, мені до того байдужісінько. Якщо ти визнаєш його своїм чоловіком без наказу короля.

Вона стенула плечем і відвернулася.

– Її світлість мати короля подбає про мене, – сказала вона, ніби виправдовуючись. – Я її хрещениця. Саме вона всім тепер розпоряджається. Вона подбає про мене.

Погода була поганою для цього сезону, надто сонячною, надто ясною, надто спекотною вдень і вологою вночі, тому ніхто не міг заснути. Ніхто, крім мене. Хоч сновидіння й замучили мене, я ще не можу відмовитися від сну. Я провалююсь у темряву щоночі, й мені сниться, що усміхнений Ричард приходить до мене; він каже, що переміг у битві й тепер ми одружимося; він тримає мене за руки, коли я заперечую, що люди сказали мені: переміг Генрих; а він цілує мене й називає дурненькою, дурненькою й коханою. Я прокидаюся з вірою, що так було насправді, а тоді мене опановує усвідомлення істини, коли я дивлюся на стіни найкращої спальні другої категорії, на Сесилію, яка ділить зі мною ліжко, й пригадую, що мій коханий помер і лежить, неживий і холодний, у невідомій могилі, а його країна знемагає від спеки.

Моя покоївка Дженні, яка походить із родини купців у Сіті, розповіла про жахливу хворобу, на яку хворіють люди в перенаселених будинках міста. Вона розповіла, що двоє підмайстрів її батька захворіли й померли.

– Чума? – запитала я, відступивши від неї на крок.

Від цієї хвороби нема порятунку, і я подумала, що вона могла принести її з собою, а гарячий, просякнутий чумою вітер обвіє нею мене й мою родину.

– Це гірше, ніж чума, – відповіла вона. – Вона не схожа на жодну з досі відомих хвороб. Віл, перший підмайстер, сказав за сніданком, що йому холодно і що все тіло йому болить, так ніби він усю ніч фехтував дерев’яною шпагою. Батько сказав, щоб хлопець повернувся в ліжко, а тоді він почав пітніти; його сорочка просякла потом, піт стікав із нього струмками. Коли моя мати принесла йому кухоль елю, він сказав, що весь горить і не може остигнути. Він захотів спати, а як заснув, уже не прокинувся. Йому було тільки вісімнадцять років. Згорів за півдня!

– А як його шкіра? – запитала я. – Нариви на ній були?

– Ні наривів, ні висипу, – заперечила вона. – Як я вже сказала – це не чума. Це якась нова хвороба. Вони називають її пітною хворобою, це нова чума, яку приніс нам король Генрих. Усі кажуть, що його правління почалося зі смерті й не триватиме довго. Смерть нерозлучна з ним. Ми всі помремо через його пиху. Кажуть, він прийшов із потом і муситиме тяжко трудитися, щоб утриматися на троні. Це хвороба Тюдорів, він приніс її із собою. Він проклятий, усі так кажуть. Уже осінь, але спека стоїть, як посеред літа, й ми всі захлинемося від поту й помремо.

– Ти можеш іти додому, – нервово сказала я Дженні. – І залишайся вдома, поки не впевнишся, що з тобою все гаразд і ніхто у твоїй родині не захворів. Моя мати не захоче тримати тебе на службі, якщо у тебе вдома хворітимуть люди. Не повертайся до палацу доти, доки біля тебе не буде хвороб. Іди додому, не зустрічаючись ані з моїми сестрами, ані з дітьми Воріків.

– Але зі мною все гаразд! – запротестувала вона. – І це дуже швидка хвороба. Якщо я її підхоплю, то помру, навіть не встигну повідомити вас про це. Доки я зможу ходити до палацу від свого дому, зі мною нічого не буде.

– Іди додому, – скомандувала я. – Я пошлю по тебе, коли ти знову зможеш прийти.

Мені треба було побачитися з матір’ю.

Я не знайшла її ані в палаці, ані в зачинених віконницями апартаментах королеви, ані навіть на прохолодних алеях саду, але знайшла її на стільці в кінці помосту біля річки, вона ловила там вітерець, що шепотів над водою, і слухала, як хлюпають хвилі об дерев’яну набережну.

– Моя дочко, – привітала вона мене, коли я підійшла до неї.

Я стала навколішки на дошки, щоб вона благословила мене, а потім сіла поруч із нею, так щоб мої ноги метлялися над краєм помосту, й моє віддзеркалення дивилося на мене, наче я була водяною богинею, що живе під водою, яка чекає, коли її визволять від чарів, а не незаміжньою принцесою, якої ніхто не хоче.

– Ти чула про нову хворобу, яка лютує в Сіті? – запитала я в неї.

– Атож, чула, бо король постановив не коронуватися, ризикуючи зібрати докупи стільки людей, які можуть бути хворими, – сказала вона. – Генрих хоче залишитися переможцем, протягом ще кількох тижнів, поки минеться хвороба, він буде некоронованим королем. Його мати, її світлість леді Марґарет, проголошує молитви, щоб не дати хворобі наблизитися до неї; вона вважає, що Бог привів її сина так далеко, але тепер Він наслав чуму, щоб перевірити його твердість.

Подивившись угору на неї, я замружилася проти яскравого призахідного сонця, яке виблискувало яскравими кольорами, обіцяючи ще один жаркий не за сезоном день.

– Мамо, це твоя робота?

Вона засміялася.

– Ти звинувачуєш мене у відьмацтві? – запитала вона. – У тому, що я накликала на народ чумний вітер? Ні, я на таке неспроможна; а якби я навіть була наділена такою могутністю, то не стала б застосовувати її. Цю хворобу приніс із собою Генрих, бо найняв найгірших у християнському світі людей, щоб підкорити цю бідолашну країну, це вони принесли її з найтемніших і найбрудніших в’язниць Франції. Немає ніякої магії в тому, що люди переносять хворобу, коли вирушають у похід. Саме тому вона почалася у Велсі, а потім прийшла до Лондона, – вона йшла за ними, але не завдяки чарам, а через бруд, який вони залишали за собою, і через тих жінок, яких вони зґвалтували, коли проходили, – нещасні душі. Це злочинне військо Генриха принесло сюди хворобу, хоч усі вважають: це знак того, що Бог проти нього.

– Але можливо, це те й те? – запитала я. – І хвороба, і знак?

– Немає сумніву, це обидві причини, – сказала вона. – Вони повідомляють про те, що король, чиє правління почалося з поту, муситиме тяжко трудитися, щоб утриматися на троні. Ця хвороба вбиває його друзів та прихильників, так ніби це зброя, спрямована проти нього й проти них. У своєму тріумфі він втрачає більше союзників, аніж будь-коли гинуло на полях битви. Це було б смішно, якби не було так сумно.

– А що це означає для нас? – запитала я.

Вона подивилася вгору за течією, ніби сама річка мали принести відповідь до моїх ніг, які метлялися над нею.

– Я поки що не знаю, – замислено промовила вона. – Не можу сказати. Але якщо він сам захворіє й помре, то люди скажуть, що це здійснився Божий суд над узурпатором, і захочуть посадити на трон спадкоємця Йорків.

– А чи маємо ми його? – запитала я голосом, ледве чутним через плюскіт води. – Наступника престолу з роду Йорків?

– Звичайно, маємо: Едварда Ворікського.

Я завагалася.

– А чи маємо ми іншого? Ще ближчого?

Досі дивлячись убік від мене, вона ледь помітно кивнула.

– Мого маленького брата Ричарда?

Вона знову кивнула, ніби боялася доручити свої слова вітру.

Я набрала повні груди повітря.

– А він у безпеці, мамо? Ти в цьому певна? Він живий? В Англії?

Вона похитала головою.

– Я не мала про нього жодних новин. Я не можу нічого сказати напевно, а тим більше тобі. Ми повинні молитися за двох синів династії Йорків, принца Едварда й принца Ричарда, як утрачених хлопців, аж поки хтось нам не повідомить, що сталося з ними. – Вона всміхнулася мені. – І краще я тобі не говоритиму, чого я сподіваюся, – лагідно сказала вона. – Але хто може сказати, що принесе нам майбутнє, якщо Генрих Тюдор помре?

– А ти цього хочеш? – прошепотіла я. – Хочеш, аби він помер від хвороби, яку привіз із собою?

Вона відвернулася, ніби хотіла послухати річку.

– Якщо він убив мого сина, то накликав на себе прокляття, – категорично сказала вона. – Ти прокляла вбивцю наших хлопців разом зі мною, пам’ятаєш? Ми попросили Мелюзину, божественну покровительку родини моєї матері, помститися за нас. Ти пам’ятаєш, що ми сказали?

– Точних слів я не пам’ятаю. Але ту ніч я не забула.

То була ніч, коли моя мати і я, ув’язнені у святилищі, мало не збожеволіли від горя й страху, коли мій дядько Ричард прийшов і повідомив їй, що обидва її сини, Едвард і Ричард, мої улюблені маленькі брати, зникли зі своїх кімнат у Тауері. То була ніч, коли моя мати і я написали прокляття на аркуші паперу, згорнули його в паперового човника, підпалили й дивилися, як він горів, пливучи вниз за течією.

– Я точно не пам’ятаю, що ми тоді написали.

Щодо неї, то вона пам’ятала кожне слово того прокляття, найстрашнішого, яке вона висловлювала на будь-чию адресу; вона знала його напам’ять.

– Ми сказали: позаяк ніхто не може залагодити несправедливість, яку хтось учинив проти нас, ми прийшли до тебе, до нашої Богоматері, й ми поміщаємо в твої темні глибини своє прокляття: щоб ти забрала від того, хто забрав нашого першонародженого сина, його першонародженого сина.

Вона відвернула свій погляд від річки, й, коли подивилася на мене, її темні зіниці розширилися:

– Тепер ти пам’ятаєш? Як ми сиділи біля річки? Біля цієї самої річки?

Я кивнула.

– Ми сказали: «Нашого хлопця забрали, коли він ще не став чоловіком, не став королем – хоч був народжений, щоб стати і тим, і тим. А потім забери і його онука, і коли ти його забереш, ми знатимемо, що ці смерті стали результатом нашого прокляття і платою за втрату нашого сина».

Я затремтіла від трансу, яким мене оповила мати, коли її тихі слова впали на річку, як краплі дощу.

– Ми прокляли його сина і його онука.

– Він цього заслуговує. І коли його син та онук помруть і в нього не залишиться нікого, крім дівчат, тоді ми знатимемо, що це вбивця нашого хлопця, хлопця Мелюзини, й наша помста здійснилася.

– Ми вчинили жахливу річ, – сказала я непевним голосом. – Наше жахливе прокляття впаде на невинних нащадків. Жахливо бажати смерті двом невинним хлопцям.

– Так, – спокійно погодилася моя мати. – Твоя правда. Але ми вчинили так тому, що хтось учинив це нам. І нехай хтось знатиме, як мені було боляче, коли помре його син, а потім і онук, і лише дівчина залишиться його спадкоємцем.

Люди шепотілися, що моя мати обдарована відьмацькими чарами, і справді її власну матір судили й визнали винною в чорному чаклунстві. Лише їй відомо, у що вона вірить, лише вона знає, що вона спроможна зробити. Коли я була малою, то бачила, як вона накликала бурю з дощем, і бачила, як піднялася в річці вода і змила бунтівне військо герцога Букінгемського і його разом. Мені тоді здалося, вона це зробила за допомогою свисту. Вона розповіла мені про туман, який вона видихнула із себе холодної ночі і який заховав армію мого батька, щоб він зміг несподівано вдарити з вершини пагорба і захопити ворога зненацька, завдавши йому поразки за допомогою не лише меча, а й грози.

Люди вірять, що вона наділена чарівною силою, бо її мати належала до королівського дому Бургундії, предків якого можна простежити до водяної відьми, русалки чи сирени, Мелюзини. Можна почути, як Мелюзина співає, коли помирає одне з її дітей. Я сама її чула, і той звук я ніколи не забуду. То був холодний лагідний поклик, який лунав кожної ночі. Більше мій брат не гратиметься на моріжку біля Тауера, його бліде личко промайнуло за шибкою, і ми стали журитися за ним як за мертвим хлопцем.

Якою могутністю наділена моя мати і яке щастя супроводжує її в задумах, невідомо, мабуть, і їй самій. Безперечно, що їй щастить, і вона називає це магією. Коли я була малою дівчинкою, я вважала її чаклункою, спроможною повернути течію річок Англії. Але тепер, коли я дивлюся на поразку нашої родини, на втрату її сина, на наше тяжке становище, то думаю, що якщо вона вміє чарувати, то чарує не дуже добре.

Тому я не здивована, що Генрих не помер, хоч хвороба, яку він привіз до Англії, спочатку забрала лондонського мера і його поквапно обраного наступника, а потім упродовж місяця померли ще шість міських старійшин. Кажуть, смерть навідала кожен дім у місті й підводи, що перевозять мерців, торохтять вулицями щоночі так, ніби це чумний рік, причому один із найгірших.

Коли з настанням холодів хвороба припинилася, я послала по Дженні, мою покоївку, але вона не повернулася на роботу, бо теж померла. Уся її родина облилася потом і померла від заутрені до вечерні. Ніхто раніше не знав таких швидких смертей, і люди скрізь шепотілися проти нового короля, чиє правління почалося з процесії похоронних підвід. І лише наприкінці жовтня Генрих вирішив, що вже безпечно скликати лордів і дворян королівства до Вестмінстерського абатства на свою коронацію.

Два герольди зі штандартом родини Бофорт і дванадцять охоронців, одягнених у кольори родини Стенлі, загрюкали у великі двері палацу, щоб повідомити мене: леді Марґарет Стенлі з родини Бофорт, її світлість мати короля, має завтра вшанувати мене візитом. Моя мати похилила голову, почувши цю новину, й лагідно сказала – так наче нас надто шляхетно виховали, щоб ми наважувалися підвищити голос, – що ми будемо в захваті побачити її милість.

Як тільки герольди пішли й двері зачинилися за ними, ми мало не збожеволіли, обговорюючи мою сукню.

– Темно-зелена, – сказала моя мати. – Вона має бути темно-зелена.

Справді, це наш єдиний безпечний колір. Темно-синій – королівський колір жалоби, але я не повинна бодай на мить мати такий вигляд, ніби я тужу за своїм королівським коханцем і справжнім королем Англії. Темно-червоний – колір мучеництва, але іноді, всупереч звичаю, його вдягають повії, щоб надати обличчю бездоганного білого кольору. Жодну з цих асоціацій ми не хочемо навіяти суворій уяві леді Марґарет. Вона не повинна думати, ніби одруження з її сином для мене мука, вона повинна забути, що всі кажуть, я була коханкою Ричарда. Темно-жовтий колір був би доречним, але хто здається гарним у жовтій сукні? Червоний колір мені не подобається, до того ж він надто величний для скромної дівчини, чия єдина надія – одружитися з королем. Темно-зелений – це колір Тюдорів, але він дуже личитиме мені.

– Але я не маю темно-зеленої сукні! – вигукнула я. – І в нас нема часу, щоб її роздобути.

– Ми маємо одну таку сукню, пошиту для Сесилії, – відповіла моя мати. – Ти вдягнеш її.

– А що тоді вдягну я? – запротестувала Сесилія. – Якусь стару сукню? Чи, може, мені взагалі не з’являтися? Може, Елізабет єдина має зустрітися з нашою гостею? А ми всі повинні поховатися? Ви хочете, щоб я лягла спати посеред дня?

– Звичайно, немає потреби, щоб ти була тут, – відрізала моя мати. – Але леді Марґарет – твоя хрещена мати, тож ти вдягнеш свою синю сукню, а Елізабет одягне твою зелену й ти зробиш зусилля – надзвичайне зусилля – бути люб’язною до своєї сестри протягом візиту. Ніхто не любить дівчат із поганим характером, і мені така дівчина теж не потрібна.

Сесилія була розлючена, вислухавши такі слова, але мовчки підійшла до скрині з одягом, дістала звідти свою нову зелену сукню, струснула її й подала мені.

– Одягни її й ходімо до моїх кімнат, – сказала моя мати. – Ми повинні зробити край трохи нижчим.

Одягнена в зелену сукню, підшиту внизу вузенькою стрічкою з тонкої парчі, я сиділа у вітальні материних кімнат і чекала, коли з’явиться леді Марґарет. Та прибула на королівській баржі зі штандартами на носі й на кормі, що тепер завжди стоїть для неї напоготові, із барабанщиком, який повсякчас відбиває ритм. Я почула, як шурхотять черевики її почту на гравії садових доріжок, а потім під моїми вікнами, а потім почула гучне цокання її черевиків на каменях подвір’я. Відчинилися подвійні двері, й вона увійшла до передпокою, а потім і до кімнати.

Моя мати, мої сестри і я піднялися зі стільців і зустріли її реверансом, яким вітають рівного собі. Було важко вирішити, якою має бути висота цього реверансу. Ми присіли на середню висоту, а леді Марґарет зовсім трохи. Хоч нині мою матір знають просто як леді Грей, її коронували королевою Англії, і ця жінка була її фрейліною. А тепер, хоч леді Марґарет плаває на королівській баржі, її син досі не коронований; вона й називає себе «ваша світлість мати короля», та він досі не має на голові корони монарха Англії; він лише привласнив тіару, яку Ричард вдягав на шолом, тож повинен чекати своєї коронації. Я швидко заплющила очі від думки про золоту тіару на шоломі й побачила усміхнені карі очі Ричарда, які дивилися на мене крізь забороло.

– Я хочу поговорити з містріс Єлизаветою сам на сам, – сказала моїй матері леді Марґарет, не потурбувавшись привітатися бодай одним словом.

– Ваша милість, принцеса Єлизавета Йоркська, може провести вас до моєї приватної кімнати, – спокійно відповіла моя мати.

Я пішла першою. Йдучи, я відчула на собі пильний погляд леді Марґарет і відразу подумала про свій вигляд. Я боялася, що хитаю стегнами або підкидаю голову. Відчинила двері, увійшла до приватної кімнати матері й обернулася до леді Марґарет, яка сіла без запрошення у велике крісло.

– Ви можете сісти, – сказала вона, і я опустилася в крісло навпроти неї і чекала.

У мене пересохло в горлі. Я проковтнула слину, сподіваючись, що леді Марґарет нічого не помітила.

Вона оглянула мене з голови до ніг, ніби я прийшла проситися до неї на службу, а тоді всміхнулася.

– Твоя мати завжди була красунею, і ти дуже схожа на неї: гарна, струнка, шкіра гладенька, мов пелюстки троянди, й волосся водночас золоте й бронзове. Немає сумніву, що в тебе будуть гарні діти. Я сподіваюся, ти ще пишаєшся своєю вродою? Ти ще марнославна, чи не так?

Я не сказала нічого, і вона прочистила горло, пригадавши мету свого візиту.

– Я прийшла поговорити з тобою наодинці як друг, – сказала вона. – Ми розлучилися погано.

Ми розлучилися як дві скандалістки. Але тоді я була переконана, що мій коханець уб’є її сина й зробить мене королевою Англії. Проте вийшло так, що її син убив мого коханця і моя доля опинилася у її біленьких ручках, обвішаних важкими перснями.

– Я жалкую, що так сталося, – сказала я з нещирістю, яку не дуже намагалася приховати.

– Я теж, – сказала вона на мій подив. – Я буду твоєю свекрухою, Елізабет. Мій син одружиться з тобою попри все.

З мого боку було б марно гніватися на її «попри все». Ми зазнали поразки, мої надії на щастя й на те, що я стану коханою королевою Англії, загинули під копитами вершників Стенлі, якими командував її чоловік.

Я похилила голову.

– Дякую вам.

– Я буду для тебе доброю матір’ю, – сказала вона з переконливими нотками в голосі. – Ти зрозумієш, коли познайомишся зі мною ближче, що в мене багато нерозтраченої любові і я маю природжений талант бути вірною у своїх почуттях. Я сповнена рішучості виконати волю Бога, а я переконана, що Бог обрав тебе бути моєю невісткою, дружиною мого сина, й… – Її голос упав до пошепту на думку про мою долю й божественну долю династії Тюдорів. – Матір’ю мого онука.

Я знову похилила голову і коли її підняла, то побачила, що її обличчя сяє.

– Коли я була малою дівчинкою, ще власне дитиною, мені випала доля народити Генриха, – прошепотіла вона, ніби молячись. – Я думала, що помру від болю, не сумнівалася, що ті пологи мене вб’ють. Я тоді знала, що, якщо я виживу, дитина і я матимемо велике майбутнє, найбільше, яке тільки може бути. Він стане королем Англії, а я посаджу його на трон.

Було щось дуже зворушливе в захопленому виразі її очей, вона скидалася на черницю, яка говорить про своє покликання.

– Я знала, – натхненно сказала вона, – я знала, що він буде королем. А коли я зустрілася з тобою, то зрозуміла, що на тобі лежить завдання народити йому сина. – Вона обернула на мене напружений погляд. – Ось чому я розгнівалася на тебе, по-справжньому розгнівалася, коли побачила, що ти зійшла зі своєї стежки. Ось чому я не могла витримати, коли зрозуміла, що ти хочеш відмовитися від своєї долі, від свого покликання.

– Ви гадаєте, я маю покликання? – прошепотіла і я, бо такою переконливою вона мені здалася.

– Ти будеш матір’ю наступного короля Англії, – проголосила вона. – Він стане представником Червоної троянди й Білої, троянди без жодної шпички. Ти народиш сина, й ми назвемо його Артуром Англійським. – Вона взяла мене за руки: – Ось яка твоя доля, дочко моя. Я тобі допоможу.

– Артуром.

Я з подивом повторила ім’я, яке Ричард обрав для сина, якого він сподівався мати від мене.

– Це моя мрія, – сказала вона.

Це було і нашою мрією. Я дозволила їй тримати мої руки й не відсунулася вбік.

– Бог допоміг нам зустрітися, – сказала вона мені з щирою переконаністю. – Бог привів тебе до мене, і ти подаруєш мені онука. Ти принесеш мир Англії, ти припиниш Війну кузенів. Елізабет, ти станеш творцем миру, й сам Бог назве тебе блаженною.

Здивована змальованою картиною, я дозволила їй тримати мої руки у своїх міцних долонях і не заперечувала.

Я ніколи не розповіла матері про те, що сталося між мною та її світлістю матір’ю короля. Вона підняла брову, здивована моєю стриманістю, але далі мене не розпитувала.

– Принаймні вона не сказала нічого про те, що змінила свою думку стосовно ваших заручин?

– Навпаки вона запевнила мене, що ми одружимося. Усе відбудеться так, як і було задумано. Вона пообіцяла бути моїм другом.

Мати приховала посмішку.

– Яка вона добра. – Це все, що вона сказала.

– Їй можна подякувати.

Тож ми тепер чекали з певною вірою в успіх запрошення на коронацію, сподіваючись, що нам дозволять користуватися королівським гардеробом, де ми зможемо вибрати собі сукні. Сесилія мріяла, що знайде там собі новий одяг і ми всі здобудемо шанс показатися у світі як ще п’ять принцес із династії Йорк. Лише коли Генрих скасував парламентський акт, який називав нас бастардами, а шлюб наших батьків двошлюбним обманом, ми змогли вдягти свої горностаєві мантії та корони. Коронація Генриха мала стати нашим першим шансом знову з’явитися у світі після смерті Ричарда в наших справжніх кольорах як принцесам династії Йорк.

Я була переконана, що ми візьмемо участь у його коронації; але нас досі не запросили. Я не сумнівалася в тому, що він захоче, аби його майбутня дружина побачила, як йому одягають корону на голову й дають у руку скіпетр. Навіть якщо йому нецікаво побачити мене, хіба він не захоче продемонструвати свою перемогу перед нами, колишньою королівською родиною? Не випадало сумніватися, що він захоче, аби я побачила його у хвилину його найбільшої слави.

Я почувала себе радше зануреною в сон принцесою з відомої казки, аніж жінкою, яку пообіцяли одружити з новим королем Англії. Я можу жити в королівському палаці й спати в одній з найкращих кімнат, мене можуть обслуговувати чемно, але не згинаючи колін, як то належить згинати їх перед королівською родиною. Ось так я й жила тут, спокійно, без придворних, без звичного натовпу підлесників, друзів та прохачів, не бачачи короля: принцеса без корони, наречена без нареченого й без дати, призначеної для укладення її шлюбу.

Бог знає, що колись мене вже називали нареченою Генриха.

Коли він жив у вигнанні як претендент на трон, то заприсягнувся в Реннському соборі, що він король Англії, а я його наречена. Але це було, звичайно, тоді, коли він збирав військо для вторгнення до Англії, розпачливо потребуючи підтримки від дому Йорків і всіх наших прихильників. Тепер, коли він виграв битву й відіслав військо геть, він, мабуть, хоче бути вільним від своєї обіцянки, як від зброї, яка тоді була йому потрібна, а тепер – ні.

Моя мати подбала про те, щоб ми роздобули собі нові сукні. Усі п’ять принцес із родини Йорків одяглися розкішно. Але ми не мали куди піти, й ніхто нас не бачив, і до нас зверталися не ваша милість як до принцес, а моя леді як до дочок з незаконного шлюбу, й моя мати була не вдова-королева, а вдова якогось провінційного сквайра. Ми почували себе не краще, ніж Сесилія, чий шлюб тепер був скасований, але новий претендент не з’явився. Вона перестала бути леді Скроуп, але іншою леді не стала. Усі ми зробилися дівчатами без імені, без родини, без певності в житті. Такі дівчата не мають майбутнього.

Я сподівалася, що мене поновлять у статусі принцеси, повернуть мій статок й одружать та коронують у великій церемонії поруч із Генрихом; але мовчанка підказувала мені, що він наречений, який не палко прагне одружуватись.

Жодного повідомлення не надійшло з королівського гардеробу: нас не запрошували прийти й вибрати собі сукні для коронації. Церемоніймейстер не поцікавився запитати нас, чи можемо ми прийти до палацу й вивчити танці для коронаційного обіду. Усі швачки й камеристки в Лондоні день і ніч працювали, шиючи сукні та капелюшки, але не для нас. Нікого не послали до нас від лорда управителя королівського двору з інструкціями про те, як відбуватиметься процесія. Нас не запросили провести ніч перед церемонією в лондонському Тауері, як веліла традиція. Ніяких коней для нас не замовили, щоб відвезти нас від Тауера до Вестмінстерського абатства, жодних розпоряджень ми не отримали за день до церемонії. Генрих не надіслав ніяких подарунків, як мав би зробити наречений нареченій. Нічого не надійшло від його матері. Там, де мав бути безлад, гамір і безліч суперечливих розпоряджень від нового короля та нового двору, що хотіли б мати якнайкращий вигляд, панувала мовчанка, яка ставала дедалі помітнішою.

– Нас не запросять на коронацію, – напрямки сказала я матері, коли була наодинці з нею, бо вона прийшла до спальні, яку я поділяла із Сесилією, сказати мені на добраніч. – Це вже очевидно, чи не так?

Вона похитала головою.

– Я не думаю, що нас запросять.

– Чому він не хоче, щоб я була з ним поруч?

Мати повільно підійшла до вікна й подивилася на чорне нічне небо та сріблястий місяць.

– Я думаю, вони не хочуть бачити натовп Йорків біля трону й так близько до корони, – сухо промовила вона.

– Чому не хочуть?

Вона зачинила віконниці й узяла їх на защіпку, ніби хотіла відокремитися від сріблястого світла, що освітлювало її неземним сяйвом.

– Я точно не знаю чому, – сказала вона. – Але думаю, якби я була матір’ю Генриха, то не захотіла б, щоб мій син, претендент на престол і узурпатор, король лише за правом перемоги в битві, надів корону поруч із принцесою, справжньою принцесою з королівської родини, прегарною дівчиною, яку любить народ. Крім усього іншого, мало кому сподобався б його вигляд.

– Чому? А який у нього вигляд? – запитала я.

– Звичайнісінький. – Моя мати звинуватила його одним осудливим словом. – Він дуже й дуже нічим не примітний.

Поступово нам усім, навіть Сесилії, яка до останнього дня не втрачала відчайдушної надії бути запрошеною, стало зрозуміло, що новий король коронується сам-один, не бажаючи, щоб я, така гарна і єдина правдива представниця королівського роду, стояла з ним поруч. Він навіть не захоче мати нас, колишню королівську родину, своїми свідками, коли покладе руку на корону мого коханого, корону, яку носив чоловік, якого я кохала, і мій батько перед ним.

Жодного послання не надійшло ані від Генриха, ані від його матері.

Леді Марґарет Стенлі ніяк не підтвердила це рішення, і хоч моя мати і я розглядали можливість написати їй, жодна з нас не захотіла терпіти приниження просити її ані надати нам шанс відвідати коронацію, ані призначити дату для мого весілля.

– Крім того, якби я була присутня на коронації як королева-вдова, я мала б велику перевагу над нею, – в’їдливо зауважила моя мати. – Можливо, саме тому нас і не запросили. Вона у своєму житті на кожній великій події не бачила нічого, крім моєї спини, або вид їй затуляв мій капелюшок чи моя вуаль. Вона супроводжувала мене в кожну кімнату в цьому палаці, а потім також супроводжувала Анну Невіл, коли була її фрейліною. Вона йшла за Анною на її коронації, несучи шлейф від її сукні. Мабуть, леді Марґарет відчуває, що тепер настала її черга бути першою леді, й хоче, щоб хтось ніс її шлейф.

– А як щодо мене? – з надією запитала Сесилія. – Я згодна нести її шлейф. Я б із радістю несла її шлейф.

– Ти його не нестимеш, – відрубала мати.

Генрих Тюдор залишався в палаці Ламбет до коронації, і якби він захотів підвести голову від свого сніданку, то побачив би моє вікно у Вестмінстерському палаці, прямо через річку перед ним; але, мабуть, він не захотів підвести голову, він досі не цікавився своєю незнайомою нареченою, бо не надіслав їй жодної звістки. Уночі перед коронацією він перебрався в лондонський Тауер, як веліла традиція. Там він оселився в королівських покоях і щодня проминав двері, за якими востаннє бачили моїх братів, щодня перетинав зелений моріжок, де для мого брата поставили мішень, щоб він тренувався у стрільбі з лука. Чи може чоловік ходити там і не відчувати, як поза спиною йому пробігає мороз, не бачити бліде обличчя ув’язненого хлопчика, який мав би коронуватися королем? Чи його мати не бачить легку тінь на причалі або, коли стає навколішки на королівському місці в каплиці, не чує вона слабке відлуння хлоп’ячого дисканту, який промовляє свої молитви? Як можуть двоє Тюдорів підійматися на кам’яний поміст у саду Тауера й не чути за дерев’яними дверима голоси двох маленьких хлопчаків? І якщо вони будь-коли дослухаються, то невже вони не чують тихих молитов Едварда?

– Він шукатиме винуватців, – похмуро промовила моя мати, – він допитуватиме всіх, хто будь-коли їх охороняв. Він захоче знати, що сталося з принцами, й сподівається, що знайде когось, кому можна буде дати хабар, і той виступить з необхідним звинуваченням або когось, кого можна буде переконати, щоб він склав провину на Ричарда. Якщо він зможе довести, що Ричард убив принців, він зможе виправдати себе за те, що захопив трон, бо справжні спадкоємці мертві, й він зможе назвати Ричарда тираном і царевбивцею. Коли Генрих доведе їхню смерть, він виграє свою справу.

– Мамо, я готова заприсягтися своїм життям, що Ричард їх не скривдив, – сказала я переконано. – Я знаю, Ричард мені сказав би, якби він так зробив. Ти це знаєш. Ти ж переконалася в цьому тієї ночі, коли він прийшов до тебе й запитав, чи не ти їх викрала, правда ж переконалася? Він не знав, де вони є і що з ними сталося. Він думав, що, можливо, вони в тебе. Я готова заприсягтися, що він нічого не знав ані тоді, ані згодом. Звичайно, його мучило те, що він нічого не знає. Тому він не знав, кого назвати своїм наступником. Він розпачливо хотів знати, що сталося з хлопцями.

Мати подивилася на мене важким поглядом.

– О, я вірю, що Ричард не вбивав хлопців. Зрештою, я це знаю. Я ніколи не віддала б тебе й твоїх сестер під його опіку, якби думала, що він спроможний скривдити дітей власного брата. Але не випадає сумніватися в тому, що він викрав нашого принца Едварда на дорозі в Лондон. Він убив мого брата Ентоні, коли той намагався його захистити. Він помістив Едварда в Тауер і зробив усе, щоб захопити Ричарда. Це не він убив їх таємно. Але він помістив їх туди, де вбивця міг до них добутися. Він порушив волю твого батька й сів на трон твого брата. Можливо, він їх і не вбив; але він мусив залишити їх під моєю опікою, де вони були б у безпеці. Ричард Глочестерський забрав Едварда від мене й захотів забрати також мого сина Ричарда. Він захопив трон і вбив мого брата Ентоні й мого сина Ричарда Грея. Він був узурпатором і вбивцею, і я ніколи не прощу його за ці злочини. Я не маю потреби класти під двері Ричарду інші трупи, він і за ці потрапить до пекла, і я йому ніколи їх не прощу.

Я гірко похитала головою, слухаючи, як моя мати говорить такі речі про чоловіка, якого я кохала. Я не можу захищати його перед жінкою, яка втратила двох своїх хлопчиків і досі не знає, що з ними сталося.

– Я знаю, – прошепотіла я. – Я не можу заперечувати, що він мусив жити й діяти в жахливі часи й чинив жахливі речі. Він усе розповів своєму сповіднику й просив Бога простити його. Ти не можеш собі уявити, як він мучився тими вчинками, які мусив творити. Але я певна, він не наказував убити моїх братів.

– Тоді Генрих не знайде нічого, коли обшукає Тауер, – зауважила вона. – Якщо Ричард їх не вбивав, Генрих не знайде трупів, які він міг би показати людям. Можливо, вони обидва живі, заховані десь у Тауері або в одному з ближніх будинків.

– І що Генрих їм зробить? Якщо знайде їх живими? – У мене перехопило дух від такого припущення. – Що він зробить, коли хтось прийде до нього й скаже, що тривалий час безпечно переховував наших хлопчиків?

Усмішка моєї матері була так само сумною й так само повільною, як сльоза, що падає з ока.

– Він муситиме їх убити, – просто відповіла вона. – Якби йому пощастило знайти моїх синів тепер, він би негайно їх убив і звинуватив у їх смерті Ричарда. Якби він знайшов моїх синів живими, він мусив би їх убити, щоб захопити трон, так само як твій батько вбив старого короля Генриха, щоб самому сісти на трон. Звичайно, він муситиме їх убити. Ми всі це знаємо.

– І ти думаєш він їх справді вб’є? Невже він спроможний учинити таку жахливу річ?

Мати стенула плечима.

– Я думаю, йому доведеться зробити це. Він не матиме вибору. Інакше він наразить на ризик своє життя й може втратити армію без особливих на те причин. Його мати прожила життя, снуючи змови й навіть виходячи заміж без видимих результатів. Так, якщо Генрих коли-небудь знайде твого брата Едварда живим, він уб’є його в ту ж таки мить. А якщо він знайде твого брата Ричарда, то теж муситиме його вбити. Це буде для нього лише продовженням тієї роботи, яку він зробив на полі Босвортської битви. Він знайде спосіб заспокоїти свою совість. Він молодий хлопець, який жив у тіні меча відтоді, як утік з Англії у чотирнадцять років, до того дня, коли повернувся додому воювати за свої претензії на трон. Ніхто краще за нього не знає, що будь-який претендент на трон має померти негайно. Жоден король не може дозволити, щоб він жив.

Двір Генриха подався за ним до Тауера. Навколо штандарта Тюдорів збиралися усе більше й більше чоловіків тепер, коли він став переможним. Із міських вулиць до нас доходили чутки про винагороди від трону Тюдорів, мовляв, Генрих перед коронацією роздавав трофеї Босвортської битви. Його матері повернули всі її землі й багатство; вона здобула велич, на яку завжди претендувала, але якою досі ніколи не тішилася. Її чоловіка, Томаса, лорда Стенлі, зробили графом Дербі й верховним констеблем Англії – це найвища посада в королівстві, за його двоїсту хоробрість і його вміння служити і вашим і нашим, тобто вміння бути дволиким зрадником, яким він є. Я знаю, бо чула, як він виголошував присягу, в якій обіцяв свою лояльність, свою абсолютну вірність моєму Ричарду; я бачила, як він стояв навколішках і обіцяв йому свою любов, навіть пропонував свого сина як запоруку своєї лояльності. Він присягався, що його брат, уся його родина, є вірними прихильниками Ричарда. Але того ранку на полі битви під Босвортом він і сер Вільям сиділи на конях поперед своїх могутніх армій і чекали, в який бік повернеться битва. Коли вони побачили, як Ричард врубався в саму її гущу, сам-один, націлений, мов спис, на Генриха, Стенлі, лорд Вільям і сер Томас, діючи заодно, налетіли на нього ззаду з піднятими мечами. Вони врятували Генриха й повалили Ричарда на землю, коли він був за мить від того, щоб устромити меча в серце Генриха Тюдора. Сер Вільям Стенлі підняв шолом мого Ричарда з багнюки, зірвав із нього бойову корону й подав ту золоту тіару Генриху: то було найпідлішим завершенням того підлого дня. Тепер, у вияві піжонської вдячності, Генрих настановив сера Вільяма своїм камергером, поцілував його в обидві щоки, проголосив, що вони утворили нову королівську родину. Він оточив себе Стенлі, він не може віддячити їм достатньо. Він здобув трон і знайшов свою родину в одному тріумфі.

Він не розлучається зі своєю матір’ю, і завжди на півкроку позад неї перебуває її вірний чоловік, лорд Томас Стенлі, а на півкроку позад нього її брат, сер Вільям. Генрих відпочивав на колінах цих двох нововіднайдених родичів, які посадили свого хлопця на трон, і знає, що нарешті він у безпеці. Дядько Джаспер, який поділяв його вигнання й зберігав вірність справі Тюдорів від народження Генриха, теж перебував тут, винагороджений за ціле життя лояльності своєю часткою трофеїв. Йому повернули його титул і його землі. Він також дістав кілька вигідних посад в уряді. Але й це ще не все. Генрих написав моїй тітці Катерині, удові зрадника герцога Букінгемського, й наказав їй готуватися до повторного шлюбу. Джаспер матиме її за дружину, і йому дістанеться Букінгемська маєтність. Схоже, всі жінки роду Ріверс стали частиною воєнних трофеїв Генриха. Вона прийшла в найкращі кімнати другої категорії Вестмінстерського палацу побачитися з моєю матір’ю і принесла листа.

– Він збожеволів? – запитала вона мою матір. – Хіба не досить того, що мене одружили з хлопчиком, із юним герцогом, який ненавидів мене, то тепер мене віддають заміж ще за одного ворога моєї родини?

– А ти маєш бути винятком? – сухо запитала моя мати, яка тримала в руках інший лист, щоб показати своїй сестрі. – Бо ось яка доля нам призначена. Мені мають виплачувати пенсію. Сесилію віддають заміж за сера Джона Велса, Єлизавета буде заручена з королем.

– Слава Богу хоч це! – вигукнула тітка Катерина. – Ви, либонь, хвилювалися.

Мати кивнула.

– О, він відмовився б від обітниці, якби міг. Він шукав собі іншу наречену, він намагався зректися свого обов’язку.

Я підвела голову від шиття, почувши ці слова, але моя мати та її сестра зосередили всю увагу на листах, майже доторкаючись головами.

– Коли воно відбудеться? Весілля?

– Після коронації.

Моя мати показала уривок зі свого листа.

– Звичайно, він не хоче, аби хтось сказав, що вони з’єдналися як король і королева. Він хоче, аби всі думали, що він здобув трон за свої власні заслуги. Він не хоче, аби хтось сказав, що він здобув корону завдяки їй.

– Але ми всі підемо на його коронацію? – запитала моя тітка Катерина. – До неї залишилося зовсім мало часу, але…

– Нас не запрошено, – коротко відказала моя мати.

– Хіба це не образа? Він повинен подбати, щоб Елізабет була там присутня!

Моя мати стенула плечима.

– А що як її там палко вітатимуть? Якщо вітатимуть і нас? – спокійно відказала вона. – Ти знаєш, як вітали б її люди, якби побачили. Ти знаєш, як лондонці люблять дім Йорків. Що, якби люди побачили нас і стали кликати мого племінника Едварда Воріка? Що якби вони освистали династію Тюдорів і стали славити династію Йорків? На його коронації? Він не піде на такий ризик.

– Але родичі Йорків там будуть, – нагадала Катерина.

– Твоя невістка Єлизавета змінила своє вбрання, коли її чоловік, герцог Сафолкський, знову перейшов на протилежний бік. Її син, Джон де Ла Поль, якого король Ричард назвав своїм наступником, попросив у Генриха пробачення, а отже, вони будуть там.

Моя мати кивнула.

– Вони там будуть, – підтвердила вона. – І я певна, вони служитимуть йому лояльно.

Моя тітка Катерина пирхнула від сміху, й мати теж не змогла втриматися від усмішки.

Я пішла шукати Сесилію.

– Тебе одружать, – коротко повідомила я. – Я чула розмову між нашою матір’ю та тіткою Катериною.

Вона зблідла.

– З ким?

Я відразу зрозуміла, що вона боїться, аби її знову не принизили одруженням із якимсь другорядним прихильником вторгнення Тюдорів.

– У тебе все буде гаразд, – сказала я. – Леді Марґарет залишається твоїм другом. Вона хоче одружити тебе зі своїм зведеним братом, сером Джоном Велсом.

Сесилія затремтіла, схлипнула й обернулася до мене.

– О, Лізі, я так боялася… Я так боялася…

Я обняла її за плечі.

– Я знаю.

– І я нічого не могла вдіяти. Коли наш батько був живий, вони мали звичай називати мене шотландською принцесою, бо мене мали одружити з королем Шотландії. А тоді мене опустили на рівень леді Скроуп! А потім я взагалі втратила ім’я! О, Лізі, я була несправедливою до тебе!

– До всіх, – нагадала я їй.

– Я знаю, я знаю…

– А тепер ти будеш віконтесою, – сказала я. – І не сумніваюся, що тобі буде добре. Леді Марґарет надає всі переваги своїй родині, а Генрих має сплатити серу Джонові борг вдячності за його підтримку. Він подарує йому новий титул і нові землі. Ти станеш багатою, станеш шляхетною, ти станеш родичкою її світлості матері короля, її напівневісткою і родичкою родини Стенлі.

– А що для наших сестер? Для нашої кузини Марґарет?

– Поки що нічого. Томас Грей, материн син, повернеться додому згодом.

Сесилія зітхнула. Наш зведений брат був для нас наче батьком. Він приєднався до нас у святилищі; щоб урятувати наших братів, улаштував таємну атаку на Тауер, потім служив при дворі Генриха у вигнанні, намагаючись підтримувати з нами зв’язок і весь час шпигуючи для нас. Коли мати переконалася в тому, що Генрих ворог, якого слід боятися, вона переказала Томасові, щоб він повертався додому, але Генрих полонив його, коли повертався. Тепер він сидів у в’язниці у Франції.

– Його помилували? Король його простив?

– Я думаю, кожен знає, що він не вчинив нічого поганого. Він був заручником, який забезпечував наш союз. Генрих залишив його як заставу французькому королю, але тепер, коли Тюдор бачить нашу покірність, він може визволити Томаса й заплатити французам.

– А як справи в тебе? – запитала Сесилія.

– Схоже, Генрих має намір одружитися зі мною, бо він не може звільнитися від свого зобов’язання. Але він вочевидь не квапиться. Мабуть, усі знають, що він намагався порушити своє слово.

Вона подивилася на мене зі співчуттям.

– Це образа, – сказала вона.

– Звичайно, образа, – погодилася я. – Але я хочу тільки бути його королевою. Він мені не потрібен як чоловік, тому я не переймаюся тим, що він не хоче мати мене дружиною.