Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 11

18 січня 1486 року

Я зимова наречена, й ранок у день мого весілля був так само холодний, як і моє серце. Прокинувшись, я побачила морозні квіти на вікнах і Бесс, яка зайшла до моєї кімнати й попросила мене залишатися в ліжку, поки вона розпалить вогонь і викладе перед ним мою білизну, щоб та нагрілася.

Я підвелася з ліжка, й вона стягла мені через голову мою нічну сорочку, а тоді вдягла на мене спідню білизну, прикрашену гаптуванням із білого шовку на краях, потім мою червону атласну сукню з розрізаними рукавами й відкриту спереду, щоб показати нижню сукню з чорного шовкового дамасту. Метушливо вона натягла шнурівку під руками, тоді як дві інші покоївки зав’язали її на спині. Вона обхопила мене тепер трохи тугіше, аніж тоді, коли я вперше приміряла її на себе. Мої груди стали повнішими, а талія потовщала. Я бачу свої зміни, але поки що ніхто інший їх не помічає. Я втрачаю те тіло, яке обожнював мій коханець, дівочу гнучкість, яка так контрастувала з його затверділим від боїв тілом. Натоміть я набула форму, яку хоче від мене мати мого чоловіка: округлої плодючої груші, посудини для сім’я Тюдорів, схожої на глек.

Я стояла, як дитяча лялька, стулена з округлих шкарпеток, напханих соломою, й піддатлива в їхніх руках, коли мене вдягали. На тлі чорної блискучої сукні моє волосся здавалося золотим, а моя шкіра – холодною й білою. Відчинилися двері, й увійшла моя мати. На ній була її сукня кремового кольору, обшита зеленими і сріблястими стрічками, її волосся було легенько перев’язане на спині; згодом вона запхає його під важкого капелюха. Уперше я помітила, що її русяве волосся змережили сиві волосини; вона більше не була золотою королевою.

– Ти маєш чудовий вигляд, – сказала вона, цілуючи мене. – Він знає, що ти будеш одягнена в червоне й чорне?

– Його мати спостерігала, як шили мені сукню, – мляво відповіла я. – Вона обрала матеріал. Звичайно, він знає. Вона знає все й розповідає йому.

– Вони не захотіли зеленого кольору?

– Вони обрали для мене червоний колір Ланкастерів, – гірко відповіла я. – Мучеництво червоне, повії червоні, кров червона.

– Облиш, – наказала вона. – Сьогодні день твого тріумфу.

Я відчула, як від її доторку моє горло стислося, а сльози, які туманили зір увесь ранок, покотилися по щоках. Вона обережно витерла їх зворотною стороною долоні, спочатку одну щоку, потім і другу.

– Ану припини, – лагідно наказала вона. – Ти нічого не можеш удіяти, крім як підкоритися й усміхатися. Іноді ми перемагаємо. Іноді – зазнаємо поразки. Головне, що ми завжди, завжди просуваємося вперед.

– Ми – це дім Йорків? – скептично запитала я. – Адже моє одруження розчиняє Йорків у Тюдорах. Це не перемога для нас, а наша остаточна поразка.

Вона усміхнулася своєю таємничою усмішкою.

– Я кажу про нас, дочок Мелюзини, – поправила вона мене. – Твоя бабуся була дочкою водної богині королівського дому Бургундії й ніколи не забувала, що вона водночас належить до королівського роду й до роду чарівників. Коли я була твого віку, я не знала, чи вона спроможна накликати бурю, чи то були тільки її забаганки зробити все по-своєму. Але вона навчила мене, що немає нічого у світі могутнішого, аніж жінка, яка знає, чого вона хоче, і йде до цього прямою дорогою. І не має значення, як ти це назвеш: чарами чи рішучістю. Не має також значення, робиш ти якісь заклинання чи ні. Ти мусиш налаштувати твій розум на те, чого ти хочеш, і мати мужність так само налаштувати своє серце. Ти станеш королевою Англії, а твій чоловік буде королем. Завдяки тобі Йорки повернуть собі трон Англії, який належить їм по праву. Переступи через свій смуток, дочко моя, він навряд чи чогось вартий, якщо ти йдеш туди, де ти хочеш бути.

– Я втратила чоловіка, якого кохала, – гірко сказала я. – І сьогодні я повинна одружитися з тим, хто його вбив. Я не думаю, що коли-небудь дійду туди, де я хочу бути. На мою думку, таке місце більше в Англії не існує, думаю, воно не існує ніде у світі.

Вона мало не засміялася у своїй непохитній переконаності.

– Звичайно, ти так тепер думаєш! Сьогодні ти маєш одружитися з чоловіком, якого зневажаєш; але хто знає, що станеться завтра? Я не можу провістити майбутнє. Ти народилася у вирі тривожних часів. Сьогодні ти одружуєшся з одним королем, але не виключено, ти побачиш, як йому кинуть виклик і скинуть його з престолу. Не виключено, ти побачиш, як Генрих впаде в багнюку й загине під копитами зрадливого війська. Звідки я можу знати? Ніхто цього не може знати. Але одне я знаю: сьогодні ти одружишся з ним і станеш королевою Англії. Ти зможеш створити мир там, де він створив війну. Ти зможеш захистити твоїх друзів і родину й посадити на трон хлопця з династії Йорків. Тому йди на своє весілля з усмішкою.

Він стояв біля сходів до вівтаря, коли я ввійшла крізь західні двері Вестмінстерського абатства під несподіваний вибух сріблястих сурм. Я йшла сама; іронія цього одруження полягала в тому, що, якби знайшовся чоловік із моєї родини, який міг би супроводжувати мене, тоді Генрих не був би королем Англії й не чекав би мене із сором’язливою усмішкою. Але мій батько король помер, мої два дядьки Йорки померли, мої маленькі брати Едвард і Ричард зникли й, либонь, також мертві. Єдиний хлопець із роду Йорків, який нині живий, – це малий Едвард Ворікський, який киває мені в дивній королівській манері, ніби даючи мені дозвіл, коли я проминаю стільці, де він стоїть під наглядом своєї сестри Марґарет.

Попереду мене Генрих весь блищить золотом. Його мати вирішила пожертвувати елегантністю задля вихваляння, на ньому повністю золотий костюм, так ніби він щойно відлита статуя, новий Крез. Вона думала, він матиме королівський вигляд, а я здаватимуся поруч із ним тьмяною і скромною. Але на тлі його помпезного блиску моя чорна з червоним сукня виблискувала авторитетністю.

Я бачила, як його мати сердито зиркала від нього до мене, і спантеличено міркувала, чому я маю королівський вигляд, а він здається шарлатаном. Сукня була скроєна дуже просторою, попереду було зібрано багато матерії, а тому ніхто не міг побачити, що мій живіт збільшився. Я вже відбула повний місяць вагітності, а може, й більше; але про це знають лише король, його мати та моя мати. Я мовчки помолилася, щоб вони не сказали про це нікому.

Архієпископ чекав на нас із розгорнутим молитовником, на його старому обличчі грала усмішка, коли ми підіймалися до нього по східцях вівтаря. Він мій родич, Томас Бурш’є, і руки йому тремтіли, коли він узяв мою руку й поклав її в теплу долоню Генриха. Він коронував мого батька двадцять п’ять років тому, коронував мою матір, коронував мого любого Ричарда і його тодішню дружину Анну. І якщо дитина, яку я ношу, виявиться сином, тоді, безперечно, він охрестить хлопчика Артура, а потім коронує мене. Архієпископ із круглим зморшкуватим обличчям дивився на мене добрим поглядом, коли я стояла перед ним. Він би обвінчав нас із Ричардом, і тоді я стояла б тут у білій сукні, прикрашеній білими трояндами, й одружилася б, і коронувалася б в одній чудовій церемонії, й стала б коханою дружиною і веселою королевою. Коли погляд його добрих очей упав на моє обличчя, я відчула, як поринаю в солодке марення, майже непритомнію, так ніби увійшла в одне зі своїх сновидінь, стоячи тут, на сходах до вівтаря, в день свого весілля, як я і мріяла, що так буде. У напівзабутті я взяла руку Генриха й стала промовляти слова, які колись сподівалася сказати іншому чоловікові: «Я, Єлизавета, беру тебе Ге…Ге… Ге…» – промовила я, затинаючись. Схоже, я не могла вимовити це чуже ім’я, не могла прокинутися до цієї абсурдної реальності. Це було жахливо, я не могла промовити далі жодного слова, не могла віднайти дихання, жахливий факт, що я даю присягу не Ричарду, застряв у моєму горлі. Я ніби чимось вдавилася, через мить я могла виблювати. Я відчувала, як обливаюся потом, як непритомнію, ноги підгиналися піді мною. Я не могла примусити себе промовити ім’я не того чоловіка, я не могла пообіцяти себе нікому, крім Ричарда. Я зробила ще одну спробу. Мені вдалося проказати: «Я, Єлизавета, беру тебе…», і тут я провалилася в мовчанку. Це було безнадійно, я не могла цього сказати. Я спробувала кахикнути й підняла очі до його обличчя. Я не могла нічого із собою вдіяти, я ненавиділа його як ворога, я не могла примусити себе мріяти про свого ворога. Я не могла промовити його ім’я, мабуть, не могла й одружитися з ним.

Але, Генрих, прозаїчний і реальний, чудово розумів, що діялося зі мною, й вирішив допомогти мені, вгородивши нігті у мою м’яку долоню. Він глибоко встромив їх у мою плоть, я зойкнула від болю, і важкий погляд його карих очей виринув із туману, і я побачила, як він розгнівався. Я судомно вдихнула ковток повітря.

– Скажи це! – люто промурмотів він.

Я опанувала себе й знову сказала, тепер правильно вимовивши його ім’я:

– Я, Єлизавета, беру тебе, Генриха…

Шлюбний банкет відбувався у Вестмінстерському палаці, й мене обслуговували на зігнуте коліно, ніби я була королевою, хоч її світлість мати короля нагадала раз або двічі, що хоч я й дружина короля, але мене ще не коронували. Після банкету були танці, й кілька досвідчених акторів зіграли п’єсу. Виступали акробати, хор проспівав кілька пісень, королівський блазень розповів кілька непристойних історій, а тоді моя мати й сестри відвели мене до спальні.

Там давно горів вогонь у каміні, який пахнув жаром від товстих колод і сосновими шишками, і моя мати дала мені випити спеціально звареного весільного елю.

– Ти нервуєш? – запитала мене Сесилія голосом солодким, як мед.

Ми досі не знаємо дати її весілля, й вона стурбована тим, аби ніхто не забув, що воно має бути наступним.

– Я не сумніваюся в тому, що нервуватиму у свою шлюбну ніч. Я знатиму, коли настане моя черга, а ти знаєш?

– Ні, – коротко відповіла я.

– Чому ти не допоможеш сестрі лягти до ліжка? – сказала їй мати, й Сесилія відгорнула ковдри й штовхнула мене на високе ліжко.

Я прихилилася спиною до подушок і проковтнула тривогу.

Ми почули, як король та його друзі наблизилися до дверей. Архієпископ увійшов першим, щоб побризкати на ліжко святою водою й помолитися над ним. За ним увійшла леді Марґарет, міцно тримаючи в руках велике розп’яття зі слонової кості, а за нею – Генрих, розчервонілий і усміхнений, посеред гурту чоловіків, які плескали його по спині й казали, що він завоював найкращий трофей у всій Англії.

Холодний погляд леді Марґарет попередив усіх, що тут неприпустимі брутальні жарти. Хлопчик-паж відгорнув ковдри, супутники короля, зняли з нього важкий, прикрашений дорогоцінним камінням халат, Генрі у гарно гаптованій нічній сорочці ковзнув під простирадла поруч мене, й ми обоє прихилилися спинами до подушок і цмулили наш шлюбний ель, як слухняні діти, коли їх укладають до ліжка, а тим часом архієпископ закінчив свої молитви й відступив назад.

Неохоче шлюбні гості стали виходити з кімнати, моя мати подарувала мені швидку прощальну усмішку й повела геть моїх сестер. Леді Марґарет покинула нас останньою, й коли вона рушила до дверей, я побачила, як вона подивилася назад на свого сина, ніби примушувала себе не повертатися назад, щоб іще раз обняти його.

Я пригадала, як він розповідав мені, що протягом багатьох років він лягав до ліжка без її поцілунку і її благословення і що тепер вона любить проводжати його до ліжка. Я побачила, як вона завагалася на порозі, так ніби їй було нестерпно покинути його, і я всміхнулася їй, простягла руку й легенько поклала на плече її сина таким собі власницьким доторком.

– На добраніч, високошанована мати, – сказала я. – На добраніч від нас обох.

Я дозволила їй побачити, як я взяла гарний нічний комір її сина пальцями і тримала його, наче то був повідець мисливського собаки, що цілком належав мені.

На мить вона зупинилася, дивлячись на нас, із ледь розтуленим ротом, затримавши дихання; поки вона там стояла, я нахилила голову до Генриха, ніби хотіла покласти її йому на плече. Він гордо всміхнувся, його обличчя зашарілося, йому було приємно усвідомлювати, що вона тішиться, бачачи свого сина, свого любого єдиного сина в шлюбному ліжку поруч із прекрасною нареченою, справжньою принцесою. Лише я зрозуміла, що бачити мене усміхненою в його ліжку їй було важко, це розбудило в ній ревнощі, які терзали її, наче вовк, що встромив зуби їй у живіт. Її обличчя скривилося, коли вона зачиняла за собою двері, й, коли клацнув замок і ми почули, як охоронці стукнули списами, поставивши їх на підлогу, ми обоє зітхнули, ніби чекали цієї миті, коли нарешті залишимося самі-одні. Я підвела голову й моя рука ковзнула з його плеча, але він зловив її й притиснув мої пальці до своєї ключиці.

– Нехай вона буде тут, – сказав він.

Щось у виразі мого обличчя остерегло його, що то була не ласка, а фальшива монета.

– О що то було? Якийсь зловтішний дівочий трюк?

Я прибрала руку.

– Нічого, – сказала я.

Він подивився на мене погрозливим поглядом, і на мить я злякалася, що розгнівала його й він наполягатиме, щоб підтвердити наш шлюб і взяти мене під натиском гніву, щоб зробити мені боляче й ще раз боляче. Але потім він пригадав, що я ношу в собі його дитину й він не повинен доторкатися до мене, поки я вагітна, й підвівся з ліжка, сердитий від образи, накинув на плечі розкішний шлюбний халат і сів біля вогню, підтягнув письмовий стіл до стільця й запалив свічку. Я зрозуміла, що весь день був для нього зіпсований цією однією хвилиною. Він оголосить день зруйнованим через цю хвилину, пам’ятатиме хвилину й забуде день. Він завжди так боявся спізнати розчарування – і воно підтвердило його песимізм. Тепер він пам’ятатиме геть усе – собор, церемонію, банкет, хвилини, які дарували йому втіху, – крізь серпанок образи протягом решти свого життя.

– Яким же я був дурнем, подумавши, що ти поставилася до мене з любов’ю, – коротко сказав він. – Я подумав, ти доторкнулася до мене з ніжністю. Я подумав, наші шлюбні обітниці зворушили твоє серце. Я подумав, ти поклала голову мені на плече з почуттям приязні. Дурень я, та й годі.

Я не змогла йому відповісти. Звичайно ж, я не могла поставитися до нього з любов’ю. Він мій ворог, убивця мого коханого. Він той, хто мене зґвалтував. Як він міг подумати, що між нами може коли-небудь виникнути почуття приязні?

– Ти можеш спати, – кинув він через плече. – Я хочу переглянути деякі прохання. Світ наповнений людьми, які чогось хочуть від мене.

Мені було байдужісінько до того, що в нього поганий настрій. Я ніколи не дозволю собі співчувати йому, хай навіть він буде розгніваний, чи навіть – можливо, як тепер, – ображений на мене. Він може знайти собі втіху або перебувати в поганому настрої всю ніч – як собі хоче. Я підтягла подушку собі під голову, розгладила нічну сорочку на округлому животі й повернулася до нього спиною. Потім я почула, як він сказав:

– О, я щось забув.

Він знову підійшов до ліжка, я подивилася через своє зігнуте плече й, на свій жах, побачила, що він тримав у руці ніж, не закритий піхвами, й світло від вогню виблискувало на його голому лезі.

Я похолола від страху. Боже, я так його розгнівала, що він вирішив убити мене й помститися мені за те, що я наставила йому роги, і який це буде скандал, а я навіть не попрощалася з матір’ю. Потім я, ні сіло, ні впало, подумала, що дозволила малій Марґарет Ворік надіти моє намисто в день мого весілля і хотіла б повідомити їй, що вона може залишити його собі, якщо я помру, й нарешті я подумала – о Боже, якщо він перетне мені горло тепер, то я зможу спати, не бачачи уві сні Ричарда. Я подумала, що, мабуть, мені доведеться пережити миттєвий жахливий біль, а потім я вже не бачитиму сновидінь. Можливо, удар кинджала вкине мене в обійми Ричарда, й ми разом провалимося в солодкий сон смерті, і я бачитиму його любе усміхнене обличчя, й він триматиме мене в обіймах, і наші очі заплющаться разом. На думку про Ричарда, про смерть разом із ним я обернулася до Генрі та до ножа в його руці.

– Ти не боїшся? – з цікавістю запитав він, дивлячись на мене так, ніби побачив мене вперше в житті. – Я стою над тобою з кинджалом у руці, а ти навіть не здригнулася? Отже, правду про тебе кажуть? Мовляв, твоє серце таке розбите, що ти прагнеш померти?

– Я тебе не проситиму зберегти мені життя, якщо ти сподіваєшся на це, – сказала я з гіркотою в голосі. – Я думаю, я прожила свої найкращі дні, і не сподіваюся коли-небудь бути щасливою. Але ти помиляєшся, я хочу жити. Я волію жити, а не померти, й радше хочу бути королевою, ніж мерцем. Але я не боюся ані тебе, ані твого ножа. Я пообіцяла собі ніколи не зважати на те, що ти скажеш або зробиш. А якби я боялася, то радше померла б, аніж дозволила тобі побачити мій страх.

Він коротко засміявся і сказав, ніби звертаючись до самого себе.

– Уперта, як мул, так я і сказав своїй ясновельможній матері… – Потім промовив голосніше: – Ні, я маю намір порізати не твоє гарненьке горло, а лише твою ногу. Дай мені свою ногу.

Неохоче я випростала ногу, й він відкинув багаті покривала ліжка.

– Навіть шкода, – сказав він сам до себе. – Шкіра в тебе надзвичайно гладенька, а вигин твого підйому так і хочеться поцілувати – мабуть, безглуздо про це думати, але будь-який чоловік захотів би поцілувати тебе ось тут…

І він зробив швидкий надріз, який примусив мене здригнутися й зойкнути від болю.

– Ти мене поранив!

– Замовкни, – сказав він і здавив мою ногу крізь простирадла, так що дві або три краплі крові утворили плями на білому, потім він подав мені клапоть білої матерії. – Ти можеш забинтувати твою рану. Вона навряд чи залишиться видимою на ранок, це лише подряпина, не більше, а до того ж ти одягнеш панчохи.

Я обмотала клапоть матерії навкруг ноги й подивилася на нього.

– Даремно ти так переживаєш цей біль, – сказав він. – Це врятує твою репутацію. Вони подивляться на простирадла вранці і знайдуть плями, які доведуть, що ти пустила кров, як невинниця у свою шлюбну ніч. Коли твій живіт стане видимим, ми скажемо, що це дитина шлюбної ночі, а коли вона народиться, то скажемо, що це восьмимісячна дитина, яка народилася надто рано.

Я поклала руку собі на живіт і не намацала там нічого, крім кількох складок зайвого жиру.

– Що ти знаєш про восьмимісячну дитину? – запитала я. – Що тобі відомо про плями на простирадлах?

– Моя мати все мені пояснила, – сказав він. – Вона порадила мені порізати тобі ногу.

– Я маю так багато дякувати їй, – сказала я з гіркотою в голосі.

– Звичайно, маєш. Бо вона порадила це зробити, щоб наша дитина стала дитиною медового місяця, – сказав Генрі з похмурим гумором. – Дитина медового місяця – дитина благословенна на відміну від королівського бастарда.