Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 12

Лютий 1486 року

Я дружина короля Англії, але я не маю апартаментів королеви у Вестмінстерському палаці.

– Бо ти не королева, – просто пояснив мені Генрих.

Напіврозтуливши рота, я подивилася на нього ворожим поглядом.

– Ти не королева! – повторив він. – А крім того, моя мати працює зі мною над державними паперами й нам легше працювати, якщо ми маємо спільну приватну кімнату. А її зручно утворити, коли наші апартаменти дотичні.

– Ти користуєшся таємним проходом, який сполучає твою спальню з її спальнею?

Він зашарівся.

– Це навряд чи таємниця.

– Отже, ви маєте приватну кімнату. Мій батько побудував її, щоб він міг приходити до моєї матері в її кімнати без того, щоб його супроводжував весь двір. Вони любили зустрічатися таємно.

Несподівана краска забарвила йому щоки.

– Елізабет, у чому річ? Моя мати і я часто вечеряємо вдвох, ми часто розмовляємо увечері, ми молимося вдвох. Нам легше жити, якщо вона може прийти до мене або мені треба побачитися з нею.

– Ви любите заходити до кімнати одне одного вночі й удень? – поцікавилася я.

Він помовчав, роздратований. Я навчилася читати вираз його обличчя, й коли він стискає рота і звужує очі, то це означає, що я збентежила його. Мені подобається штовхати його на грань, це одна з небагатьох втіх, які я знаходжу у своєму шлюбі.

– Чи я правильно тебе зрозумів, що ти хочеш переселитися до кімнат королеви для того, аби я міг заходити до твоєї спальні вночі й удень, ніким не помічений? Ти навіяла собі потребу в моїй увазі? Ти хочеш, щоб я перебував біля твого ліжка? У твоєму ліжку? Ти хочеш, щоб я таємно приходив до тебе кохатися? Кохатися для похоті, а не для того, щоб зачинати дітей? Щоб ми жили, як твої батьки з їхніми потаємними гріховними зустрічами?

Я опустила очі.

– Ні, – відповіла я похмурим голосом. – Я лише хотіла сказати, що, здається, дивним те, що я живу не в апартаментах королеви.

– Тобі чимось не подобаються апартаменти, в яких ти живеш? Тобі не подобається, як вони вмебльовані? Вони надто малі?

– Ні.

– Ти хочеш кращих гобеленів на стінах? Тобі не вистачає музик? Чи слуг? Ти голодуєш, кухні надсилають тобі мало страв?

– Не в цьому річ.

– Може, й справді ти помираєш із голоду? Почуваєш себе самотньою або мерзнеш?

– Мої апартаменти мене цілком задовольняють, – процідила я крізь зуби.

– Тоді я пропоную, щоб ти дозволила моїй матері залишитися в тих апартаментах, де вона нині є, бо вона їх потребує як мій головний радник. А ти житимеш у кімнатах, які вона тобі надала. І я навідуватиму тебе щоночі, перш ніж вирушу в подорож.

– Ми вирушимо в подорож?

Я вперше про це почула. Він кивнув.

– Не ти. Ти нікуди не поїдеш. Мати вважає, тобі краще залишитися в Лондоні. А ми з нею поїдемо на північ. Вона вважає, що я повинен показатися стільком людям, скільком зможу, відвідати міста, поширити свою популярність. Призначити наших прихильників на відповідальні місця, переманити колишніх ворогів. Тюдори повинні поставити свою печать на цій країні.

– О, в такому разі вона, звичайно, не захоче, щоб я була там, – сказала я з неприязню в голосі. – Якщо ви поширюватимете вплив Тюдорів, то принцеса з династії Йорків вам лише заважатиме. А що як люди віддадуть перевагу мені? Якщо вони не помічатимуть тебе, не помічатимуть її, а вітатимуть мене?

Він підвівся на ноги.

– Думаю, вона дбає лише про твоє здоров’я і здоров’я твоєї дитини, як і я, зрештою, – різко відказав він. – І звичайно ж, треба домогтися, щоб королівство лояльно ставилося до династії Тюдорів. Дитина у твоєму лоні – це спадкоємець престолу з династії Тюдорів. Ми робимо це для тебе й для дитини, яку ти носиш. Моя мати працює на мене й на свого онука. Я хотів би, щоб ти знайшла в собі бажання бути вдячною. Ти називаєш себе принцесою, я тільки й чую, що ти вважаєш себе принцесою за правом народження, – я хотів би, щоб ти це довела. Я хочу, щоб ти показала себе особою королівської крові.

Я опустила очі.

– Скажи їй, що я вдячна, – мовила я. – Я завжди, завжди вдячна.

Моя мати увійшла до моїх апартаментів, із блідим обличчям і з листом у руках.

– Що там у тебе? Нічого доброго, судячи з твого обличчя.

– Це пропозиція короля Генриха, щоб я одружилася.

Я взяла в неї листа.

– Ти? Щоб ти одружилася? Що він має на увазі?

Я переглянула аркуш паперу, який тримала в руці, й подивилася на неї. Навіть її губи побіліли. Вона кивнула, ніби втратила дар мови, кивнула кілька разів і не сказала нічого.

– Одружитися з ким? Облиш, мамо. Ти мене лякаєш. Про що він думає? Про кого він думає?

– Про Якова Шотландського.

Вона хапнула ротом повітря, ніби хотіла засміятися.

– У кінці листа після всіх компліментів і похвал на адресу мого молодого вигляду й доброго здоров’я він каже, що я маю одружитися з королем Шотландії, поїхати звідси до далекого Единбурга й ніколи не повертатися.

Я знову повернулася до списаної сторінки. Це був дуже чемний лист від мого чоловіка до моєї матері, у якому він писав, що був би дуже їй вдячний, якби вона зустрілася з шотландським послом і прийняла його пропозицію одружитися з королем Шотландії, а також погодилася на дату, яку вони запропонують, щоб укласти шлюб цього літа.

Я подивилася на неї.

– Він збожеволів. Він не може командувати тобою. Він не може примусити тебе вийти заміж. Він не посміє. Цей план підсунула його мати. Ти не можеш туди поїхати.

Вона затулила рота рукою, щоб приховати тремтіння губ.

– Думаю, мені доведеться на це погодитись. Вони можуть мене примусити.

– Мамо, я не зможу залишитися тут без тебе!

– А як він накаже?

– Я не зможу жити тут без тебе!

– Я неспроможна тебе покинути. Але якщо король накаже, то в нас не залишиться вибору.

– Ти не можеш знову вийти заміж! – я почула себе приголомшеною на саму думку про це. – Ти навіть про таке не думай!

Вона затулила очі долонею.

– Я не можу навіть уявити собі щось подібне. Твій батько… – Її голос урвався. – Елізабет, моя найдорожча, я казала тобі, що ти повинна бути усміхненою нареченою, я сказала своїй сестрі Катерині, що вона краще за інших знає: жінки повинні виходити заміж, коли їм наказують, і я погодилася на заручини Сесилії на вибір Генриха. Я не можу прикидатися, що я єдина, кого це не стосується. Генрих переміг у битві. Він тепер командує Англією. Якщо він наказує мені одружитися, хай навіть із королем Шотландії, я мушу їхати до Шотландії.

– Це його мати! – вибухнула я. – Це його мати, яка хоче прибрати тебе зі своєї дороги, а не він!

– Так, – повільно промовила моя мати. – Це, мабуть, вона. Але вона прорахувалася. Вона не вперше припускається помилки у своїх взаєминах зі мною.

– Чому ти так думаєш?

– Бо вони хочуть мати мене в Единбурзі, аби бути певними, що шотландський король дотримуватиметься нового союзу з Англією. Вони хочуть, щоб я підтримувала його дружбу з Генрихом. Вони думають, що коли я стану королевою Шотландії, то Яків ніколи не вторгнеться в королівство мого зятя.

– А насправді? – прошепотіла я.

– Вони помиляються, – сказала вона мстивим голосом. – Вони дуже й дуже помиляються. У той день, коли я стану королевою Шотландії й матиму армію, якою зможу командувати, й чоловіка, який дослухатиметься до моїх порад, я перестану служити Генриху Тюдору, я не переконуватиму свого чоловіка дотримуватися мирного договору з Генрихом. Якщо я буду досить сильною і знайду потрібних мені союзників, я виступлю в похід проти самого Генриха Тюдора й поведу на південь армію, яка принесе із собою терор.

– Ти вторгнешся з армією шотландців? – прошепотіла я.

Англію опановував справжній жах, коли їй загрожувало вторгнення шотландців, армії варварів, яка накочувалася з холодних рівнин півночі, грабуючи все.

– Проти Генриха? Щоб посадити нового короля на трон Англії? Претендента з династії Йорків?

Вона навіть не кивнула мені, а тільки широко розплющила свої сірі очі.

– Але що ж буде зі мною? – просто запитала я. – Що буде зі мною і з моєю дитиною?

Ми вирішили, що я спробую поговорити з Генрихом. Тижнями він готувався вирушити в подорож, тому приходив до моєї кімнати й спав у моєму ліжку кожної ночі. Цим він намагався підтвердити свої претензії на дитину медового місяця. Він не доторкався до мене, щоб не зашкодити дитині, яка росла в моєму вже збільшеному животі. Але він вечеряв біля каміна, а тоді лягав у ліжко поруч мене. Здебільшого він спав неспокійно, його турбували сновидіння. Часто він по кілька годин стояв уночі навколішках, і я думала, його мучить усвідомлення, що він пішов війною на законного короля, порушив закони Бога і розбив моє серце. У темряві ночі його совість говорила голосніше, ніж амбіції його матері.

Іноді він приходив пізно після тривалого сидіння зі своєю матір’ю, іноді приходив трохи п’яний після вечірки з друзями. У нього було мало друзів – лише ті, з якими він перебував у вигнанні, чоловіки, яким він міг довіряти, адже вони товаришували з ним, коли він лише претендував на престол, і вони перебували в такому самому розпачливому становищі, як і він. Він захоплювався лише трьома чоловіками: своїм дядьком Джаспером і своїми двома новими родичами, лордом Томасом Стенлі й сером Вільямом Стенлі. Вони були його єдиними радниками. Цієї ночі він прийшов рано й замислений із кількома аркушами паперу в руках, то були прохання від чоловіків, що підтримували його, а тепер хотіли одержати свою частку від багатства Англії, – босі вигнанці, які просили, щоб їм віддали черевики загиблих супротивників.

– Мій чоловіче, я хочу з тобою поговорити.

Я сиділа біля каміна з розпущеним волоссям в нічній сорочці, накинувши на плечі червоний халат. Я приготувала для нього теплий ель і кілька маленьких пиріжків із м’ясом.

– Ти хочеш поговорити про свою матір, – здогадався він, охопивши одним швидким невдоволеним поглядом мої приготування. – З якої іншої причини ти намагалася б зробити мені зручно? Навіщо б ти вдавала, ніби хочеш спокусити мене? Сама знаєш, що ти найгарніша жінка, яку я будь-коли стрічав у своєму житті. Коли ти вдягаєшся в червоне і розпускаєш волосся, я знаю, ти сподіваєшся наставити мені якусь пастку.

– Атож, я хочу поговорити про неї, – відповіла я, анітрохи не розгубившись. – Я не хочу, щоб її відіслали далеко від мене. Я не хочу, щоб вона поїхала до Шотландії. І не хочу, щоб вона знову одружувалася. Вона любила мого батька. Ти ніколи не бачив їх разом, але в основі того шлюбу лежало справжнє кохання, глибоке кохання. Я не хочу, щоб вона одружувалася й лягала до ліжка з іншим чоловіком – чоловіком на чотирнадцять років молодшим за неї й нашим ворогом… Це… це… – я урвала мову. – Вимагати від неї такого шлюбу – це справді жахлива річ.

Він сів на стілець, який стояв біля вогню, і якусь мить нічого не казав, дивлячись, як згорають і розпадаються на червоний жар дрова.

– Я розумію, що ти не хочеш, аби вона тебе покинула, – спокійно відповів він. – І мені тебе шкода. Але половина цієї країни досі підтримує династію Йорків. Ніщо для них не змінилося. Іноді я думаю, ніщо для них ніколи й не зміниться. Поразка на них не вплинула. Вона тільки зробила їх більш жорстокими і небезпечними. Вони підтримували Ричарда й не перекинулися до мене. Деякі з них мріють, щоб твої брати були ще живі, й шепочуться про якогось принца, що живе за морем. Вони дивляться на мене як на чужинця, загарбника. Ти знаєш, як вони мене називають на вулицях Йорка? Мої шпигуни повідомляють мене про це у своїх листах. Вони називають мене Генрихом Завойовником, так ніби я Вільгельм із Нормандії – такий собі чужоземний бастард, який з’явився знову. Претендент на трон. І вони ненавидять мене.

Я ворухнулася, маючи намір сказати якусь заспокійливу брехню, але він простяг руку, узяв мої холодні пальці й поставив мене перед собою.

– Якщо будь-який чоловік висуне свої претензії на трон і він походитиме з дому Йорків, він згуртує навколо себе тисячу, а може, й багато тисяч людей, – сказав він. – Подумай про це. Ти можеш поставити собаку під прапор Білої троянди, й вони воюватимуть за нього на смерть. І моє становище відразу стане хистким. Буде це собака чи принц, мені доведеться знову розпочати війну. Це буде те саме, що організувати нове вторгнення. Доведеться мені знову не спати як перед битвою під Босвортом і мріяти про перемогу протягом цілого дня, як тоді я мріяв. З одним винятком: цього разу я не матиму французького війська, не матиму прихильників із Бретані, не матиму іноземних грошей, щоб набрати військо, не матиму добре навчених найманців. Я не матиму того дурного оптимізму, який опановує хлопця, що вперше виходить на битву. Цього разу я зможу сподіватися тільки на себе. Цього разу я матиму не прихильників, а тих людей, які приєдналися до мого двору, коли я виграв битву.

Він побачив зневагу на моєму обличчі й кивнув, погоджуючись зі мною.

– Я знаю «тимчасових служителів», – сказав він. – Так, я їх знаю. Людей, які приєднуються до переможця. Думаєш, я не розумію, що вони були б найближчими друзями Ричарда, якби він переміг під Босвортом? Думаєш, я не знаю, що вони перебіжать до кожного, хто виграє битву між мною і новим претендентом? Ти думаєш, я не знаю, що кожен із них є моїм найкращим другом лише тому, що я переміг у битві в той знаменний день? Думаєш, я не протиставляю тих дуже й дуже небагатьох, які були зі мною в Бретані, тим дуже й дуже багатьом, які перебувають зі мною в Лондоні? Думаєш, я не знаю, що кожен новий претендент, який переміг би мене, робив би те саме, що роблю я, – змінював закон, роздавав багатство, намагався б завести друзів і підтримувати їхню лояльність?

– Який новий претендент? – прошепотіла я, вибравши одне слово з його тривожного монологу. Я похолола від страху, що він чув про хлопця, котрий ховається десь у Європі й, можливо, написав моїй матері. – Що ти маєш на увазі, який новий претендент?

– Будь-який, – різко відповів він. – Сам Христос не знає, хто тепер перебуває у схованці. Мені розповідають про хлопця, але ніхто не може сказати мені ні де він є, ні як він себе називає. Лише Бог знає, що робили б люди, якби їм довелося вислухати бодай половину історій, що їх я вислуховую кожного дня. Джон де Ла Поль, твій кузен, заприсягся мені в лояльності, але його мати, сестра твого батька, й він був названий наступником Ричарда – не знаю, чи можу я довіряти йому. Френсис Ловел – найбільший друг Ричарда – заховався десь у святилищі, й ніхто не знає, чого він хоче й що планує або з ким він змовляється. Нехай мені допоможе Бог, я навіть переживаю такі хвилини, коли сумніваюся у твоєму дядькові Едвардові Вудвілі, а він перебував у моєму оточенні ще в Бретані. Я відкладаю визволення твого зведеного брата Томаса Грея, бо боюся, що, приїхавши до Англії, він не стане моїм лояльним підданим, а буде ще одним рекрутом для них – хоч би ким вони були, хоч би чого вони чекали. Потім існує Едвард, граф Ворікський, він серед тих, хто гуртується навколо твоєї матері, готуючи себе до чого? До зради? Я оточений твоєю родиною, і я не довіряю нікому з них.

– Едвард ще дитина, – швидко сказала я. Мені перехопило дух від полегкості, що він принаймні не має ніяких новин про принца Йоркського, не знає, де він перебуває, який має вигляд, яку освіту, які претензії. – Моя мати тепер цілком лояльна до тебе. Ми дали тобі слово, що Тедді ніколи не виступить проти тебе. Ми пообіцяли тобі. Він заприсягся в лояльності. Ти можеш довіряти йому більше, ніж будь-кому з нас.

– Сподіваюся, що це так, – сказав він. – Сподіваюся. – Він здавався виснаженим через свій страх. – Але навіть у цьому випадку я повинен домогтися миру в цій країні, зміцнити її кордони. Я намагаюся зробити велику справу тут, Елізабет. Я намагаюся зробити те, що робив твій батько, створити нову королівську родину, щоб вона поставила свою печать на країну, привела її до миру. Твій батько ніколи не міг домогтися миру з Шотландією, хоч і намагався, як намагаюся я. Якщо твоя мати поїде для нас у Шотландію й утримає їх у союзі з нами, вона зробить тобі послугу, мені послугу, і її онук буде в боргу перед нею протягом усього життя за безпеку своєї англійської спадщини. Подумай про це! Вона має змогу подарувати нашому синові безпечні кордони його королівства. Й вона спроможна зробити це!

– Я повинна мати її поруч себе! – Це був зойк, схожий на зойк малої дитини. – Ти не відішлеш мою матір геть. Вона повинна весь час перебувати біля тебе! Тобі не слід відсилати її далеко.

– Вона служить нашому дому, – сказав він. – Я попросив і твою матір послужити нашій династії. Вона ще вродлива жінка, й вона знає, як бути королевою. Якщо вона стане королевою Шотландії, ми почуватимемося набагато безпечніше.

Він підвівся. Поклав руки на мій уже опуклий живіт і подивився вниз на моє стурбоване обличчя.

– О Елізабет, я готовий усе зробити для тебе, – лагідно сказав він. – Не хвилюйся, тобі нема чого хвилюватися. Принаймні тоді, коли ти носиш нашого сина. Будь ласка, не плач. Сльози зашкодять тобі. Вони зашкодять нашій дитині. Будь ласка – не плач.

– Ми навіть не знаємо, чи це син, – сказала я ображено. – Ти так говориш весь час, але це нічого не змінює.

Він усміхнувся.

– Звичайно, це хлопчик. Хіба така вродлива жінка, як ти, може зробити мені інший подарунок, аніж народити гарного сина?

– Я повинна мати свою матір поруч із собою, – категорично заявила я.

Я подивилася на його обличчя й побачила зблиск емоції, якої ніколи не сподівалася на ньому побачити. Його карі очі були теплими, його рот – лагідним. Він мав вигляд закоханого чоловіка.

– Мені вона потрібна в Шотландії, – сказав він, але його голос пролунав лагідно.

– Я не зможу народити дитину без неї тут. Вона має бути зі мною. А що, як щось складеться погано?

Це був мій найбільший козир.

Він завагався.

– Вона й справді допоможе тобі народити нашого хлопчика?

Я похмуро кивнула.

– Вона має бути зі мною, поки ми його не охрестимо. Я буду щаслива під час пологів, лише якщо вона буде зі мною.

Він поцілував мене в маківку.

– Тоді я обіцяю тобі, що вона залишиться тут, – сказав він. – Покладися на моє слово. Ти згинаєш мою волю, як справжня чарівниця. Отже, вона поїде до Шотландії після народження нашої дитини.