Читать книгу Біла принцеса - Філіппа Ґреґорі - Страница 8

Грудень 1485 року

Знову королівський герольд підійшов до наших дверей і повідомив, що король має приємність навідати нас. Але цього разу він має намір тут пообідати й з ним прибудуть близько двадцяти чоловік із його двору. Моя мати розпорядилася, щоб груми кухонь і питва з’явилися до неї з меню страв і вин, які можуть бути приготовлені й подані на стіл цього ж таки дня, і звеліла їм працювати. Вона організовувала банкети з десятками страв, які подавалися сотням людей, коли була королевою в цьому самому палаці, а мій батько був найулюбленішим королем Англії. Вона була рада, що зможе показати Генриху, чоловікові, який згаяв п’ятнадцять років на задвірках маленького двору Бретані, висланий з Англії, відчуваючи постійний страх за своє життя, як досконало можна правити великим палацом.

Хлопець-опалювач піднявся сходами, несучи ванну, а дітей Воріків відіслали до їхніх кімнат і наказали не спускатися сходами й навіть не підходити до вікон.

– Чому так? – запитала мене Марґарет, прослизнувши до моєї кімнати за покоївками, які несли оберемок теплої білизни й пляшку трояндової води, щоб я сполоснула нею волосся. – Невже ваша ясновельможна мати думає, що Тедді не досить моторний, аби зустріти короля? – Вона почервоніла. – Ваша мати соромиться нас?

– Мати не хоче, щоб король побачив тут хлопця з родини Йорків, – коротко відповіла я. – Ви з Едвардом тут ні до чого. Генрих, звичайно, знає про вас обох, можете бути певні, що його мати, яка ретельно цікавиться всім, що є в Англії, не забула про вас. Вона тримає вас під постійним наглядом; але ви будете в надійнішій безпеці, якщо не потраплятимете їм на очі.

Меґґі зблідла.

– Ви думаєте… думаєш, король може забрати Тедді?

– Ні, – сказала я. – Але нема потреби, щоб вони обідали разом. Немає сумніву, буде ліпше, якщо ми подбаємо, аби вони не зустрічалися. Крім того, якщо Тедді скаже Генриху, що він сподівається стати королем, він поставить його в незручне становище.

Вона коротко засміялася.

– Було б ліпше, аби ніхто йому не казав, що він наступний у черзі претендентів на трон, – сказала вона. – Він сприйняв це надто близько до серця.

– Краще йому не потрапляти на очі Генриху, поки той не звикне до всього, – сказала я. – Тедді чудовий хлопчик, але годі сподіватися, що він не бовкне чогось зайвого.

Вона роззирнулася навколо себе на приготування до моєї ванни, подивилася, як розстеляють для мене мою нову сукню, яку кравець привіз сьогодні з Сіті, зеленого кольору Тюдорів із бантами на плечах.

– Вам дуже не хочеться одружуватися з ним, Елізабет?

Я стенула плечима, не бажаючи признаватися, як мені боляче.

– Я принцеса з династії Йорків, – сказала я. – Я повинна зробити це, я завжди була повинна одружитися з кимось таким, хто відповідав би планам мого батька. Я була заручена ще в колисці. Я не мала вибору; але я ніколи й не сподівалася, що матиму вибір, крім одного випадку, але тепер я сприймаю той випадок як чарівну нагоду, як мрію. Коли настане твій час, тобі теж доведеться одружитися так, як тобі накажуть.

– Ви сумуєте? – запитала вона, така мила й серйозна дівчинка.

Я похитала головою.

– Я не відчуваю нічого. – Я сказала їй правду. Це, мабуть, для мене найгірше. Я взагалі не відчуваю нічого.

Двір Генриха з’явився вчасно, усі гарно вдягнені, з сором’язливо прихованими усмішками. Половина його двору складалася з наших давніх друзів; більшість із нас споріднені шлюбом, якщо не кров’ю. Лорди не говорили багато, коли заходили й віталися з нами, як вони мали звичай робити, коли ми були королівською родиною, розважаючи їх тут, у палаці.

Мій кузен Джон де Ла Поль, якого Ричард оголосив своїм наступником перед битвою під Босвортом, прийшов із матір’ю, моєю тіткою Єлизаветою. Вона й уся її родина тепер стали лояльними Тюдорами й вітають нас обережними усмішками.

Моя друга тітка Катерина, що тепер має прізвище Тюдор, прийшла сюди попідруч із дядьком короля Джаспером; але зробила моїй матері не менш глибокий реверанс, ніж завжди, й підвелася, щоб обмінятися з нею теплим поцілунком.

Мій дядько Едвард Вудвіл, рідний брат моєї матері, перебував серед придворних Тюдора й був почесним і довіреним другом нового короля. Він товаришував із Генрихом, відколи той подався у вигнання і воював у його війську в битві під Босвортом. Він низько вклонився над материною рукою, потім поцілував її в обидві щоки як брат, і я почула, як він прошепотів:

– Приємно бачити тебе на твоєму звичному місці, Лізі, твоя милість!

Мати влаштувала пречудовий обід із двадцяти двох страв, і, коли всі поїли й тарілки та розкладні столи були прибрані, мої сестри Сесилія й Анна станцювали перед королівським двором.

– Будь ласка, принцесо Єлизавето, станцюйте для нас, – коротко наказав мені король.

Я подивилася на матір; ми з нею домовилися, що я не танцюватиму. Востаннє я танцювала в цих кімнатах на Різдво, й на мені була шовкова сукня, не менш розкішна, ніж на королеві Анні, пошита за тією самою моделлю, наче щоб підсилити порівняння між нею і мною – я була на десять років молодшою, ніж вона; і її чоловік, король Ричард, не міг відвести від мене очей. Весь двір знав, що він закохався в мене й що він покине свою стару хвору дружину, щоб поєднатися зі мною. Я танцювала з сестрами, але він бачив тільки мене. Я танцювала перед сотнями людей, але тільки для нього.

– Якщо ваша ласка, – сказав король Генрих, і я зустрілася з прямим поглядом його карих очей і зрозуміла, що відмовитися не можу.

Я підвелася зі стільця й подала руку Сесилії, якій довелося бути моїм партнером, хотіла вона цього чи не хотіла, й музики заграли сальтарело. Сесилія багато разів танцювала зі мною для короля Ричарда, й, побачивши, як скривилися її губи, я зрозуміла, що вона теж про це думає. Вона могла почуватися як рабиня, змушена догоджати султанові, але в ту мить найбільш приниженою була я – і це її трохи втішало. То був швидкий танець зі стрибком після кожного кроку, а ми обидві були прудкі й граціозні. Ми кружляли по кімнаті, сходячись і розходячись до інших партнерів, а потім зустрічалися знов у центрі зали. Музики закінчили фанфарами, й ми зробили реверанс королю й одна одній, повернулися назад і стали біля матері розчервонілі, трохи спітнілі й засапані, а тим часом музики стали грати для короля.

Він слухав їх уважно, відбиваючи однією рукою ритм на бильці стільця. Безперечно, він любив музику і, коли вони закінчили фанфарами, нагородив їх золотою монетою, пристойною винагородою, але не королівською. Спостерігаючи за ним, я зрозуміла, що він так само ощадливий із грішми, як і його мати. Цього молодика не виховували в переконанні, що світ повинен посадити його на трон. Це був не той молодик, який звик до королівського статку й безтурботно його гайнує. Не був схожий він на короля Ричарда, який вважав, що чоловік шляхетний має жити, як лорд, і роздавав своє багатство людям. Далі музики заграли для загального танцю, а король нахилився до моєї матері і сказав, що хотів би провести певний час на самоті зі мною.

– Звичайно, ваша величносте.

Вона наготувалася піти геть від нас і забрати дівчат із собою, залишивши нас самих у кінці великої зали.

– На самоті, й щоб нас ніхто не тривожив, – сказав він, зупиняючи її порухом руки. – У приватній кімнаті.

Вона завагалася, і я зрозуміла, що вона обмірковує ситуацію. По-перше, він король. По-друге, ми заручені. А по-третє, так чи інак вона не може йому відмовити.

– Ви можете побути наодинці в приватній кімнаті за великим столом, – сказала вона. – Я простежу, щоб вас ніхто не потурбував.

Він кивнув і підвівся. Музики перестали грати, придворні схилилися в сотні поклонів, а потім розігнулися й жадібно стали спостерігати, як король Генрих взяв мене за руку й повів слідом за моєю матір’ю через невисокий поміст і повз великий стіл, за яким ми обідали, крізь аркові двері в кінці зали до приватних кімнат. Усі збуджено спостерігали, як ми покинули двір і танцюристів. Біля дверей до приватної кімнати моя мати відступила назад і, здвигнувши плечем, пропустила нас досередини, ніби акторів, які зі сцени повернулися до приватного життя, життя, де не треба жити за сценарієм. Коли ми ввійшли до кімнати, він зачинив двері. Я почула, як зовні музики почали грати, звуки крізь товсте дерево долинали сюди приглушеними. Так, ніби це було чимось звичайним, він обернув у замку великий ключ.

– Що ви думаєте, ви робите? – запитала я, здивована тим, як змінилися його досі дуже чемні манери.

Він обернувся до мене й обхопив мене рукою за стан, притягши до себе захватом, з якого я не могла випручатися.

– Я хочу познайомитися з тобою ближче, – сказав він.

Я не відсахнулася від нього, як перелякана невинна дівчина. Я просто стояла нерухомо.

– Я хотіла б повернутися до зали.

Він сів на стілець завбільшки, як трон, і потяг мене вниз, так що я незручно сіла йому на коліно, ніби він був п’яний, а я була повією в таверні, за яку він щойно заплатив.

– Ні. Я тобі сказав, я хочу познайомитися з тобою ближче.

Я спробувала випручатися від нього, але він тримав мене міцно. Якби я почала битися з ним, я підняла б руку на короля Англії й це було б актом зради.

– Ваша величносте… – промовила я.

– Схоже, я повинен одружитися з тобою, – сказав він, і в його голосі пролунала твердість. – Для мене велика честь, що парламент зацікавлений у цій справі. Схоже, ваша родина має ще багато друзів. Навіть серед тих, котрі вважають себе моїми друзями. Вони переконали мене в тому, що ви наполягаєте на нашому одруженні. Я втішений, дякую вам за таку увагу. Як ми обоє знаємо, ми заручені вже протягом двох років. Тож тепер ми маємо завершити наші заручини.

– Що?

Він зітхнув, наче я навіяла йому почуття неймовірної нудоти своєю тупістю.

– Ми маємо завершити наші заручини.

– Я в цьому участі не братиму, – категорично заявила я.

– Ти однаково це зробиш у першу ніч після нашого весілля. То чом не зробити цього тепер – яка різниця?

– Бо це вкриє мене ганьбою! – вигукнула я. – Ви хочете зробити це в кімнатах моєї матері, коли мої сестри стоять лише на відстані однієї сходинки за цими дверима, у власному палаці моєї матері, до нашого весілля, щоб зганьбити мене!

Він холодно всміхнувся.

– Я не думаю, що ти маєш досить честі, аби її захищати, чи не так, Елізабет? І будь ласка, не бійся, що я відкрию, що ти не дівчина. Я втратив лік тій кількості людей, які мені писали й повідомляли, що ти коханка Ричарда. І тим, які завдавали собі клопоту приїхати з Англії й розповідали, що бачили, як ти прогулювалася з ним у садах, як він щоночі приходив до твоєї кімнати, що ти була фрейліною його дружини, але весь свій час перебувала в його ліжку. І було багато таких, котрі казали, що вона померла від отруєння і що це ти вкинула отруту в її склянку. Італійський порошок твоєї матері знайшов собі ще одну жертву. Ріверси елегантно здолали ще одну перешкоду.

Я була така нажахана, що майже втратила спроможність говорити.

– Я ніколи, ніколи не завдала б шкоди королеві Анні.

Він стенув плечима, так ніби не мало ніякого значення, була я чи не була царевбивцею.

– Кому це тепер потрібно? Думаю, ми обоє натворили справ, про які нам не хочеться згадувати. Вона мертва, й він мертвий, твої брати мертві, а ти заручена зі мною!

– Мої брати! – вигукнула я, несподівано напруживши свою увагу.

– Вони мертві. Не залишилося нікого, крім нас.

– Звідки ви знаєте?

– Я знаю. Ну ж бо, нахилися ближче до мене.

– Ви говорите про моїх мертвих братів і ви хочете зганьбити мене?

Я ледве могла говорити, я задихалася від емоцій.

Він відхилився назад і засміявся, ніби мої слова й справді розвеселили його.

– Справді. Як можу я зганьбити таку дівчину, як ти? Твоя репутація випереджає тебе на милі. Ти вже давно остаточно зганьблена. Я думав про тебе протягом останнього року не більше, аніж думають про злочинну хвойду.

Я задихалася, коли він ображав мене, міцно тримаючи за талію і притискаючи мене до своїх гострих колін, як ото притискають дитину, ласкаючи її супроти її волі.

– Ви не можете бажати мене. Ви знаєте, що я не хочу вас.

– Це правда. Я не дуже люблю зіпсоване м’ясо, мені не потрібне те, що залишив по собі інший чоловік. А надто мені не потрібне те, що залишилося від мерця. Думка про Ричарда-узурпатора, який облапує тебе, а ти лащишся до нього, викликає в мене глибоку огиду.

– Тоді відпустіть мене! – закричала я і смикнулася геть, але він тримав мене міцно.

– Ні. Бо, як ти знаєш, я повинен одружитися з тобою; твоя відьма-мати наполягає на цьому. Парламент наполягає на цьому. Але я повинен знати, чи ти спроможна народити дитину. Я повинен знати, який товар мені підсунули. Оскільки мене змушують одружитися з тобою, я наполягаю, щоб моя дружина могла народжувати дітей. Нам потрібен принц із династії Тюдорів. Ми втратимо все, якщо з’ясується, що ти безплідна.

Я боролася з усіх сил, намагаючись випручатися від нього, розімкнути його дужі руки, відірвати його пальці від свого стану; але відірватися від нього було неможливо, його руки стискали мене, ніби хотіли задушити.

– То що, мені зґвалтувати тебе? – сказав він, трохи засапавшись. – Чи ти задереш для мене цю симпатичну сукню і ми зробимо справу й повернемося на обід до твоєї матері? Можливо, ти станцюєш для нас іще? Для такої шльондри, як ти, це неважко.

На мить я завмерла від холодного жаху, дивлячись на його худе обличчя, а потім, на мій подив, він несподівано схопив мене за зап’ясток і відпустив талію, і я стрибнула з його колін і стала перед ним. Я подумала про те, щоб випручати руку, стрибнути до дверей і втекти, але шкіра в мене на руці горіла, там, де він її схопив, а суворий вираз його обличчя запевняв, що я не зможу втекти, не матиму такої нагоди.

Я густо почервоніла, й сльози закапали у мене з очей.

– Благаю вас, – сказала я слабким голосом, – благаю, не примушуйте мене робити це.

Він майже стенув плечима, так ніби нічого не міг зробити, крім як тримати мій зап’ясток, наче я була в’язнем, а вільною рукою він трохи задер краєчок моєї сукні, моєї зеленої сукні у стилі Тюдорів.

– Я охоче прийду до вас уночі… – запропонувала я. – Я таємно прийду до ваших кімнат.

Він засміявся, гучно й зневажливо.

– Проникнеш до королівських кімнат, як звикла раніше? Отже, ти повія, як я й думав. І я візьму тебе, як повію. Тут і тепер.

– Мій батько… – прошепотіла я. – Ви сидите на його стільці, на стільці мого батька…

– Твій батько мертвий, а твій дядько не був великим захисником твоєї честі, – сказав він і пирхнув, ніби справді розвеселився. – Облиш про них думати. Задери свою сукню й залазь на мене. Ти не дівчина. Ти знаєш, як це робиться.

Він тримав мене міцно, коли я повільно нахилилася й підняла краєчок сукні. Другою рукою він стягнув штани й знову опустився на стілець, розставивши ноги, а я підкорилася його жесту й посмику його руки й підступила до нього.

Одна його рука ще тримала мене за зап’ясток, а друга підсмикнула вгору мою гаптовану чудовою вишивкою внутрішню спідничку, й він примусив мене розчепірити ноги й опуститися зверху на нього, ніби я справді була хвойдою, якою він мене називав. Він потяг мене вниз на себе, туди, де він сидів на стільці, й штовхнув своє тіло вгору не більше як дванадцяток разів. Його гарячий подих, коли він піднявся до мого обличчя, пахнув обідом, і я заплющила очі й відвернула обличчя вбік, стримуючи дихання. Я не посміла думати про Ричарда. Якби я подумала про Ричарда, який брав мене з такою радістю й шепотів моє ім’я на вершині блаженного захвату, я б, либонь, виблювала. На моє щастя, Генрих застогнав під час своєї миттєвої насолоди, і я розплющила очі й побачила, що він утупився в мене, а його карі очі стали зовсім пустими й білими.

– Не плач, – сказав він, коли я злізла з нього й витерлася краєчком своєї тонкої сорочки. – Як ти звідси вийдеш і подивишся в обличчя своїй матері та на мій двір, якщо ти плакатимеш?

– Ви зробили мені боляче, – кинула я з огидою.

Я показала йому червоний рубець на зап’ястку, а потім нахилилася й підсмикнула вниз пожмакану білизну та нову сукню веселого зеленого кольору Тюдорів.

– Я прошу пробачення за це, – сказав він байдужим тоном. – Надалі я не робитиму тобі боляче. Якби ти не пручалася, я не тримав би тебе так міцно.

– Надалі?

– Твоя фрейліна або твоя чарівна сестра, або навіть твоя доброзичлива мати проводжатимуть мене до твоїх кімнат. Я приходитиму до тебе. Ти більше ніколи не спатимеш у королівському ліжку, тож навіть про це не думай. Ти скажеш своїй сестрі чи хто там із тобою спить, щоб вона вкладалася спати десь-інде. Я приходитиму щоночі раніше півночі, в годину, яку сам обиратиму. Інколи можу прийти пізніше. Ти муситимеш чекати мене. Ти можеш сказати своїй матері, що таким було твоє бажання і моє.

– Вона ніколи мені не повірить, – відповіла я роздратовано, утираючи з обличчя сльози й облизуючи губи, щоб на них повернувся колір. – Вона ніколи не повірить, що я кликатиму вас для кохання.

– Вона зрозуміє, що мені потрібна дітородна наречена, – гостро сказав він. – Вона зрозуміє, що ти муситимеш мати в череві мою дитину на день нашого весілля, бо інакше не буде ніякого весілля. Я не буду таким йолопом, щоб дозволити накинути собі безплідну наречену. Ми з цим погодилися.

– Ми? – повторила я. – Ми на це не погоджувалися. Я ніколи не казала, що погоджуюся на це. І моя мати ніколи не повірить, що я погодилася, аби ви мене зганьбили, що ми домовилися про це спільно. Вона відразу зрозуміє, що це не моє бажання, а ваше, і що ви зґвалтували мене.

Він усміхнувся вперше.

– О, ти мене не зрозуміла. Коли я сказав «ми», то я не мав на увазі тебе й мене. Я не можу собі уявити, щоб я говорив про тебе й про себе, як «ми». Ні, я мав на увазі себе і свою матір.

Я перестала вовтузитися зі своєю спідницею й обернулася, щоб подивитися на нього з роззявленим від подиву ротом.

– Ваша мати погодилася, щоб ви мене зґвалтували?

Він кивнув.

– Чом би й ні?

Я пробелькотіла:

– Бо вона сказала, що буде моїм другом, бо вона сказала, що бачить, яка доля мене чекає.

Мої слова анітрохи не стурбували його, він не побачив ніякої суперечності між її ніжним ставленням до мене і її наказом, щоб він мене зґвалтував.

– Звичайно, вона бачить твою долю саме такою, – сказав він. – Усе це, – показав він жестом, який охопив мій обдертий зап’ясток, мої червоні очі, моє приниження, біль у паху й біль у серці, – усе це Божа воля, як сказала моя ясновельможна мати.

Я відчула такий жах, що нічого не могла вдіяти, а тільки витріщилася на нього.

Він засміявся й підвівся, щоб запхати тонку сорочку в штани, й застебнувся.

– Народити принца для династії Тюдорів – це Божий акт, – сказав він. – Моя мати дивиться на нього майже як на святе таїнство. Хоч би яким болючим воно було.

Я грубо витерла сльози зі свого обличчя.

– У такому разі ви служите брутальному Богові й брутальній матері, – виплюнула я на нього.

Він погодився.

– Я знаю. Це їхня воля привела мене сюди. Це єдине, на що я можу розраховувати.

Він дотримав свого слова й став навідувати мене щоночі, як той, хто ходить до аптеки по лікувальні п’явки, – регулярно, але без задоволення. Моя мати, стиснувши губи, перенесла мою спальню до кімнати, розташованої найближче до приватних сходів, які вели в сад і до того пірса, де причалює його баржа. Вона сказала Сесилії, що та має спати з сестрами, а я тепер спатиму сама-одна. Вираз люті на її блідому обличчі не дозволяв будь-яких коментарів чи запитань навіть від Сесилії, яка згорала від цікавості. Моя високошановна мати сама впускала Генриха в незамкнені зовнішні двері і в крижаній мовчанці проводила його до моєї кімнати. Вона ніколи не казала йому жодного слова привітання. Вона супроводжувала його до дверей і назад, як ворог, із випростаною головою і з виразом зневаги. Вона чекала його в приватній залі зі свічкою з пригашеним полум’ям. Вона не казала жодного слова прощання, коли він ішов геть, але відчиняла йому двері й замикала їх за ним з мовчазною люттю. Він мусив мати залізну рішучість, щоб заходити до моєї кімнати й виходити з неї повз опановану мовчазною ненавистю мою матір, коли її сірі очі палахкотіли і встромлялися йому в спину, наче розжарені прути.

Я у своїй кімнаті також мовчала, але після першого візиту він став більш упевненим у собі, став робити паузи, щоб випити келих вина, перш ніж перейти до справи, він запитував, що я робила протягом дня, розповідав мені про свою роботу. Він сідав на стільці біля вогню і з’їдав кілька бісквітів, сир і фрукти, перш ніж розстебнути штани і взяти мене. Поки він сидів, дивлячись на вогонь, він розмовляв зі мною як із рівною, як людиною, котра може цікавитися його днем. Він розповідав мені про новини двору, про тих багатьох людей, яких він прощав, сподіваючись зміцнити своє правління, розповідав і про свої плани для країни. Мимоволі, хоч я завжди починала ніч у лютій мовчанці, я ловила себе на тому, що розповідаю йому, як мій батько робив те або те в тому чи в тому графстві, або про те, що Ричард планував зробити у своєму королівстві. Він слухав уважно й іноді казав: «Добре, дякую тобі за розповідь, я цього не знав».

Він із ніяковістю усвідомлював, що прожив життя у вигнанні, розмовляв англійською мовою з чужоземним акцентом – почасти бретонським, почасти французьким – і не знав нічого про країну, яку називав своєю, крім того, чого навчив його відданий дядько Джаспер і вчителі, яких він найняв. Він зберіг яскраву й добру пам’ять про Велс відтоді, коли був малим хлопцем і жив під опікою Вільяма Герберта, одного з найбільших друзів мого батька; але все інше він знав лише від учителів, від свого дядька Джаспера та з плутаних і погано намальованих мап, якими користувався у своєму вигнанні.

Він дуже добре пам’ятав і розповідав наче казку, як навідувався до двору божевільного короля, а мої мати, сестри і я були вперше ув’язнені в темному й холодному святилищі. Він пам’ятав ті часи як найважливіші у своєму дитинстві, коли його мати переконувала його, що їх буде навіки поновлено як королівську родину, й він несподівано повірив їй і знав, що Бог подарує йому долю, яка вирішиться на полі битви, тож вона має рацію.

– О, ми бачили, як ви пропливали повз нас на баржі, – сказала я, спогадуючи. – Я побачила вас на освітленій сонцем річці, коли ви пливли до двору, тоді як ми були замкнені й хворі в непроглядній темряві.

Він розповів, що став навколішки, і його благословив Генрих Шостий, і коли рука короля доторкнулася до його голови, він мав таке відчуття, ніби до нього доторкнувся святий.

– Він був більше святим, аніж королем, – сказав він мені з почуттям захвату, наче проповідник, який хоче, щоб йому повірили. – Ви могли відчути це в ньому, він був святий, він був, як янгол.

Потім він несподівано замовк, наче пригадавши, що то був чоловік, якого вбив уві сні мій батько, коли божевільний король був дурний, як мала дитина, довіряючи честі династії Йорків, на яку не можна було покладатися.

– Він був святим і мучеником, – звинуватливо сказав він. – Він помер після того, як помолився. Він помер у стані благодаті. Загинув від рук тих, котрі були не більше як єретиками, зрадниками, царевбивцями.

– Мабуть, і справді, – промурмотіла я.

Щоразу, коли ми розмовляли, ми наче нагадували одне одному про якийсь конфлікт. Наші доторки ніби залишали одне на одному криваві відбитки.

Він усвідомлював, що вчинив дуже підло, проголосивши себе королем ще перед битвою, в якій загинув Ричард. Кожен, хто воював у той день на боці помазаного короля, тепер може бути названий зрадником і законно засуджений до страти. У такий спосіб він обернув правосуддя ногами догори й почав своє правління як тиран.

– Ніхто раніше так не робив, – зауважила я. – Навіть королі з династій Йорків і Ланкастерів визнавали, що йшлося про суперництво між двома домами і що будь-який чоловік міг стати на той чи інший бік, не втрачаючи честі. А ви назвали людей, які лише постраждали, зрадниками. Ви назвали їх зрадниками, хоч їхня провина полягає лише в тому, що вони програли битву. Ви стверджуєте, що кожний переможець має слушність.

– Це здається жорстоким, – погодився він.

– Це здається лицемірством. Як їх можна називати зрадниками, якщо вони захищали законного кроля проти чужоземного вторгнення? Це суперечить закону й здоровому глуздові. І Божій волі також, я думаю.

Він усміхнувся, так ніби ніщо не мало значення більше, як незаперечне утвердження правління Тюдорів.

– О, ні, це ніяк не може суперечити волі Бога. Моя мати найсвятіша з жінок, а вона так не думає.

– Невже вона має бути єдиним суддею? – різко запитала я. – Суддею Божої волі? І закону Англії?

– Звісно, я довіряю лише її судженням, – відповів він і всміхнувся. – Звичайно, я віддам перевагу її порадам, а не твоїм.

Він випив склянку вина й помахом руки покликав мене до ліжка з веселою безпосередністю, що, як я починаю думати, приховувала його власну ніяковість тим, що він робить. Я лежала на спині, нерухома, як камінь. Я ніколи не підіймала край своєї сукні, навіть не допомагала йому прибрати її, коли вона йому заважала. Я дозволяла йому брати себе без жодного слова протесту й відвертала обличчя до стіни. Коли він уперше нахилився, щоб поцілувати мене в щоку, його поцілунок потрапив мені на вухо, і я не звернула на нього уваги, ніби то був доторк мухи, що там пролетіла.