Читать книгу Лiтература - Группа авторов - Страница 19

Народження міфу

Немає на землі народу, який би не тримав у пам’яті або в писемному слові власні міфи та перекази. Навіть невеличке, найвіддаленіше від культурних центрів плем’я неодмінно має у своєму фольклорі якісь давні повір’я. Годі й казати про цивілізації, чия культура сягає кількох тисячоліть.

Міфи вивчають у школі. Їх досліджують вчені. Художники, композитори, письменники створюють на їх сюжети власні твори. Філософи осмислюють істини, що закладені у глибині міфу.

У міфі життя уявляється зовсім не схожим на дійсність. В ньому діють не лише велетні та героїчні особистості, але й найдосконаліші істоти – боги, володарі часу й простору, які лише однією своєю волею змінюють землю, космос, впливають на долі народів, змінюють перебіг подій. У міфі можна знайти і подвиги світового характеру, і грандіозні битви, і палке кохання яке важко зустріти у реальному житті. Тобто в міфі усе «надміру» і події, і люди, і характери. Тому й сприймається він як казка, дивовижна історія.

Слово «Міф» у перекладі з фецької  буквально означає «слово», «переказ»,  «сказання». Але це визначення аж ніяк не відповідає тому змісту, який закладено в  міфі. Іноді він схожий на епос, іноді на казку, іноді на історичну оповідь, іноді нафілософську притчу. Його кордони сягають  тих меж, до яких простягається найбагатша людська уява.

Однак час від часу ми запитуємо: чи було те насправді? І хто вигадував численні пригоди богів та героїв? А головне, як навчилися наші далекі пращури складати усні та письмові твори, що схожі на вигадку або гру фантазії? Пояснення може бути таким: у оповідях сивої давнини відобразилися уявлення людини про навколишній світ. У ньому все здавалося їй дивовижним, сповненим таємничих нез’ясовних сил. Порівняно з богами людина відчувала себе надто слабкою, щоб спричинити бурю на морі, землетрус чи виверження вулканів. Вона розуміла, що є могутні істоти, яким підвладні не лише стихії, а й сотворіння світів і усього живого на землі. Цих істот люди й назвали богами, розподіливши їх на добрих і лихих залежно від їхніх дій та наслідків панування. Так виникли боги Природи, Любові, Розбрату, Справедливості, Гніву, Мудрості тощо.

У різних країнах існували свої засоби відтворення міфу. У давніх греків він набув поетичної форми. А от давні єгиптяни майже зовсім не мали своєї міфологічної поезії, якщо не враховувати кількох жалобних піснеспівів. Вони відтворювали своїх богів та героїв у велетенських кам’яних спорудах – статуях, стелах, пірамідах, на колонах храмів та на саркофагах. Переважно релігійне забарвлення мала міфологія індійців, шумерів, ассирійців.

На ранньому етапі міфотворчості міф не просто розповідався, а виконувався у процесі обрядових дій. Для давнього грека гроза, наприклад, уявлялася священним шлюбом неба і землі: небо запліднює землю, щоб вона щедро родила. Таким чином, кожної весни старший жрець та жриця справляли в полі священний шлюб, щоб літо було плідним. Кожна зернина повинна була спочатку загинути, а восени знову воскреснути.

Наявність схожих міфологічних мотивів у різних народів наводить на думку, що ті оповіді походили з одного джерела. Наприклад, точно відомо, що давні греки скопіювали своїх персонажів з давньоєгипетської міфології, тому сюжети їх переказів багато в чому збігаються.

Події, боги, герої

На створення міфу надихала не лише безмежна уява, схиляння перед вищою силою або острах покарання за непошану до богів. У багатьох міфах знайшли відображення реальні історичні події. Підґрунтям для такого висновку є передусім археологічні знахідки. Як довели вчені, цілком можливо встановити маршрут мандрівок легендарного царя Одіссея, знайти залишки вежі-фортеці короля Артура, ущелину, де бився з маврами несамовитий лицар Роланд, дізнатися про таємницю скарбів Нібелунгів, встановити місцезнаходження Лабіринту царя Міноса. Отже, міфотворці нічого не вигадували, а спиралися на події, які дійсно існували.

Щодо богів, яких люди наділяли надзвичайною владою і силою, є кілька версій їх уособлення.

Перша. У міфах зображуються не боги, а реальні історичні персонажі. Тобто боги – це перетворені на богів герої – царі, законодавці, мореплавці, відкривачі нових торгових шляхів, засновники перших колоній тощо.

Друга. Боги і герої – то не люди, а звичайнісінькі алегорії, які уособлюють певні моральні якості або природні явища.

Отже, якщо поетові потрібно зобразити божество, яке б закликало людей до поміркованості, самовладання, то він зображував не гнівливу богиню Геру, а, скажімо, розсудливу Афіну. Мужність і силу втілюють Зевс, Геракл; хитромудрість – Одіссей; красу – Афроді-та; витонченість – Аполлон; майстерність – Гефест; час – Кронос і таке інше.

Німецький археолог Генріх Шліман став першим дослідником у XIX ст., який довів, що міфи не вигадка. До нього вважали, що «Іліада» Гомера не більше ніж фантастична оповідь про Троянську війну за участю богів і героїв. Учений був впевнений у протилежному. Він таки знайшов легендарну Трою під кількома прошарками пізніших цивілізацій. Сьогодні історія Троянської війни розглядається як історична подія, що відбувалася за 1700 років до н. е.

Є навіть доволі екзотичне тлумачення богів і героїв, пов’язане з алхімічними елементами. Наприклад, Прекрасна Єлена, через яку спричинилася Троянська війна, втілює Селену, Місяць (алхімічний знак срібла). А Геліос, Сонце – священний град Іліон (алхімічний знак золота) тощо.

Та попри все, Гомер, Гесіод, інші античні автори створювали насамперед образи богів і героїв, безумовно вірячи в їхню історичність. Власне, сама  історія з’являлася саме через міфотворців.

Алегорія (від грецьк. аllegoria – іносказання) – один з найсильніших засобів впливу на свідомість і уяву читача.

Сила алегорії полягає в тому, що вона здатна на довгі століття уособлювати  поняття людства про справедливість, добро, зло, різні моральні якості.

Так її сприймали і греки, і єгиптян і шумери. Хоча до остаточної версії ще, здається, далеко.

Можливо, вона попереду, якщо з’являться нові археологічні та інші наукові дані про минуле великих цивілізацій.

Таким чином, можна зробити висновок, що міфологічне письменство не загубилося в часі, не стало жанром, вік якого скінчився в далеких епохах. Через свою багатозначність міфи виявилися благодатним матеріалом для літератури. Оскільки їх сюжети були добре знайомі широкому загалу, письменники зосереджувалися на стилістичних тонкощах зображення нюансів, характерів. Описуючи ті ж самі вчинки міфологічних героїв, автор міг подати, скажімо, міф про Сізіфа то як зразок покірливості перед долею, то як виклик богам. А коли наука XIX ст., порівнюючи різні міфи, виявила універсальні теми, письменники знову звернулися до вічних сюжетів. При цьому доволі часто вони подаються на тлі нинішніх подій, а героями стають вже не боги, а наші сучасники.

Так міф дійшов до наших днів, змінивши зовнішнє «вбрання», але зберігши свій філософський зміст.

Легенди

Слово легенда походить від лат. legenda, букв. – «те, що належить прочитати». Такого значення легенда набула через те, що в європейському середньовіччі вона була найпоширенішим жанром письменства. Починаючи з VI ст. легенда формувалася в католицькій літературі, зображуючи головним чином житія святих людей. Це були збірки повчальних оповідей про сповідників, святителів, преподобних, схимників. Ті збірки мали назву «Патерик».

У західноєвропейських країнах особливої популярності у XIII—XIV ст. набуло зібрання християнських легенд під на_ звою «Legenda aurea» («Золота легенда»), перекладена багатьма мовами.

На підґрунті легенди виникло чимало творів світової класики, зокрема така перлина європейської поезії, як «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі. В її основу видатний італійський поет поклав стародавні легенди, що розповідають про подорож до підземного царства пекла, мандрівки чистилищем та раєм.

За мотивами легенд створена поема «Енеїда» видатного українського письменника Івана Котляревського, низка творів видатних українських поетів Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки.

Сюжети цієї збірки живили усі види європейської літератури. Пізніше легендами стали називати різні оповіді релігійного змісту і повчального характеру про святі місця, притчі про походження тварин і рослин. Сюжети легенд мали численні відображення в іконописі, лицарських романах і повістях.

У сучасній літературі легенда як жанр майже не зустрічається. Але саме слово збереглося. Його вживають тоді, коли йдеться про подію чи особу, з якими пов’язані або неймовірна пригода, або вчинок, який додає герою особливих якостей.

Термін «фольклор» увів у науку британський вчений У. Дж. Томс. Він походить від англійських слів folk – народ, та lore – мудрість. Термін набув широкого вжитку в більшості країн світу і визначився як міжнародний.