Читать книгу Лiтература - Группа авторов - Страница 23

Історичні пісні

Жанр пісні в українському фольклорі багато в чому наближений до думи. Пісні виникли задовго до слов’янської писемності, але були записані значно пізніше.

Серед народу дуже популярною була пісня про Байду – козацького ватажка, полоненого турками. За хоробрість його поважав сам султан і навіть умовляв прийняти турецьку віру і взяти за дружину султанську дочку. Але Байда не піддався на умовляння. В останні хвилини життя, одержавши «лучок тугесенький», він поцілив прямо в султана, його дочку та дружину.

До речі, історики довели, що прототипом Байди була реальна людина – Дмитро Іванович Вишневецький, князь, гетьман, один із перших організаторів українського козацтва.

З історичних пісень можна дізнатися і про події далекого минулого, і про героїв, які хоробро протистояли ворогу. Вони зберегли відгуки про татарську навалу, розповіді про Запорізьку Січ, про подвиги козацтва.

Козацькі пісні

Козацькі пісні відрізнялися від інших фольклорних жанрів передусім за змістом. Найчастіше в них подається образ України. Інші теми – від’їзд козака на Січ, розлука з сім’єю та громадою, заклик боронити рідну землю, битва з ворогами, смертельна рана, прощання з конем, коханою і побратимами. Ці пісні збагачувалися поетичними образами – сизокрилого орла, широкого степу, коника вороненького, буйного вітру тощо.

Останній період розквіту пісень «про козацьку славу» – XVII – початок ХVIII ст. Проте самі пісні жили в народі ще довго. У XIX ст. з’явилося чимало талановитих виконавців козацьких пісень і дум, серед яких найвідомішим був кобзар Остап Вересай з Полтавщини.

До сюжетів історичних та козацьких пісень не раз зверталися видатні майстри слова: О. Пушкін («Пісня про віщого Олега»), М. Лермонтов («Пісня про купця Калашникова»), Т. Шевченко (драма «Назар Стодоля»), І. Франко – в своїх поезіях, І. Карпенко-Карий, М. Старицький – у своїх п’єсах. Художні прийоми і пісенні форми використовують співці-кобзарі і в наш час.

Ліричні пісні

Українські ліричні пісні – це своєрідне сприйняття українцями навколишнього світу. Вони зародилися під впливом української природи, народних звичаїв та обрядів і є справжніми ліричними шедеврами. У піснях народ засуджує неправду і кривду; в них уславлюються вияви доброти, щирості, чесності, любові до свого краю; засуджується зрада, підлість, підступність ворогів.

«Дівчиною з легенди» називають красуню полтавчанку Марусю Чурай. Письмових документів про її життя не залишилося. Тільки легенда, що оповідає про незвичайну долю і дивовижний талант. Вона віршувала так легко, природно, що навіть у звичайних розмовах римувала. Двадцять її пісень, що стали народними, дійшли до нас із XVII ст. І яких пісень! – «Засвіт встали козаченьки», «На городі верба рясна», «Прилетіла зозуленька», «Зелений барвіночку», «В кінці греблі шумлять верби…», «Ой не ходи, Грицю…»

Маруся Чурай любила Грицька Бобренка. І коли той пішов на війну 1648 року, дівчина написала пісню «Засвіт встали козаченьки». Горе і біль розлуки вона висловила у знаменитій пісні «Віють вітри». Потім Гриць зрадив, пішов до іншої. І щоб повернути коханого, Маруся зварила любовний напій. Але парубок, випивши зілля, помер. Саме про це розповідає пісня «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці». Від страти Марусю врятував Іван Іскра, який усе життя палко кохав дівчину. Він привіз помилування від Б. Хмельницького. Але без любові Маруся змарніла і померла, залишивши після себе пісні, де нескінченно її серце тужить за коханим.

Українські народні пісні широко застосовували у своїх творах українські письменники. Так, п’ять народних пісень («Ой під вишнею, під черешнею», «Гомін, гомін по діброві», «Та йшов козак з Дону, та з Дону додому», «У сусіда хата біла», «Дід рудий, баба руда»), що використав І. Котляревський у своїй «Наталці Полтавці», є органічним елементом: саме завдяки їм у п’єсі розкриваються національні риси персонажів.

Колядки, щедрівки, веснянки, коломийки

Усна народна творчість породила цілу низку фольклорних пісень та примовок, пов’язаних з певними традиціями, побутовими подіями, обрядами.

Величальні календарно-обрядові вірші, які виконувалися речитативом, звуться колядками. У дохристиянську епоху колядували в зимові свята. З утвердженням християнства колядки виконувалися зазвичай у різдвяні свята – від Різдва 7 січня до Бо-гоявлення 19 січня за новим стилем.

У давніх греків та римлян теж було свято повороту сонця. Воно відзначалося як дні народження денного світила і мало назву одного кореня з українським – «календа». Тому одна з версій походження найменування колядок – запозичення його українцями від цього античного терміна.

Звичай «кликати Коляду» був дуже поширеним у ХVII—ХІХ ст. по всій Україні. Колядки співалися під вікнами кожного дому з побажанням щастя, здоров’я усій родині, доброго майбутнього врожаю, усіляких гараздів.

Хазяї наділяли колядників пирогами, ковбасами, грошима.

А от видатний український мовознавець О. Потебня вважав, що в добу язичництва колядки співалися навесні (новий рік тоді починався 1 березня), бо в них часто згадується весняна пора – дощ, оранка, сівба тощо. До того ж і в білорусів пісні такого змісту, так звані «вологібні», теж пов’язані з весною.

Під впливом християнського календаря час виконання колядок наблизився до зимового повороту сонця на літо (21 грудня), відколи день починає збільшуватися.

На відміну від колядок обрядові пісні під назвою щедрівки – цілком самобутній український жанр, бо в жодного народу такої традиції немає.

Щедрують за старовинним звичаєм у ніч з 13 на 14 січня, називаючи зимове новоріччя Щедрим (багатим) вечором.

У щедрівках висловлюється побажання господарям доброго врожаю. З цією метою колядники засівали в хаті зерном, співаючи при цьому:

До ліричного жанру пісенної лірики, мелодійно пов’язаного з народним тан-цем, відносять коломийки. За деякими версіями, назва «коломийка» походить від міста Коломия на Гуцульщині.

У коломийці панує ціла гама настроїв і переживань. Лірика може сусідити  з комічним – від добродушного гумору аж до гострої сатири. Яскрава образність  і лаконізм вислову з використанням порівнянь роблять коломийку справжнім витвором фольклорної поетики.

Коломийковий вірш має чітку симетричну побудову. В ньому є внутрішнє і кінцеве римування, збагачене звуковими повторами. Це надає коломийці легкості і мелодійності. Часто якась тема об’єднує низку коломийок, і тоді вони звучать як «в’язання», або «віночок». Нерідко коломийки виконуються як жартівливі приспівки до танцю.

Веснянки теж належать до обрядових пісень, але переважно дівочих, танцювальних. Вони виконуються на честь весни від Благовіщення й до початку польових робіт. У веснянках кожний рух, слово, мелодія органічно пов’язані між собою, тому цей жанр вже важко віднести лише до усної творчості. Він є мистецтвом, яке завжди приваблювало гармонією і щирістю виконання.

Нісенітниці, тобто те, що не має сенсу, – це цікавий фольклорний жанр, що був вельми популярним в Україні в XIX ст. Ось одна з нісенітниць: