Читать книгу Лiтература - Группа авторов - Страница 37

Балада – ліричний жанр суто європейського походження. Саме слово утворилося від франц. ballade (танцювати), оскільки первісно це була любовна танцювальна пісня, яку виконували у Провансі. Пізніше балада набула значення ліро-епічної поезії фантастичного або історико-героїчного змісту. Невдовзі в Італії, зокрема у творчості Данте Аліг’єрі під впливом канцони балада втратила свій танцювальний характер.

У французькій поезії XIV ст. балада набула канонічних ознак – мала постійні три строфи, сталу схему римування, обов’язковий рефрен (повтор) та звертання до певної особи. Особливого розквіту балада набула у творчості видатного французького поета Ф. Війона.

В англо-шотландському варіанті балада, змінивши форму, розкрилася у драматичному сюжеті, поглибленому романтиками Р. Бернсом, Ф. Шіллером, А. Міцкевичем, В. Жуковським та ін.

Канцона – одна з форм середньовічної лірики трубадурів – пісня про лицарську любов, пов’язану з культом дами серця.

В українській поезії балада виявила свою жанрову спорідненість з думою та романсом. До цього жанру охоче зверталися П. Гулак-Артемовський, Л. Боро-виковський, ранній Т. Шевченко, Ю. Федькович та Б. Грінченко. Напружений сюжет в українській баладі розгортався на тлі буйних стихій і подекуди набував фантастичних ознак.

У другій половині XX ст. балада стала ближчою до реалістичних, зокрема соціально-побутових, тем, хоча й не втратила своєї драматичної напруги (наприклад, у творчості поета І. Драча – збірка «Балада буднів», – де поет свідомо знизив традиційний баладний пафос).