Читать книгу Лiтература - Группа авторов - Страница 28

Притча

Притчі відносять до жанру повчальної алегоричної оповіді, у якій весь зміст підпорядкований моральній настанові (повчанню). Притча повинна змусити людину замислитися над своїм життям, над взаєминами з товариством і навколишнім світом, обрати вірний шлях у житті, навчитися з розумінням ставитися до будь-якого, навіть неприємного явища або події.

У кожній притчі є свій «фокус», «чарівний ключик», за допомогою яких можна пізнати зміст і спрямування думки. Найчастіше він відкривається тільки наприкінці. Ще одна суттєва річ. У притчі, на відміну від байки, персонажі діють не в умовних, а в конкретних життєвих ситуаціях. Зазвичай вони безіменні – «якась людина», «якийсь цар», «одна жінка», «один селянин», якісь «батько і син». Тобто людина чи інша істота існують «взагалі», узагальнено, бо головне у притчі не персонажі, а їхні слова і дії.

У притчі знаходять поєднання найрізноманітніші мовні жанри.

Притча – та сама загадка, але вона подається в завуальованій формі.

Притча – та сама байка. Тобто її не можна сприймати буквально, а тільки опосередковано, побічно.

Притча – те саме повчання, яке призвичаює мислити не лише логічно, але й образно, за допомогою уяви.

Біблійні притчі

Найдавніші притчі пов’язані з біблійними оповідями. Найпершу біблійну притчу можна зустріти в Книзі Суддів зі Старого Заповіту.

З давніх-давен вважається, що Біблія (Книга книг) – це невичерпне джерело людяності та духовності, звід законів, норм поведінки і моралі. І взагалі, Біблія, що містить твори найрізноманітніших жанрів – від міфу і святково-культових описів до ліричної Пісні Пісень, – це енциклопедія всіляких знань, скарбниця етичного, морального і практичного досвіду людства.

Вона оповідає про обрання деревами свого царя. Спочатку цю роль запропонували маслині, потім смоківниці, потім виноградній лозі. Але жодне дерево не захотіло залишити свої важливі, на їхню думку, обов’язки і панувати над рослинним царством.

І лише терник погодився взяти на себе нелегкі царські обов’язки, поставивши при цьому умову:

«Терник сказав деревам: якщо ви по істині ставите мене царем над собою, то ідіть, спочивайте під тінню моєю; якщо ж ні, то вийде вогонь з тернику і попалить кедри Ліванські» (Суд. 9, 15).

Уже в цій казковій історії проступає алегорична суть майбутніх біблійних повчань: через просте і природне до більш високих матерій буття. У цьому випадку цар, поставлений «по істині», тобто цар справедливий, збереже свій народ, несправедливий – погубить його.

Що хотів сказати цар Соломон

Особливою майстерністю позначені притчі мудрого царя Соломона, викладені у «Притчах Соломонових» та «Книзі Екклезіастовій, або Проповідника». В нього вони не зовсім схожі на байку чи алегорію, а скоріше нагадують повчання, мудре слово, яким слід керуватися в житті. Коли читаєш «Притчі Соломонові», то бачиш шляхетного проповідника, вчителя істини, який говорить не тому, що його запитують, а тому, що на нього зійшло натхнення.

Соломон – цар Ізраїльсько-Іудейської держави (X ст. до н. е.). Бог з’явився уві сні Соломонові і сказав: «Прохай, що тобі дати?» Соломон відповів: «Ти призначив мене царем над великим народом, а я ще такий молодий і недосвідчений. Дай мені мудрості, щоб я міг справедливо судити народ». І Бог його зробив наймудрішим серед людей. (З кн. Царств, 3:16—28)

Ось деякі афоризми з Соломонових притч.

«Коли мудрість ввійде в серце твоє, і знання буде приємне душі твоїй,

Тоді розважливість буде оберігати тебе, розум буде охороняти тебе» (Прит. 2, 10,11).

«Той, хто спілкується з мудрими, буде мудрий; а хто товаришує з дурними, розбеститься». (Прит. 13, 16, 20).

«Усякий розсудливий діє зі знанням, а дурний виставляє на показ дурість».

Отже, зміст притчі не в тому, як людина в ній зображена, а який моральний вибір вона робить.

Христові притчі

Новий поворот у розвитку давнього жанру виявився у притчах Ісуса Христа. У кожній його притчі криється таємний зміст. Якщо Христос говорить, скажімо, про зерно, що не може прорости на кам’яному ґрунті, то має на увазі благородну істину, яку не можна осягнути людині, якщо в неї немає бажання віри (читай – доброго ґрунту). Саме цим і пояснюється його звернення до своїх учнів: «Вам дано знати таємниці Царства Божого, а іншим все буває у притчах». Промовляючи ці слова, Ісус таким чином висловлював бажання, щоб до вищих істин люди приходили через власне розуміння їх таємничого змісту, який недоступний неосвіченому розуму.

Пояснення, чому у притчах Христос говорив іносказанням, було виражено ним у вислові, що став класичним: «Якщо хто має вуха, той почує» (Мар. 7, 16). Інакше кажучи, в того, хто хоче пізнати істину, неодмінно відкриються очі, і слух стане тонким. Людина сама зрозуміє, що ховається за зовнішньою формою, і зуміє зрозуміти таємний смисл повчання.

Власне, в кожній своїй притчі Христос говорить про свободу вибору, про свідоме вирішення найсуттєвіших питань життя. Але говорить він не прямо, а через притчу, щоб її зрозумів саме той, хто прагне дійти мудрості завдяки власній волі.

Притча як жанр літератури була дуже поширена і в середні віки, зберігши форму духовної настанови. Особливого значення вона набула на Сході – у східних вченнях суфіїв, індуїстських священних текстах, китайській філософії.

10 заповідей

«Хай не буде тобі інших богів переді Мною!»

«Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і те, що на землі внизу, і те, що у воді нижче землі».

«Не призивай Імення Господа Бога твого надаремно…»

«Пам’ятай день суботній, щоб святити його!»

«Шануй свого батька та матір свою, щоб подовжилися дні твої на землі, яку Господь твій дає тобі!»

«Не вбивай!»

«Не чини перелюбства!»

«Не кради».

«Не промовляй неправдивого свідчення на ближнього твого!»

«Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого!»

У новітній європейській літературі притча стала одним із засобів художнього осмислення філософських уявлень. В оповіданнях австрійського письменника Ф. Кафки, п’єсах французького драматурга Ж. Ануя, німецького драматурга Б. Брехта, прозі французьких письменників А. Камю та Ж. П. Сартра відбувається своєрідне виявлення повчальних особливостей притчі. Для письменників, які будують свої твори за її законами, вона важлива тим, що дозволяє показати характери героїв у драматичну мить їхнього життя, коли треба зробити етичний вибір, що набуває для героя вирішального значення.

У жанрі притчі писали чимало українських літераторів. Особливо характерні притчеві оповіді для творчості Г. Сковороди.

Наприкінці XIX ст. в Україні була популярною «Повість про Варлаама і Йоасафа», яку високо цінував І. Франко. Зокрема, притчі з цієї повісті склали композиційну основу його поетичної збірки «Мій Ізмарагд».

Зверталися до притчі і сучасні поети Д. Павличко, Л. Костенко та ін.