Читать книгу Михайло Драй-Хмара - Группа авторов - Страница 24

Над ним лиш чорний прапор має,

і десь на стінах крові слід, —

а в серці він ще й досі сяє,

мов золотий метеорит.

Я пам’ятаю вечір тьмяний

над Петербургом голубим:

морозний блиск, і вітер п’яний,

і над Ісаком – сизий дим1.

Огнями розцвіла естрада,

і вийшов він, як ясний день.

Душа була бентежно-рада

і слухала дзвінких пісень.

Блакитноокий, кучерявий,

стрункий, як ясень молодий,

він ще не знав гіркої слави:

уперше він прийшов сюди.

В сорочці простій і в каптані,

неначе вчора із села,

а очі тихі, як у лані,

і ніжність із очей пливла.

По залі голос малиновий

розливсь, як весняний струмок,

і в кожнім жесті, в кожнім слові —

вишневі пахощі думок.

І досі, як живі: березки

над ставом, біля кошениць,

співучість польової стежки

і тепле мукання телиць.

Життя ще не було пропито

серед повій та гультяїв,

і був він, як ядерне жито

перед грозою нових днів.

Хвилини споминів чи жалю —

і наче вітер запашний

дихнув на урочисту залю

диханням золотистих нив.

Уже минуло десять років,

той весняний одцвівся сад…

Ми не почуєм його кроків —

і як вернути їх назад?

Над ним лиш чорний прапор має,

і десь на стінах крові слід,

а в серці він ще й досі сяє,

мов золотий метеорит.