Читать книгу Михайло Драй-Хмара - Группа авторов - Страница 44

Коли на груди ляже камінь

і дихать не дає мені,

коли, не приспаний роками,

розбудить жаль думки страшні;

Коли отрутою гіркою

налита вщерть душа моя

і плакать нишком, самотою

уже не в силі я, —

тоді голівку злотокосу

я до грудей своїх тулю,

дитячий лепет п’ю, як росу,

і оживаю, і люблю.

І знову віра воскресає

у серці стомленім моїм,

а сльози… їх уже немає,

і жаль розвіявся, як дим.