Читать книгу Михайло Драй-Хмара - Группа авторов - Страница 56

Дніпром, сосновим бором і смолою

повіяло од споминів моїх.

Як солодко вечірньою добою,

коли ще моря гомін не затих,

чекати ритмів іншого прибою!

Я сам їх зустріваю. Лиш горіх,

та гори, та пожовклі кримські трави.

……………………………………………….

Октави родяться… Донедавній сум

пливе з очей моїх за сині гори

і лине до Дніпра, де срібний шум

кипить під веслами, коли простори

п’яніють од весни, од ярих дум

і каламутять виднокруг прозорий!

Нехай минущий утриває час —

ніколи не забуду я Черкас.

І дому на горі я не забуду,

де вчився, де гімназія була…

Даруйте, дехто, може, не без нуду

пригадує собі журнал, «Кола»,

інспектора, латинника-маруду, —

а я сміюсь, не пам’ятаю зла:

далеко одійшли од нас мундури,

і карцер, і гімназіальні мури.

Та я тоді до них не скоро звик,

як, сівши на дубовій шкільній лаві,

уперше став ламати свій язик

на кшталт столичний, і слова ласкаві

міняти на чужі; немов індик,

повторював я чудернацькі вправи.

Дарма! Наука в голову не йшла:

я серцем линув тільки до села.

Мені ввижалися лани, діброви,

завода, кучерява і лунка;

я чув леління рідної розмови

і тихий шепіт верб коло ставка…

А хитрий ментор вирушав на «лови», —

і раптом кремезна його рука

мене виводила із царства мрії —

в «кутку» зникали всі мої надії.

З «кутка» я оглядав товаришів.

Зайдиголови бралися на штуки:

одні з кишень пускали горобців,

а другі, миттю натягнувши луки,

стріляли в них. Щоб заглушити гнів

«іхтіозаврів», брав між закаблуки

пружини кашкетові «камчадал»

і бринькав, і іржав, як Буцефал.

Тоді ішов директор на підмогу.

Вся класа становилася у фронт,

коли з’являвся він біля порогу.

Суворий звіздознавець брав «на понт»,

та всі мовчали, й певну перемогу

ми здобули б, якби не Горизонт:

підлиза, боягуз, душа лакейська.

………………………………………………

«Мисливцям» вовчий видали білет,

«музикам» же по три за поведінку

поставили, і походив кастет

по зраднику, як пізно з скейтінг-ринку

вертавсь додому (стрівшись tête-à-tête,

він довго пам’ятав оцю нагінку), —

а потім все пішло, як і раніш,

і вічно з «олівцем» дражнився «книш».

Урок скінчився. Дзиґарі із зали

пробили три – пора додому йти.

І всі ми йшли голодні, як шакали,

бешкетник на стовпах писав хрести,

гульвіси ж у кондитерській питали,

чи продаються ярма й хомути,

і в електричні дзвоники дзвонили,

тікаючи відтіль, що було сили.