Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 11

Ричер сидів у кріслі у своєму номері, у суцільній темряві, за шість футів від вікна; невидимий ззовні, він просто спостерігав. П’ятнадцять хвилин, тоді двадцять, тоді двадцять п’ять. Стільки, скільки було потрібно. Одноокий виглядав як розмита пляма в сутінках, десь за сто футів звідси. Він комфортно вмостився. Трохи відкинувся назад. Можливо, він навіть задрімав, проте лише на якусь мить. Будь-який шум або рух його б розбудив, скоріше за все. Не найкращий охоронець, якого доводилося бачити Ричерові, проте й не найгірший.

Над однооким та трохи праворуч, на другому поверсі, із центрального номера з-за гардин пробивалося трохи світла. Номер двісті три. Мабуть, це був чоловік із потяга. Він нещодавно прибув, а тепер саме розпаковував свою шкіряну сумку та розставляв усе по місцях. Мазі та настоянки у ванній, дещо – у шафу, а дещо – по шухлядах. Хоча, на думку Ричера, розмір сумки також мав велике значення. Вона виглядала якісною, часто використовуваною, проте без жодних слідів зношення чи пошкодження. Цупка візерунчаста шкіра коричневого кольору та з мідною фурнітурою. Класична форма, імовірно досягнута за допомогою шарнірів та якогось внутрішнього наповнення. Але невелика. І цей чоловік прибув до міста щонайменше на добу. Може, навіть більше. Із сумкою, що була занадто малою для запасного костюма чи запасних черевиків.

Це було незвичним для Ричера. Більшість штатських завжди возять із собою запасний одяг на випадок плям від пролитої рідини, зміни погоди чи непередбачуваної зустрічі.

Через десять хвилин світло вимкнули, і двісті третій номер знову поглинула темрява. Одноокий чолов’яга сидів на своєму місці, трохи відкинувшись назад. Можливо, він спостерігав за цим усім, а може, й ні. Ричер дивився на нього із темряви ще п’ятнадцять хвилин – саме стільки було потрібно, щоб переконатися, що нічого не відбувалося. Тоді він роздягнувся і склав свій одяг як зазвичай, знову поклавши штани під матрац, потім він прийняв швидкий душ і заліз на ліжко. Він залишив гардини розсунутими і накрутив будильник, що стояв біля узголів’я, на шосту ранку, знаючи, що метушня та шум серед ночі можуть розбудити його й раніше.

На світанку було тихо, і небо знову грало золотими барвами, але вже не такими яскравими. Елеватори відкидали слабкі тіні, які були достатньо довгими, щоб сягнути мотелю. Ричер сів на ліжку та роззирнувся навколо. Пластиковий стілець досі стояв на місці, на тротуарі під вікном рецепції готелю, за сотню футів від Ричера, проте одноокого на ньому не було. Він пішов десь о четвертій ранку, подумав Ричер. Крайня межа його терпіння. Пішов на диван в офісі.

Гардини у двісті третьому номері досі були запнутими. Чоловік із потяга, мабуть, досі спить. Ричер підвівся з ліжка і вийшов із ванної уже з рушником навколо поясу. Він відчинив вікно. Свіже повітря. А ще звуки. Він чув, як по широкій вулиці їдуть машини. Звичайні восьмициліндрові машини, що їздили на бензині, з товстими шинами, які залишали сліди на коліях, закарбованих в асфальті. Вантажівки, мабуть. Прямують на сніданок до їдальні. Люди тут прокидаються з першими променями сонця.

Він зайняв місце та просто сидів і спостерігав, без кави. У голові виринула приємна фантазія, як він телефонує до їдальні та замовляє цілий жбан кави в тієї офіціантки, його нової подруги, і як вона вже через декілька хвилин приносить цю каву. Проте в нього не було номера їдальні, а в кімнаті не було телефону. І він не був одягнутим. За сто футів звідти, на іншому кінці уявної підкови, у вікні рецепції горіло світло. Але жодного руху. Лише старий, закинутий мотель, на дві третини порожній, на світанку.

Він сидів і терпляче спостерігав, сподіваючись на те, що його старання не будуть марними, і він таки досяг свого через майже годину спостережень. Спочатку одноокий вийшов з-за своїх дверей, тоді постояв та вдихнув повітря, як часто й роблять люди вранці. Згодом портьє озирнувся навколо: на внутрішні межі своїх володінь, і на місця для паркування, і на тротуар під номерами на першому поверсі, і на доріжку під номерами на другому поверсі. Звичайна та неквапна перевірка, зроблена швидше вимушено, проте і не без прихованого відчуття гордості, подумалось Ричерові. Тоді чоловік згадав про неоглянену ділянку просто позаду себе, він озирнувся, щоб перевірити і її, і побачив забутий ним розкладний стілець. Він затягнув його назад, до сто другого номера, а там ідеально порівняв його разом з іншими предметами в номері, які знаходились просто під своїми копіями з другого поверху.

Це робилося більше з почуття обов’язку, ніж гордості. Адже ще день тому його це не хвилювало. Тоді він залишав стілець де-небудь. Де б він не стояв, він усюди був на своєму місці. Але новий день приніс певні зміни. Чомусь. Портьє поводився, як командир в очікуванні приїзду генерала.

Ричер чекав. Тіні відступали, ярд за ярдом, тоді як сонце підіймалося вище. Він почув наближення ранкового потяга. Той загудів, запульсував і знову загудів.

Він чекав. У двісті третьому розсунули гардини. Вікно дивилося під кутом до сонця, воно було вкрите товстим шаром пилу з полів, як і все інше тут, але навіть крізь нього Ричер бачив чоловіка в костюмі з широко розведеними руками, які досі трималися за гардини, і він дивився в цей ранок наче з подивом, наче його вражало те, що сонце знову зійшло. Наче до цього це траплялося лише через день. Чоловік простояв так цілу хвилину, а тоді повернувся та зник із виду.

На стоянку заїхав білий седан. Кадилак, подумалось Ричерові. Хоча й не новий. То була машина з попереднього покоління. Довга та низька, вона наче обіймала собою дорогу та могла їздити лише по бульварах. Як лімузин. Хоч колір автівки був незвичним, ніби вона приїхала із Флориди чи Аризони. Незвично вона виглядала тут, у сільській місцевості. Це був перший седан, який трапився Ричерові за триста миль. Він був досить чистим. Недавно протертий, а швидше за все, повністю помитий. Ричер не міг побачити водія: скло було занадто темним.

Авто подалося вправо, а тоді задом під’їхало до паркувального місця під двісті третім номером. Спереду на ньому не було номерного знака. Водій із машини не вийшов. Перед седаном розчинилися двері двісті третього номера, і з них вийшов чоловік у костюмі. У руці в нього була та сама сумка із коричневої шкіри. Якусь мить він просто стояв і вдихав повітря. Наче в подиві. Тоді він вискочив зі свого трансу й попрямував до сходів із похмурим виглядом, проте з легкістю в ногах; він дуже плавно та легко рухався, не грав м’язами, як атлет, а граційно йшов, наче танцюрист чи театральний актор. Він зійшов сходами донизу, і водій кадилака вийшов із машини, щоби з ним привітатися.

Водій був не знайомий Ричерові. Йому було близько сорока, він був високим та мав гарну фігуру: не був ані товстим, ані худорлявим, мав густе волосся та простодушний вираз обличчя. Іще один молодший менеджер, подумалось Ричерові. Чоловік у костюмі потис водієві руку та пірнув на заднє сидіння. Водій поніс шкіряну коричневу сумку до багажника та поклав її досередини, наче виконував якусь особливу процедуру. Тоді він знову сів за кермо, машина стартувала з місця й поїхала геть.

Ззаду на ній також не було ніякого номерного знака. Ричер підвівся й пішов у душ.

Ченґ уже сиділа в їдальні за високим столиком у кутку, який вони займали раніше. Спиною вона була повернена до стіни. Вона зайняла ще один, сусідній, столик, почепивши своє пальто на стілець за ним. Ричер передав їй пальто й сів поруч, пліч-о-пліч, також спиною до стіни. Що було цілком правильно з тактичної точки зору, проте незручним з будь-якої іншої. Ченґ чудово виглядала у футболці. Її волосся досі було вологим, через що нагадувало чорнило. Руки її були довгими та спортивними, а шкіра гладенькою. Вона сказала:

– Чоловік у костюмі вже поїхав. Він мав із собою свої речі, тому не повернеться. На щастя.

– Я бачив, – відповів Ричер. – Зі своєї кімнати.

– Я саме поверталася зі станції. Ківера не було на ранковому потягу.

– Мені шкода.

– Тож час настав. Я більше не буду на нього чекати. Мені потрібно розпочати його пошуки. Його номер – двісті п’ятнадцятий. Я підглянула крізь вікно. На дверцятах шафи висить сорочка великого розміру. А двісті тринадцятий зовсім порожній.

– Гаразд. Ми повинні якось потрапити досередини.

– Ми?

– Образно, – відповів Ківер. – Мені сьогодні більше нічого робити.

– Ми підемо туди зараз?

– Давайте спочатку поїмо. «Їж, поки є можливість». Це золоте правило.

– Зараз могла би випасти чудова можливість це зробити.

– Могла б, але пізніше буде краща. Коли покоївка почне там прибирати, вона може відчинити нам двері.

Цієї миті до них підійшла офіціантка з кавою в руках.