Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 3

Мотель виявився більшим, ніж Ричер очікував. Це був двоповерховий дім, зведений у вигляді підкови, у якій вмістилося тридцять номерів та величезна ділянка для паркування. Проте далеко не всі місця на стоянці були зайняті. Мотель був майже наполовину порожнім. Це була проста з вигляду будівля, споруджена з поштукатурених блоків та пофарбована в тілесний колір, а всередині були металеві сходи та поручні, пофарбовані в коричневий колір. Нічого особливого. Але все виглядало охайним та доглянутим. І всюди світилися лампочки. Зовсім не найгірше з того, що коли-небудь траплялося Ричерові.

Адміністрація знаходилася на першому поверсі, ліворуч. За столом сидів портьє. Він був опецькуватим літнім чоловіком із великим животом та якимось скляним на вигляд оком. Він дав жінці ключ від двісті чотирнадцятого номера, і вона мовчки вийшла. Ричер запитав у портьє про вартість ночівлі, на що той відповів:

– Шістдесят баксів.

Ричер перепитав:

– За тиждень?

– За ніч.

– Я ж не сьогодні на світ народився.

– І що б це мало означати?

– Я побував у багатьох мотелях.

– То й що?

– Не бачу тут нічого, за що можна віддати шістдесят баксів. Хіба що двадцять.

– Яких двадцять? Ті кімнати недешево коштують.

– Які це «ті» кімнати?

– Ті, що нагорі.

– Мені й унизу буде непогано.

– Хіба ви не хочете бути біля неї?

– Біля кого?

– Вашої подруги.

– Ні, – відповів Ричер. – Я не хочу бути біля неї.

– Внизу кімнати по сорок доларів.

– Двадцять. У вас половина номерів порожнем стоять. Ваш бізнес майже на межі. Краще заробити двадцять доларів, аніж нічого.

– Тридцять.

– Двадцять.

– Двадцять п’ять.

– Згода, – сказав Ричер.

Він дістав із кишені згорток із грошима й витяг звідти десятку, дві п’ятірки і п’ять купюр по одному доларові. Він поклав гроші на прилавок, і одноокий портьє обміняв купюри на ключ із дерев’яним брелоком, на якому було викарбувано цифри «сто шість». Коли він витягнув ключ із шухляди, Ричер помітив переможну усмішку на обличчі одноокого.

– У дальньому куті, – сказав портьє. – Під сходами.

А сходи були металевими, і тому вони б достоту турбували грюкотом щоразу, коли хтось ними йшов угору або вниз. Точно не найкращий номер у мотелі. Жалюгідна помста. Але Ричерові було байдуже. Він міг би закластися, що сьогодні останнім ляже спати в цьому мотелі. Він геть не очікував на інших запізнілих гостей. Ричер сподівався, що ця ніч мине спокійно і ніхто його більше не потурбує.

Він подякував портьє і вийшов, тримаючи ключ у руці.

Одноокий портьє почекав тридцять секунд, а тоді взявся за телефон на столі, набрав чийсь номер і сказав у слухавку:

– Вона зустріла чоловіка із потяга. Було вже пізно. Вона прочекала на нього п’ять годин. Вона привела його сюди, і він винайняв номер.

Крізь потріскування почулося запитання, і одноокий портьє відповів:

– Іще один здоровань. Клятий сучий син. Він мені увесь мозок виїв, торгуючись за номер. Я поселив його у сто шостому, у дальньому куті.

Ще одне запитання крізь тріск, і ще одна відповідь:

– Не звідси. Я на своєму місці.

У слухавці знову почулось тріскотіння, але цього разу тембр був зовсім іншим, та й сам тон розмови змінився. Він став радше наказовим, аніж запитальним. Одноокий сказав:

– Гаразд.

Тоді він поклав слухавку, здійнявся на ноги, вийшов з-за столу, виніс розкладний стілець зі сто другого номера, який зараз пустував, а тоді переніс стілець на тротуар, звідки йому було однаково добре видно і свої двері, і двері до сто шостого номера. «Ти бачиш звідти його номер? – прозвучало запитання, і ще: – Підсунь свій зад так, щоб ти міг спостерігати за ним усю ніч!» – линула слідом за ним указівка.

Одноокий тип завжди виконував указівки, іноді неохоче, як-от зараз, але він усе одно прилаштував свій стілець під правильним кутом і вмостився на незручному пластику. На вулиці, просто під нічним небом. Не найулюбленіше заняття для нього, достоту.

Зі свого номера Ричер почув скрипіння розкладного стільця на асфальтному тротуарі, але не надав цьому значення. Звичайний нічний звук, нічого підозрілого, в усякому разі, – це ж не постріл рушниці, не свист леза, яке саме повертають у піхви, а отже, жодних причин для хвилювання такої врівноваженої людини, як він. Єдине, що могло трапитися з ним неврівноваженого, – це тупання ніг у зашнурованих черевиках по узбіччю чи стук у двері, тому що жінка зі станції просто мусила мати багато запитань та надії отримати на них відповіді. «Хто ви такий і навіщо сюди приїхали?»

Але Ричер чув скрипіння, а не тупання ніг чи стук у двері, і тому не звернув на цей звук уваги. Він склав свої штани та обережно поклав їх під матрац, потім змив у душі весь бруд, що прилип до нього за день, і заліз під ковдру. Він накрутив будильник на шосту ранку, потягнувся, позіхнув і нарешті заснув.

Світанок грав золотими барвами, без жодного натяку на рожеві чи пурпурові відтінки. Небо було вицвілого блакитного кольору, наче стара сорочка, яку випрали тисячу разів. Ричер знову прийняв душ, одягнувся і вийшов назустріч новому дню. Він одразу помітив порожній розкладний стілець, якого хтось залишив просто посеред дороги, але чомусь це не викликало в нього жодних роздумів. Він почав підійматися металевими сходами так тихо, наскільки це було можливо, перетворюючи звичний для них дзенькіт на глухий ритмічний стукіт, із великою обережністю стаючи на кожну наступну сходинку. Він знайшов двісті чотирнадцятий номер і постукав у його двері впевненим, але обережним рухом, саме так, як, на його думку, мав би зробити коридорний у пристойному готелі. «Мадам, ваш будильник, як ви і просили». У неї було сорок хвилин у запасі. Десять на те, щоб зібрати речі, десять на те, щоб прийняти душ, і ще десять хвилин, щоб дістатися залізничної станції. А отже, вона прийде задовго до прибуття ранкового потяга.

Ричер обережно спустився сходами вниз і вийшов на вулицю, яка своїми розмірами нагадувала радше цілу площу. Він подумав, що там легко могли б розвертатися та шикуватися перед мостовими вагами повільні та громіздкі вантажівки, що везуть продукти з фермерських угідь, а ще там могло б уміститися декілька пунктів прийому та елеваторів для мішків із зерном. На асфальті навіть видно було сліди від шин цих вантажних авто. Масштаби просто вражали. Мабуть, тут знаходився центр, який обслуговував навколишню місцевість, а в цій частині Америки це могло означати населені пункти в радіусі до двохсот миль. Це пояснювало наявність тут великого мотелю. Скоріш за все, у ньому зупинялися фермери, що приїздили з усіх усюд і мусили десь перебути ніч перед поїздкою на потягу до якогось віддаленого містечка або після неї. Може, вони прибували сюди всі одночасно, певної пори року, коли був найбільший попит на товар і його слід було продати до великого міста, наприклад до Чикаґо. Ось чому в мотелі було тридцять номерів.

Ця широка вулиця, чи торговельна площа, чи що б це не було, простягалась із півдня на північ. Її східним кордоном були залізничні колії та блискучі будівлі, а західною межею було те, що нагадувало центральну вулицю в містечку. Там розташувалися і мотель, і їдальня, і навіть універсам. За цими будівлями було місто, яке розляглося широким півколом у західному напрямку. Невеличке містечко. Розкидані тут і там простенькі сільські будиночки. Усього тисяча мешканців, а може, навіть менше.

Ричер прямував широкою вулицею у північному напрямку, шукаючи шлях, який мав би залишитись від каравану фургонів. Він припустив, що це має бути десь поруч, у напрямку зі сходу на захід, бо ж у цьому і був увесь сенс караванів. «Рушай на захід, юначе». Чудові були часи. Раптом він побачив переїзд за п’ятдесят ярдів попереду, саме за останнім елеватором. Перпендикулярно до дороги, просто зі сходу на захід. Справа його освітлювало яскраве сонце, проте зліва він ховався у довгій тіні.

Біля переїзду не було жодних шлагбаумів, лише червоні ліхтарі. Ричер ступив на колію і подивився в південному напрямку, звідки він і прийшов. Щонайменше на милю звідси не було жодних інших залізничних переїздів. Принаймні на таку відстань він міг бачити в цьому тьмяному світлі. Проте й у північному напрямку не було жодних переїздів на відстані однієї милі звідси. А це означало, що якщо Материн Спочинок справді лежав на шляху між сходом та заходом, то Ричер цієї миті стояв саме в цьому місці.

Переїзд був досить широким, із невеликими горбочками, можливо, через те, що його насипали із ґрунту мілководних канав, які викопали по обидва боки від колій. Поверхня його була вкрита сірим асфальтом, який вицвів від давності та потріскався в деяких місцях від зміни погоди, а з краю виглядав неохайно, як замерзла лава. Колія йшла чітко прямо, наскільки могло бачити око.

Дуже навіть можливо. Каравани рухалися якомога прямо. А хіба в них не було такої можливості? Ніхто б не наважився робити зайві милі колії задля розваги. Головний машиніст керувався би дороговказом десь удалині, а інші просто йшли б слідом за ним, а вже через рік новий потік фургонів рушив тією самою колією, а ще через рік хтось би наніс цей шлях на мапу. А ще через сто років сюди приїхали б люди із державного дорожнього відділу із вантажівками, вщерть наповненими асфальтом.

На схід звідси нічого не було видно. Жодного невеличкого музею, жодного мармурового могильного каменя. Лише дорога поміж безкінечними полями з уже майже достиглим зерном. Але в іншому напрямку, на захід від колій, дорога проходила через місто, через його так званий центр, який знаходився між шістьма кількаповерховими будиночками. У кутку за ними виднілася величезна ділянка землі, яка простягалася на сто ярдів. Наче футбольне поле. Тут розташовувалося представництво з продажу сільськогосподарського інвентарю. Величезні машини та чудернацькі трактори, усі новенькі та сяючі. Зліва, у маленькому будиночку, який раніше, мабуть, був чиїмось скромним помешканням, знаходилася фірма, що продавала товари для ветеринарів.

Ричер повернув і попрямував старенькою стежиною на захід через містечко, підставляючи спину під слабкі, але теплі сонячні промені.

У приймальні мотелю одноокий портьє набрав телефонний номер і, коли на тому кінці дроту зняли слухавку, сказав:

– Вона знову пішла до залізниці. Тепер вона зустрічатиме і ранковий потяг. Скільки ще людей вони пришлють?

У слухавці почувся довгий тріск, це точно було не запитання, але і не вказівка. Тон був м’якшим. Можливо, його підбадьорювали. Чи запевняли в чомусь. Одноокий сказав:

– Гаразд, згода.

І поклав слухавку.

Ричер пройшов шістьма кварталами вперед і шістьма назад і побачив безліч цікавого. Він побачив будинки, у яких досі мешкали звичайні люди, і будинки, які вже переобладнали на офіси для людей, що торгували добривом та насінням; а ще він помітив приміщення, де працював ветеринар, що лікував велику рогату худобу. Він побачив однокімнатне приміщення, де містилась адвокатська контора. Він побачив автозаправку, що розташувалася через один квартал у північному напрямку; і залу, де грали в більярд; і магазин, де торгували лише пивом та льодом; і ще один магазин, де єдиним товаром були гумові чоботи та фартухи. А ще він побачив пральню, і шиномонтаж, і місце, де продавалися липучі підошви до черевиків.

Ніякого ні музею, ні пам’ятника він не помітив. Що, в принципі, було зрозумілим. Вони необов’язково мусили розташовувати таку пам’ятку одразу біля входу в місто. Можливо, вона знаходиться через один-два квартали звідси, з поваги до того, кому її присвячено, а ще для того, щоб уникнути вандалізму.

Він звернув зі стежини на бічну вуличку. Очевидно, місто планували поділити на квадрати, проте воно розрослося півколом. Деякі ділянки виглядали привабливішими за інші. Наче в тих гігантських елеваторів було власне гравітаційне поле. Найвіддаленіші ділянки землі не були настільки ж розвиненими, як центральні. Ближче до верхівки цього півкола будівлі стояли тісніше одна до одної. У будинку, що стояв осторонь стежини, розташувалися однокімнатні помешкання, які раніше були, швидше за все, простими сараями чи гаражами і більше нагадували торгові палатки на стихійному ринку для людей, що пожертвували акром землі заради фруктів та овочів. Ще там був магазин, де можна було переказати кошти через «Вестерн Юніон» чи «МаніҐрам», скористатися копіювальним пристроєм, факсом або ж відіслати щось через FedEx, UPS чи DHL. Поруч розташувався офіс аудиторської компанії, проте зараз він виглядав покинутим.

Жодного музею чи пам’ятника. Він обходив ці квартали вздовж і впоперек, проходячи повз низькі халупи, повз майстерню з ремонту дизельних двигунів, повз пустирі, густо порослі бур’янами. Вийшов на іншому кінці широкої вулиці. Він обійшов уже півміста. Усе одно жодного музею чи пам’ятника.

Він побачив, як прибув ранковий потяг. Схоже було, що той просто гаряче та нетерпляче прагне зупинитися. Звідси неможливо було побачити, чи хтось зійшов із нього. Густо розташовані будинки закривали весь краєвид.

Він зголоднів. Попрямував до площі, майже повертаючись на свою відправну точку, залишаючи позаду універсам та йдучи прямісінько до їдальні.

Цієї миті дванадцятирічний онук власника мотелю прошмигнув до універсаму, прямісінько до телефону-автомата, який висів на стіні всередині. Він укинув до телефону монети, набрав номер, і коли на тому кінці зняли слухавку, хлопець сказав:

– Він обшукує місто. Я за ним весь час слідкував. Він оглядає місцевість. Квартал за кварталом.