Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 13

Папір був квадратної форми та білого кольору, зі сторонами приблизно в три з половиною дюйми завбільшки, один бік у нього був клейкий. Це була наліпка з нотатника чи відривного блокнота. Ричерові траплялися такі речі й раніше. Аркуш був складений учетверо, і він точно подорожував у кишені протягом місяця або й більше. Складки були протертими, а кутики понищеними. Поверхня була трохи стертою. Ричер припустив, що цей аркуш хтось недбало кинув у смітник, можливо, зробивши це двома пальцями, як під час виконання якогось картярського трюку, але папір не дістався свого місця призначення та осів на безлюдній території.

Він розігнув аркуш та спробував його розрівняти. Те, що мало б бути передньою стороною аркуша, було порожнім. Лише брудні потертості та світла пляма синього кольору, мабуть, від джинсової тканини. Носили в задній кишені джинсів, подумалось Ричерові.

Він повернув аркуш. Те, що мало б бути зворотнім боком аркуша, було вкрите написами. Поспішно нашкрябана кульковою ручкою записка. Якісь каракулі, не інакше. Там був телефонний номер і слова: «Двісті смертей».

Ричер запитав:

– Цей почерк належить Ківерові?

Ченґ відповіла:

– Я не знаю. Я ніколи не бачила почерк Ківера. А цей зразок точно не назвеш найкращим. Ми не можемо нічого казати напевне. Думайте, як адвокат захисту. Тут немає жодної системи охорони доказів при передачі. Будь-хто міг залишити це тут. Хтозна-коли.

– Звісно, – відповів Ричер. – Проте, думаю, це все-таки належало Ківерові. Що б це могло бути?

– Бути? Мабуть, нотатка, зроблена під час телефонної розмови. У його офісі. У його запасному пристанищі. Можливо, він налагоджував із кимось контакт, а може, він когось обдзвонював. Високі ставки, враховуючи дві сотні смертей та телефонний дзвінок, який міг бути як від клієнта, так і від незалежного джерела зі збору даних. Або від джерела зі збору додаткової інформації.

– Чому він це викинув?

– Тому що пізніше він записав усі ці дані детальніше, і ця записка стала йому непотрібною. Можливо, він стояв тут перед дзеркалом, споглядаючи себе, як це робить більшість людей. Може, він викинув стару хустинку й витягнув нову, а заодно і перевірив кишені. Може, він якийсь час не одягав ці штани.

Код телефонного номера із записки був 323. Ричер запитав:

– Це ж код Лос-Анджелеса, правда?

Ченґ кивнула й відповіла:

– Це може бути і стільниковий номер, і стаціонарний.

– Двісті смертей. Це можна розцінювати як серйозну небезпеку.

– Якщо ця записка належала Ківеру. Якщо вона стосувалася цієї справи. Вона могла належати будь-кому і стосуватися казна-чого.

– Хто б іще потрапив у цю місцевість із двома сотнями смертей на думці?

– А хто сказав, що це сталося тут? Навіть якщо ця записка належала Ківерові, вона могла стосуватись якоїсь давньої справи. Чи зовсім іншої місцини. Або це могла бути справа адвоката, що займається заборгованостями, ще минулорічної давності, який тут нав’язував свої послуги постраждалим від нещасних випадків. Як тут узагалі могло трапитися двісті смертей? Це ж двадцять відсотків від усього населення. Хтось би та й помітив. У цьому випадку тут не знадобилося б наймати приватного детектива.

– Давайте наберемо цей номер, – запропонував Ричер. – Подивимось, хто зніме слухавку.

Ричер замкнув номер, вони зійшли вниз металевими сходами й побачили, що за сто футів від них одноокий портьє вийшов з-за свого робочого місця й поспішив їм назустріч, махаючи руками та стосовно чогось сильно жестикулюючи. Коли він до них підійшов, то сказав:

– Пробачте, сер, проте двісті п’ятнадцятий заброньований не на ваше ім’я.

Ричер сказав:

– Тоді змініть свої дані. Номер забронював наш співробітник, і я збираюся в ньому проживати до його повернення.

– Ви не можете цього зробити.

– Навіть не починайте.

– Звідки у вас ключ?

– Знайшов під кущем. Щасливий випадок, мабуть.

– Цього не можна робити.

– Тоді викличте копів, – сказав Ричер.

Портьє нічого не відповів. Якусь мить він обурено сопів, а тоді обернувся й пішов геть без жодного слова.

Ченґ запитала:

– Думаєте, він викличе копів?

– Не викличе, – відповів Ричер. – Він вирішив за потрібне сказати нам, що він це зробить – так сер, просто тут і негайно. Плюс копи, мабуть, щонайменше за п’ятдесят миль звідси. Чи навіть за сто. Вони не приїдуть розбиратися із номером, за який уже заплачено гроші. Та й узагалі, якщо людям є що приховувати, вони нізащо не викличуть копів.

– Що ж він тоді робитиме?

– Я впевнений, що ми ще про це дізнаємось.

Вони вийшли на широку вулицю і пішли повз фасад їдальні до універсаму. Сонце було в зеніті, і в місті наче все завмерло. Жодного руху, ніякого натовпу. За п’ятдесят ярдів попереду виднілась вантажівка, яка саме повертала на бічну вуличку. А ще неподалік стояв хлопчик, який кидав тенісний м’ячик об стіну та відбивав його палицею. Наче на тренуванні з бейсболу. Він досить непогано грав. Можливо, його фото навіть заслуговувало на те, щоб бути надрукованим у газеті. На старому шляху проїжджала через рейки вантажівка FedEx і рухалася в напрямку міста.

Універсам був традиційною сільською будівлею: проста споруда із пласким дахом, повернена одним кутом до вулиці, із оздобленим гостроверхим фасадом, який був викладений із дощок навхрест та пофарбований у темно-червоний колір. На ньому висів знак із надписом круглими буквами золотистого кольору: «Материн Спочинок. Галантерея». У будинку були лише одні двері та одне вікно, яке було дуже маленького розміру і призначалося виключно для освітлення приміщення, а не для вигідного та привабливого показу товару. Вікно було вщент укрите наліпками з невідомими Ричерові назвами. Назви брендів, припустив він, що виробляли якісь загадкові, проте життєво необхідні для цієї місцевості речі.

За дверима знаходився невеликий коридорчик, у якому на стіні висів телефон-автомат. Жодного звукопоглинаючого накриття. Лише сам апарат, повністю металевий – навіть дріт. Ченґ опустила декілька монет у щілину і набрала номер. Вона якусь мить слухала гудки, а потім мовчки поклала слухавку. Тоді вона сказала:

– Автовідповідач. Стандартний запис телефонної компанії. Жодної прив’язки. Жодних імен. Проте схоже на стільниковий телефон.

Ричер сказав:

– Вам слід було залишити повідомлення.

– Немає сенсу. Мені сюди ніхто не додзвониться.

– Спробуйте подзвонити Ківерові ще раз. Про всяк випадок.

– Я не хочу. Не хочу знову слухати, як він не відповідає на дзвінок.

– З ним або все гаразд, або ні. А від того, будете ви йому дзвонити чи ні, нічого не зміниться.