Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 14

Поїздом було б добиратися швидше, проте до його відправлення залишалося ще вісім годин, тож вони поїхали автомобілем, який Ченґ узяла напрокат. Це був компактний форд-позашляховик зеленого кольору. Його салон був простим, а ще авто не мало жодних позначок. Чувся сильний запах мийного засобу для шкіряних оббивок. Уже за хвилину вони їхали за містом по старому шляху, де раніше рухалися каравани фургонів, і тоді вони повернули на південь, потім на захід, а тоді знову на південь, через величезну шахову дошку безмежних золотих полів, аж поки не виїхали на місцеву дорогу, яка прогнозувала виїзд на трасу через двісті миль.

Ченґ була за кермом, одягнута у футболку. Ричер відсунув своє сидіння назад і спостерігав за нею. Однією рукою вона притримувала кермо внизу, а друга лежала в неї на коліні. Її очі постійно бігали туди-сюди: то на дорогу попереду, то на дзеркала, то знову на дорогу. Вона то намагалася періодично всміхатися, то кривилася: видно було, що в її голові снує купа думок. Її плечі були трохи зведені вперед, і тому вона сутулилася. Із чого Ричер зробив висновок, що вона хоче здаватися меншою. З таким її наміром він був абсолютно не згоден. Йому вона здавалася пропорційною. Так, у неї були довгі кінцівки і вона мала міцну статуру, проте все було при ній.

«Думаю, я достатньо хороша людина, проте причина не в мені».

Він нічого не сказав. Вона подивилася в дзеркало знову і сказала:

– За нами рухається вантажівка.

Він запитав:

– На якій відстані?

– Десь за сотню ярдів.

– Скільки вона вже їде за нами?

– Близько милі.

– Це ж дорога загального користування.

– Але вона рухалася дуже швидко спочатку, а тепер вона їде позаду нас. Наче вона нас шукала і нарешті знайшла.

– Машина лише одна?

– Це все, що я звідси бачу.

– Не схоже на спецзагін.

– Здається, там лише двоє людей. Водій та пасажир.

Ричер не хотів обертатися й дивитися назад. Він не хотів, щоб хтось із цих двох побачив на якусь мить його схвильоване обличчя в задньому вікні. Тому він трохи зігнувся і посунувся вбік, аж поки не зміг побачити відображення в дзеркалі на дверцятах з боку Ченґ. Вантажівка була приблизно за сотню ярдів від них. Мабуть, це форд, подумалось йому. Серйозне авто, габаритне та досить помітне продовжувало рух. Воно було темно-червоного кольору, як універсам. Усередині сиділо двоє чоловіків, поруч, пліч-о-пліч, проте на відстані один від одного – через незвичайно велику ширину транспортного засобу.

Ричер випрямився і подивився через лобове скло. Пшениця із заходу, пшениця зі сходу, і дорога, яка тяглася абсолютно прямо, аж поки не зникала за горизонтом. Узбіччя посипали гравієм для стоку води, проте канав не було. І жодних поворотів не було також. Полям не було кінця-краю. У буквальному сенсі. Можливо, це одне й те саме поле простягалося аж до кінця дороги. Двісті миль. Це виглядало досить імовірним.

Жодних інших машин не було в полі зору. Він запитав:

– Вас тренували у Квантико на випадок таких ситуацій?

Вона відповіла:

– До певної міри. Але це було дуже давно. І в зовсім іншому середовищі. Здебільшого, це було на території міста. Зі світлофорами, перехрестями та дорогами з одностороннім рухом. Тут у нас немає великого вибору. А вас тренували для таких випадків?

– Ні, я завжди погано водив авто.

– Нам слід дочекатися, поки вони почнуть діяти?

– Перш за все нам потрібно дізнатися, що їм наказали робити. Якщо їх відправили лише наглядати за нами, ми можемо заманити їх аж до Оклахома-Ситі, а там уже від них відірватися. Єдині битви, які справді можна виграти, – це ті, у яких не береш участі.

– А що, коли це не просто стеження?

– Тоді вони зроблять усе, як у кіно. Вони вріжуться в нас іззаду.

– Щоб нас налякати? Чи ще гірше?

– Це буде для них занадто серйозно.

– Вони зроблять усе для того, щоб це нагадувало нещасний випадок. Жінка-туристка заснула за кермом та розбилася. Я впевнена, таке трапляється повсякчас.

Ричер мовчав.

– Ми не можемо від них відірватися, – сказала Ченґ. – Не на цій машині.

– То давайте дозволимо їм наблизитися до нас, а тоді повернемо на іншу смугу і додамо газу. Відішлемо їх куди подалі.

– Коли?

– Мене не питайте, – сказав Ричер. – Я завалив правила водіння. Не протримався і дня. Мене відправили для кваліфікації в іншій сфері. Коли вони стануть великими у відображенні в дзеркалі, мабуть.

Ченґ продовжувала вести машину. Тепер вона кермувала обома руками. Одна хвилина. Дві. Тоді вона сказала:

– Я хочу подивитися, що вони робитимуть. Ми повинні спонукати їх до дій.

– Ви певні?

– Вони господарі поля. Ми мусимо їх трохи підбадьорити.

– Гаразд. Додайте трохи швидкості.

Вона натиснула на педаль газу, а він обернувся і почав дивитися крізь заднє вікно. Швидка поява стурбованого обличчя. Він сказав:

– Швидше.

Маленький зелений форд підстрибнув і помчався вперед, проїхавши майже двісті ярдів, і тоді вантажівка нарешті відреагувала: її решітка трохи піднялася, і вона почала насуватися ближче. Ченґ сказала:

– Дайте мені відлік у реальному часі. Я не можу судити по дзеркалах.

– Вони зараз десь за вісімдесят ярдів, – відповів Ричер. – А це означає, що в нас вісім секунд.

– Менше, бо я збираюся трохи скинути швидкість. Інакше ця штукенція просто перекинеться.

– Шістдесят ярдів.

– Гаразд, спереду нікого немає.

– І позаду також. Нас на дорозі лише двоє. Сорок ярдів.

– Я ще трохи скину швидкість. Ми не зможемо зробити цього, якщо їхати понад шістдесят.

– Двадцять ярдів.

– Я зроблю це, коли буде десять.

– Гаразд, зараз, робіть це зараз!

І вона зробила. Вона подала трохи вліво і різко натиснула на гальма. Вантажівка опинилася всього за декілька міліметрів від того, щоб ударитися об правий задній бік авто, але схибила і далі набирала швидкості, а коли її водій натиснув на гальма, було вже пізно. Тим часом маленький зелений форд продовжував сильно розгойдуватися та втрачати рівновагу, але вже за мить він завмер і повернувся до норми, виїхав на свою смугу за сотню ярдів від вантажівки, і їхні позиції відносно один одного змінилися в повністю протилежному напрямку всього лише за декілька секунд метушні.

Ченґ сказала:

– Звісно, це порушує досить очевидне запитання: а що тепер? Якщо ми розвернемось, вони також це зроблять. І тоді вони знову почнуть нас переслідувати.

– Ведіть машину прямо на них, – відповів Ричер.

– І розбитися?

– Це теж один із варіантів.

Але вантажівка почала рух першою. Вона розвернулася та попрямувала просто на них, але робила вона це дуже повільно, наче підкрадалася, набагато повільніше ніж середня звична швидкість. Ричер сприйняв це як повідомлення. Наче білий прапор.

– Вони хочуть поговорити, – сказав він, – вони хочуть поспілкуватися віч-на-віч.

Вантажівка зупинилася за десять ярдів попереду від них, і обоє дверей розчинилися. Двоє чоловіків вибралися назовні. Міцні чолов’яги, обоє приблизно по шість футів заввишки та з вагою понад двісті фунтів. Обом було трохи за тридцять, у обох на обличчі дзеркальні сонцезахисні окуляри, обоє були зодягнені в тонкі бавовняні куртки зверху футболок. Вони мали насторожений, проте водночас і впевнений вигляд. Наче знали, що роблять. Наче грали на своїй території.

Ченґ сказала:

– У них мусить бути при собі якась зброя. Інакше вони б на це просто не пішли.

– Можливо, – відповів Ричер.

Двоє чоловіків зупинилися посередині нейтральної території між двома авто. Один стояв ліворуч від центральної лінії, а другий – праворуч. Вони стояли в невимушених позах, просто очікуючи та тримаючи руки на поясі.

Ричер сказав:

– Наїдьте на них.

– Я не можу цього зробити.

– Гаразд, думаю, мені варто піти й дізнатися, чого вони хочуть. Якщо виникнуть проблеми, їдьте до Оклахома-Ситі без мене, і нехай вам щастить.

– Ні, не виходьте. Це надто небезпечно.

– Для мене чи для них? Вони ж лише двійко сільських хлопців.

– Ми повинні врахувати, що в них може бути зброя.

– Це лише тимчасово.

– Ви збожеволіли.

– Мабуть, – відповів Ричер. – Проте не забувайте, що саме Дядько Сем[7] зробив мене таким. Я пройшов усі підготовчі курси, окрім водіння.

Він відчинив двері та вийшов із машини.