Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 6

Усе це відбувалося поза межами старого шляху фургонів, на паралельній до нього бічній вуличці, що простягалася зі сходу на захід та навколо якої виросло п’ять нових кварталів по один бік та чотири квартали по другий. Напівкругла форма на цій ділянці ставала розмитою. Тут розташувалися офіси банку та кредитної спілки. Ще тут працювали декілька майстерень: усі невеличкі, усюди працював лише один майстер. Там і заточували леза, і ремонтували коробки передач, і навіть перукарня під ліхтарем там теж була. Але найголовніше – там була майстерня, у якій продавалися запасні частини до систем зрошування різних фірм. Магазинчик був вузесеньким, а сам продавець тіснився за касовим апаратом. Явно чималеньких розмірів чолов’яга. Він визирав зі свого магазину, і коли Ричер проходив повз, то помітив дивну іскру в погляді цього чоловіка і те, як він одразу почав тягнутися за чимось позаду себе, то нахиляючись уперед, то відкидаючись трохи назад.

Ричер не бачив, до чого саме той намагався дотягтися. Ноги самі понесли його далі. Передня частина мозку не збиралась замислюватися над цим, але задня частина почала гризти його. «Чому цей тип так себе поводив?»

Та все просто. Він лише побачив нове обличчя. Незнайомця. Намагався його вирахувати. «Що він там шукав? Зброю?»

Мабуть, ні. Випадковий перехожий не може становити серйозної загрози. І точно ніхто гордо та демонстративно не торкатиметься бейсбольної бити чи рушниці 45-го калібру в себе на стіні. Аж ніяк не на видноті. Під прилавком було б якраз. Та й хіба бізнес із системами зрошування такий небезпечний? Бити та рушниці більше годяться для барів та винних погребів, а ще для аптек.

«То що б міг шукати цей хлопець?»

Найімовірніше, телефон. Старомодний телефон, прикручений до стіни. На висоті приблизно рівня плечей, щоб зручніше було набирати номер. Чоловік намагався дістати його, відкидаючись назад, бо його магазинчик був занадто вузьким для того, щоб він міг обернутися повністю.

«Чому він збирався дзвонити? Хіба поява незнайомця є такою незвичайною подією, що нею терміново потрібно з кимось поділитися?»

Можливо, він про щось згадав. Може, йому потрібно було подзвонити по роботі. Може, йому треба було домовитись про відправлення пакунка.

«Або ж йому потрібно було повідомити про місцезнаходження».

Кого саме?

«Незнайомих облич».

Кого повідомити?

«Можливо, до цього був причетний і той дивакуватий хлопчина. Можливо, за ним справді стежили. Між показною сором’язливістю та щирою недолугістю дуже тонка межа».

Ричер зупинився на площі та зробив повний оберт. Там нікого не було.

Тої миті йому спало на думку, що непогано було б випити ще одну чашечку кави, тому він знову пішов у напрямку їдальні. Ченґ досі сиділа там, за тим самим столиком. Пізній ранок. Вона пересіла на його місце, тож тепер вона сиділа під кутом до залу. Там, де раніше сидів він. Ричер проклав собі шлях через усю їдальню й сів за сусідній столик до того, де сиділа Ченґ, зовсім поруч, тож його спина тепер також була повернена до стіни. Просто давня звичка.

Він запитав:

– Хіба не чудовий ранок?

Вона відповіла:

– Нагадує мені недільний ранок під час мого першого року в коледжі. Жодних мобільних телефонів і нічого робити.

– Хіба ваш співробітник зовсім не виходить на зв’язок із офісом?

Вона збиралася відповісти, проте раптово замовчала. Оглянула приміщення, наче подумки рахувала всіх відвідувачів, які могли стати потенційними свідками її принизливого зізнання. Тоді всміхнулася якось загадково, проте виразно, і ця усмішка була водночас і зухвалою, і невтішною, і трохи навіть змовницькою, а тоді сказала:

– Мабуть, я трохи прикрасила ситуацію.

Ричер здивувався:

– В якому сенсі?

– Наш офіс в Оклахома-Ситі є запасною квартирою Ківера. Так само, як наш офіс у Сиєтлі – моє запасне житло. На нашому сайті подається інформація про те, що наші офіси є геть усюди. І це правда. Усюди можна знайти колишнього агента ФБР із запасним житлом та несплаченими рахунками. Нашу організацію можна назвати багаторівневою. Іншими словами, у нас немає допоміжного персоналу. Ківеру немає перед ким звітувати.

– Але ж у нього якісь серйозні справи.

Ченґ кивнула.

– У нас і справді багато справ, і ми добре виконуємо свою роботу. Але те, чим ми займаємось, – це все одно лише бізнес. Низькі витрати є ключем до успіху. А ще якісний веб-сайт. Ніхто не знає, ким ти є на всі сто відсотків.

– Яку справу він міг би взяти додатково?

– Я теж багато про це думала. Точно нічого корпоративного. Не буває маленьких корпоративних справ. Деякі з них наче право на друк грошей. Вони одразу реєструються на комп’ютері, повірте мені. Це наче нагородити самого себе золотою зірочкою. Тут, скоріше за все, справа в приватному клієнтові, який платив готівкою або чеками, написаними від руки. Думаю, нічого кримінального, проте ймовірно, що справа була нудною та трохи навіть нерозумною.

– От тільки тепер Ківеру знадобилась підмога.

– Як я і казала, усе почалося з невеличкої справи, яка набрала обертів.

– Або нерозумна справа перестала бути такою вже й нерозумною.

– Або стала ще більше нерозумною.

Підійшла офіціантка й подала Ричерову другу на день безкінечну чашку кави. Він заплатив наперед, майже вчетверо перевищивши суму в чекові. Він любив каву, і не менше любив офіціанток.

Ченґ запитала:

– Як минув ваш ранок?

Він відповів:

– Я так і не зміг знайти ні могилу цієї жінки, ні жодної згадки про дитину.

– Думаєте, хтось із них міг би досі бути тут?

– Я майже впевнений у цьому. Тут багато вільного простору. Ніхто б не став прокладати нову дорогу через чиюсь могилу. Та й завжди знайшлося б місце для якоїсь меморіальної дошки. Вони ж зазвичай на кожному кроці. Деякі з них зроблені з литого металу, пофарбованого в коричневий колір. Не знаю, хто їх установлює. Можливо, Відділ з внутрішніх питань. Проте тут немає таких.

– Ви розмовляли з місцевими мешканцями?

– Вони в мене далі на черзі.

– Вам слід розпочати з офіціантки.

– Її професійним обов’язком буде надати мені завчену, підлаштовану під туристів відповідь, яка сподобалася б відвідувачу. І тоді в одну мить ця їдальня стане привабливою для нових туристів.

– Я про це не подумала.

– Думаєте, багато людей її про це розпитують?

– Мабуть, п’ять із десяти, – відповіла вона. – Проте не забувайте, що ми рахуємо відвідувачів за всі одинадцять років існування закладу. Тож цією проблемою цікавиться багато людей, проте не так уже й часто. Залежить від того, що саме ми маємо на увазі під словом «багато».

І саме тієї миті до їхнього столика знову поспішила офіціантка, несучи в руках жбан для кави марки «Банн», щоб знову долити Ричерові, і Ченґ її запитала:

– Чому це місце називається «Материн Спочинок»?

Офіціантка відступила на крок назад, спираючись однією ногою на другу, як це зазвичай роблять утомлені жінки. Вона розповсюджувала навколо себе аромат кави. Волосся в неї було кольору пшениці за вікном, обличчя розпашілося, на вигляд їй можна було б дати від тридцяти п’яти до п’ятдесяти. Вона могла бути з тих людей, що набирають вагу з віком, чи з тих товстунів, що спалюють зайві кілограми на роботі. Цього не можна було сказати зі стовідсотковою впевненістю. Здавалося, вона зраділа, що їй випала хвилина поспілкуватися якусь мить, бо Ричер уже став її найкращим товаришем з усіх, звісно, через великі чайові, але ще й тому, що питання, яке їй поставили, не було ні образливим, ні нудним.

Вона сказала:

– Мені подобається уявляти, що якийсь вдячний син із далекого міста побудував для своєї мами маленький заміський будиночок, де вона могла би гарно зустріти старість, щоб подякувати їй за все те, що вона колись для нього зробила. А потім тут з’явилися магазини, де вона могла купити необхідні речі, а потім ще декілька будинків, і вже незабаром на цьому місці виросло ціле містечко.

Ричер запитав:

– І це офіційна версія?

Офіціантка відповіла:

– Дорогенький, я не знаю. Я із Міссісіпі. Сама не розумію, як мене сюди занесло. Тобі слід запитати он того чоловіка за прилавком. Здається, він хоча б народився в цьому штаті.

І тоді вона зірвалась і кудись побігла, як це часто роблять офіціантки.

Ченґ запитала:

– То це й була та сама завчена відповідь?

Ричер кивнув і відповів:

– Але досить креативна, а не шаблонна. Їй пряма дорога на телебачення. Або нехай пише сценарії до фільмів. Я вже бачив колись таку дівчину. По телевізору в мотельному номері. Серед білого дня.

– Може, нам слід поговорити з продавцем за прилавком?

Ричер озирнувся. Чоловік виглядав заклопотано. Тоді він сказав:

– Спочатку я опитаю реальних людей. Я вже запримітив декілька таких індивідуумів під час прогулянки. А тоді я займуся пошуками місця, де можна трохи передрімати. Чи піду підстрижуся. Може, я зустріну вас на станції о сьомій. Ваш Ківер зійде з потяга, а я на нього сяду.

– Навіть якщо до того часу ви не дізнаєтесь історії назви цього містечка?

– Це не так уже й важливо. Принаймні це точно не варте того, щоб я тут затримувався. Я буду вірити у свою власну теорію. Чи у вашу. Усе залежить від настрою.

Ченґ нічого не відповіла на це, тому Ричер спорожнив свою чашку, висковзнув з-за столу та попрямував геть через увесь зал. Він вийшов надвір. Сонце досі пригрівало. «Далі на черзі. Реальні люди». А почати слід із чоловіка, що торгує запчастинами для зрошувальних систем.