Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 21

Приміщення було простим, як і станція прийому, усе запилюжене та обшите нефарбованим деревом, зі старими бежевими апаратами для факсу та фотокопіювання, а ще неохайно складеними стосами адресних форм для отримання посилок, також були там іще гори пакунків, що хилилися набік, одні з них, імовірно, готувалися до відправки, а інші, очевидно, тільки-но прибули. Деякі пакунки були невеликого розміру, заледве більші від адресних ярликів, які на них висіли, а деякі були великими, включно з тими двома, які точно відправили напряму від іноземних виробників, у заводських картонних ящиках; у одному з них було медичне обладнання з Німеччини, виготовлене зі стерильної нержавіючої сталі, якщо Ричера не зраджували його здібності перекладача, а в іншому містилася високоточна відеокамера з Японії. Ще там були пакунки копіювального паперу на відкритих полицях, і кулькові ручки зі шнурочками, і пробкова дошка для записів на стіні, вкрита пришпиленими до неї рекламними брошурами всіх видів послуг, що надавалися по сусідству, включаючи уроки гри на гітарі, гаражні розпродажі та оренду кімнат. «Це таке собі місцеве поштове відділення», – як сказав хлопець із приймальної станції, і тепер Ричер зрозумів, що той мав на увазі.

Водій кадилака запитав:

– Я можу вам чимось допомогти?

Він стояв за фанерним прилавком, перераховуючи доларові купюри. Ричер сказав:

– Здається, я вас уже десь бачив.

Чоловік запитав:

– Справді?

– Ви грали за футбольну команду в коледжі. За Маямі. Випуск дев’яносто другого, чи не так?

– Ні, друже.

– Може, тоді за Південно-Каліфорнійський університет?

– Ви мене з кимось плутаєте.

Ченґ сказала:

– Тоді ви таксист. Ми бачили вас сьогодні вранці біля мотелю.

Чоловік нічого не відповів.

– І вчора вранці також, – додала Ченґ.

Знову жодної відповіді.

На прилавку стояла сітчаста підставка, у якій було повно візиток від франчайзингу «МаніҐрам». Скоріше за все, це було його додатковим доходом, разом із комісійними. Ричер узяв картку та прочитав її. Прізвище цього хлопця було не Малоні. Тоді Ричер запитав:

– У вас є міський телефонний довідник?

– Навіщо він вам?

– Я хочу поносити його на голові, щоб покращити свою поставу.

– Що?

– Я хочу пошукати там номер. Для чого ж іще існує телефонний довідник?

Чоловік на хвилину замислився, наче шукав законної підстави для відмови в цьому проханні, але, очевидно, так нічого і не вигадав, бо врешті-решт упірнув під прилавок та дістав із полиці під ним товсту книжку, повернув її на сто вісімдесят градусів та штовхнув через прилавок.

Ричер сказав: «Дякую», – та розгорнув довідник на місці перетину літер Л та М. Ченґ також нахилилася, щоб роздивитися ближче. Малоні там не було.

Ричер запитав:

– Чому містечко має назву «Материн Спочинок»?

Чоловік за прилавком відповів:

– Я не знаю.

Ченґ запитала:

– Скільки років вашому кадилаку?

– Хіба це вас стосується?

– Власне, ні. Ми не з Відділу транспортних засобів. Нам байдуже до номерних знаків. Просто цікаво, от і все. Ваше авто має досить гарний вигляд.

– Воно виконує свою роботу.

– А саме?

Чоловік на хвилину замислився.

– Таксі, – відповів він, – як ви вже здогадалися.

Ричер запитав:

– Ви знаєте кого-небудь на прізвище Малоні?

– А повинен?

– Ви можете когось знати.

– Ні, – відповів чоловік з упевненістю, наче сам радів від того, що відчуває тверду землю у себе під ногами. – У цьому районі немає жодної людини з прізвищем Малоні.

Ричер і Ченґ попрямували назад до бульвару та зупинилися під променями ранкового сонця. Ченґ сказала:

– Він збрехав нам про кадилак. Це не таксі. У такому місці таксі не потрібне.

Ричер запитав:

– То що ж це тоді таке?

– Він нагадує якесь клубне авто, хіба ні? Як гольфмобіль на курорті. Щоб перевозити відвідувачів з одного місця на інше. Від рецепції до їхніх номерів. Або від їхніх номерів до спа-зони. Наче для спеціальних послуг. Особливо, якщо врахувати відсутність номерних знаків.

– Проте тут не курорт. Це місце більше схоже на велетенське пшеничне поле.

– Байдуже, далеко він за цей час не заїхав. Він повернувся сюди, поки ми приймали душ та снідали. Мабуть, за годину. Тридцять хвилин в один бік, тридцять – у зворотний. Максимум у радіусі двадцяти миль звідси, з такими дорогами.

– Але це тисяча квадратних миль, – зауважив Ричер. – Пі помножити на радіус у квадраті. Власне, це більше ніж тисяча двісті квадратних миль! Думаєте, це пов’язано зі справою Ківера, чи ні?

– Звісно, пов’язано. Чоловік із мотелю поводився так само, як хлопець із магазину запчастин, який ходив зустрічати потяг. Наче лакей. А продавець запчастин переплутав вас, бо ви трохи схожі на Ківера. Тому всі ці речі пов’язані між собою.

Ричер сказав:

– Нам знадобиться вертоліт, щоб прочесати тисячу двісті квадратних миль!

– І жодного сліду Малоні, – сказала Ченґ. Вона сягнула рукою до своєї задньої кишені і дістала звідти закладку із книжки Ківера. «Материн Спочинок – Малоні». – Хіба що цей чоловік і про це нам збрехав. Те, що прізвища немає у довіднику, ще нічого не означає. Його могли просто не внести до списку. Або ж він міг бути новим у місті.

– А офіціантка також могла нам збрехати?

Тим часом водій кадилака займався звітуванням. Він доповідав усе так, як було. Він сказав:

– Вони в глухому куті.

Одноокий клерк у мотелі відповів:

– З чого ти це взяв?

– Ти коли-небудь чув про хлопця на прізвище Малоні?

– Ні.

– Ось його вони й шукають.

– Хлопця на прізвище Малоні?

– Вони перевірили мій телефонний довідник.

– Але там немає нікого із прізвищем Малоні.

– Саме так, – сказав водій кадилака. – Вони в глухому куті.

Універсам виглядав так, наче за п’ятдесят років у ньому нічого не змінилося, окрім назв торгових марок та цін. Одразу за вхідним тамбуром було темно, запилюжено та пахло вогкою тканиною. Там було п’ять вузьких проходів, забитих доверху абсолютно різноманітними товарами: від робочих деревообробних інструментів до упакувань печива, від свічок до банок для консервації, від туалетного паперу до лампочок. Також там був вішак із робочим одягом, який привернув увагу Ричера. Він не знімав своє ганчір’я вже чотири дні, і присутність Ченґ змушувала його про це пам’ятати. Вона ж пахнула милом, чистою шкірою та краплею парфумів. Він це помітив, коли вона нахилилася, щоб ближче роздивитися телефонний довідник, і йому було цікаво, чи помітила це вона сама. Він вибрав штани та сорочку, а ще знайшов шкарпетки, нижню білизну та майку на полиці навпроти. Увесь дріб’язок коштував по одному доларові, а всі дорожчі речі обійшлися в трохи менше ніж сорок доларів. У цілому, правильна інвестиція, подумав він. Він поніс усі товари до прилавка позаду та поклав їх на нього. Але власник магазину не спішив продавати йому покупки.

Він сказав:

– Я не хочу твоїх грошей. Тобі тут не раді.

Ричер промовчав. Чоловік був доволі жилястим, йому було десь під шістдесят. У нього були впалі щоки із білою щетиною, рідке сиве волосся, яке виглядало давно немитим та занадто довгим, а ще в нього стирчали пасма волосся з вух та виднівся пух на шиї.

Чоловік продовжив:

– Ну, геть звідси! Це приватна власність.

Ричер запитав:

– У вас є медична страховка?

Ченґ поклала свою долоню йому на руку. Це вперше вона його торкнулася, ні з того ні з сього, подумалось йому.

Чоловік перепитав:

– Ти мені погрожуєш?