Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 19

Замість зупинки в гриль-барі чи стейк-хаусі, вони перекусили в прохолодній неоновій тиші бази відпочинку, яка належала до національної мережі, що була однією з трьох кращих у країні. Ричер замовив чизбургер у паперовій обгортці та каву в пластиковому стаканчику. Ченґ узяла собі салат у пластиковому контейнері, завбільшки із баскетбольний м’яч, який складався з прозорої накривки вгорі та білої миски внизу. Вона виглядала знервованою та, мабуть, дуже втомленою від їзди, але навіть у цьому разі вона складала хорошу компанію. Вона відкинула волосся за плечі і накинулася на свій салат, розділяючи цю невибагливу трапезу з попутником, із широко розплющеними очима та шістьма різними півусмішками: від засмученої та сором’язливої до здивованої та захопленої, – поки Ричер узяв до рук свій бургер та відкусив від нього шматочок.

Вона сказала:

– Дякую вам за надану допомогу.

Він відповів:

– Будь ласка.

– Нам слід подумати про більш тривалу співпрацю.

– Справді?

– Нам не варто було розпочинати працювати в команді, якщо доводити справу до кінця доведеться мені самій.

Він сказав:

– Вам треба зателефонувати до «911».

– Тоді це буде лише повідомлення про зникнення людини. І все, на даний момент. Незалежна доросла людина, яку розшукують протягом усього лише двох днів і яка займається справою, що передбачає раптові від’їзди. Вони нічого не робитимуть із цим. У нас немає доказів, які ми могли б їм надати.

– Його двері.

– Без видимих ушкоджень. Незачинені двері свідчать про забудькуватість власника будинку, а не про умисний злочин.

– То ви хочете мене найняти? А як тоді бути з усіма протокольними правилами?

– Я лише хочу, щоб ви розповіли мені про свої наміри.

Він промовчав.

Тоді вона продовжила:

– Ви можете поїхати звідси до Оклахома-Ситі. Я на вас не ображатимусь.

– Я збирався їхати до Чикаґо. Поки ще остаточно не схолодніло.

– Я повторюся. Їдьте до Оклахома-Ситі та сядьте на потяг. Той самий потяг, яким ви їхали минулого разу. Він більше не запізнюватиметься, я певна.

Він нічого не це не відповів. Йому починали подобатися її черевики на шнурівці. Вони були не тільки практичними, а й досить гарними на вигляд. Її джинси виглядали зручними та вільними, і вони низько сиділи на стегнах. У неї була чорна футболка, не розтягнута, проте і не тісна. Її очі дивились на нього. Він сказав:

– Я поїду з вами. Якщо ви захочете. Це ваша справа, а не моя.

– Мені незручно вас про це просити.

– Ви і не просите, я сам пропоную.

– Я не зможу вам за це заплатити.

– У мене вже є все необхідне.

– Що саме?

– Декілька баксів у кишені та чотири стрілки на компасі.

– Бо мені потрібно знати причини.

– Чого?

– Того, що ви мені допомагаєте.

– Я вважаю, люди завжди повинні допомагати одне одному.

– Це може стати значно гіршим.

– Я певен, що ми обоє бачили і страшніші речі.

Вона на хвилину замовкла.

– Останній шанс, – сказала вона.

Він відповів:

– Я поїду з вами.

Коли вони з’їхали з траси, було вже темно. Путівець простягався вперед, у далечінь, видимий тільки у світлі фар та прихований за їхніми межами. Маленький форд помірно гудів, час від часу підстрибуючи на зруйнованому асфальті, а обабіч дороги височіли бліді пагони пшениці. Над головою висіли нещільні хмари та місяць, а ще запорошені зірки вдалині.

Було важко визначити, чи вони вже проїхали те місце, де залишили Мойнаханів. Кожна наступна миля нічим не відрізнялася від попередньої. Але темно-червоної вантажівки вже не було. Вони ніде її не помітили: ні на самій дорозі, ні вздовж чисельних поворотів праворуч та ліворуч, які вели через поля до Материного Спочинку. А містечко було за милю від них, тьмяне та примарне о цій порі ночі, і найвищим об’єктом на горизонті були елеватори. Вони поїхали старим шляхом, через найпросторішу частину міста, оминувши шість кількаповерхових будиночків та повернувши на площу, а тоді під’їхали до мотелю. У вікні адміністрації горіло світло.

Ченґ сказала:

– Гайда розважатися.

Вона припаркувала авто під вікном своєї кімнати та заглушила двигун. Вони якусь мить просто сиділи в раптовій тиші, а тоді вийшли надвір. Вони поклали руки на зброю в кишенях і продовжували стояти біля машини, під слабким нічним жовтим світлом електричних ламп на закріплених абажурах над кожними дверима, що всі працювали.

Жодного руху. Жодного звуку. Жодних Мойнаханів, жодного поліційного загону. Нічого. А тоді за сотню футів від них одноокий клерк вийшов зі свого офісу. Він поквапився до них так само, як минулого разу: жестикулюючи та махаючи руками, – а коли наблизився, то сфокусував свій недосконалий погляд на землі й перевів подих.

– Перепрошую, – сказав він. – Було припущено помилки. У результаті цього виникло непорозуміння. Номер двісті п’ятнадцятий у вашому розпорядженні до повернення іншого джентльмена.

Ченґ нічого не відповіла. Ричер сказав:

– Зрозуміло.

Одноокий кивнув, наче на знак згоди, а тоді обернувся та поспішив геть. Ченґ дивилася йому вслід якусь мить, а тоді сказала:

– Це може бути пасткою або засідкою.

– Може бути, – відповів Ричер. – Але я так не думаю. Він не захотів би боротьби просто в номері. Меблі понищаться, а ще в нього піде ціла зима на те, щоб заштукатурити всі діри в гіпсокартоні.

– Ви хочете сказати, що вони здалися?

– Це лише черговий крок у грі.

– Яким буде наступний?

– Цього я не знаю.

– І коли вони його зроблять?

– Мабуть, завтра, – відповів Ричер. Він роззирнувся довкола, на всі три боки «підкови», вниз та вгору. У двісті третьому номері крізь гардини пробивалося світло. Там, де зупинявся чоловік у костюмі. Тепер там мешкав хтось інший.

– Вам добре спатиметься?

– Мабуть. А вам?

– Якщо ні, я постукаю об стіну.

Вони піднялися металевими сходами разом, витягли свої ключі та відімкнули ними замки у дверях, одночасно, проте на відстані двадцяти футів, наче сусіди, які повернулися додому з роботи.

За сотню футів від них одноокий клерк витяг розкладний стілець зі сто другого номера, який досі порожнем стояв, і потягнув його до місця, де сидів на ньому раніше, – на тротуар під вікном свого робочого місця.

Він вирівняв його та всівся, під нічною прохолодою, напоготові виконувати другу вказівку, яку він отримав цього вечора, а саме: «Наглядай за їхніми кімнатами всю ніч».

Першою вказівкою було: «Навіть якщо вони повернуться, не напружуй обстановку за жодних умов сьогодні». А саме це, на його думку, він владнав досить непогано.