Читать книгу Нездоланний - Лі Чайлд - Страница 18

Аркуш паперу, який служив закладкою в книзі з палітуркою, був чистим, окрім того, що на ньому було нашкрябано цифру 4. Що було цікавим числом із технічної точки зору, а ще воно було найвідомішим у цілому світі, бо воно співпадало із кількістю літер, що його позначали у слові англійською мовою: four. Але навряд чи воно ще щось могло означати, крім цього. Не в цьому контексті.

Ченґ сказала:

– У цьому випадку я на боці адвокатів захисту.

Ричер кивнув. Однак наступна знахідка була ще кращою. Значно кращою. Хоча б із точки зору свого призначення. Газета «Лос-Анджелес Таймс» була розгорнена на початку довгої статті, написаної науковим редактором Ешлі Вествудом. Вона розповідала про те, як сучасні досягнення в лікуванні травм мозку дають нам змогу ширше вивчити сам мозок. Газета була менш ніж двотижневої давності.

Ченґ сказала:

– Адвокати захисту розпочали б із посилання на тираж недільного випуску «Таймс».

Ричер запитав:

– А це приблизно скільки?

– Думаю, десь близько одного мільйона.

– Тобто, існує лише один шанс на мільйон, що це не збіг?

– Так сказали б адвокати захисту.

– А що сказав би агент ФБР?

– Нас учили думати наперед. Наприклад, що сказав би адвокат захисту.

Ричер розгорнув закладку. З одного боку на ній нічого не було. Але на іншому боці таки було дещо. Там було написано два рядки від руки. Угорі був той самий номер із кодом 323. Науковий редактор Вествуд власною персоною із Лос-Анджелеса, Каліфорнія. А внизу було написано: «Материн Спочинок – Малоні».

Ричер запитав:

– А що б агент ФБР сказав тепер?

Ченґ відповіла:

– Тепер я б відправила адвокатів захисту під три чорти. Ківер збирався зателефонувати Вествуду для підтвердження даних щодо якоїсь справи, що стосувалася міста, з якого ми щойно приїхали. Я думаю, це очевидно. Плюс тепер ми маємо ім’я. Там може жити людина із прізвищем Малоні. Врешті-решт, ми ж зустріли там Мойнаханів.

– Але тоді чому закладка на самому початку статті?

– Бо він іще її не прочитав.

– Саме тому він і не подзвонив Вествуду. Давайте не будемо робити завчасних висновків щодо клієнта. Краще вважати його просто запальним. Такий чоловік, як він, мав увесь час бути на зв’язку. Він із тих, що розповідатимуть одну й ту ж саму історію всім охочим послухати. Материн Спочинок, двісті смертей, якщо ви не вірите мені, можете зателефонувати цьому репортерові з Лос-Анджелеса, і тут він дає так тяжко здобутий ним телефонний номер, і щоразу Ківер записує всю інформацію, знову і знову, тому що саме така його натура, і саме тому ми вже двічі натрапили на цей номер без особливих зусиль. Тож, можливо, цей клієнт спочатку здається надокучливим. Я певен, вам такі часто трапляються.

– Час від часу.

– Але є дещо в розповіді клієнта, що змушує Ківера замислитися. Однак він досі налаштований доволі скептично, тому вирішує провести невеликий експеримент. Зрештою, це Оклахома-Ситі, правда ж? Скоріше за все, він прямує аж до станції, щоб дістати там газети з інших міст. І він їх дістає. Однієї неділі він купує «Лос-Анджелес Таймс». Він хоче переконатися, що цьому свідкові-експерту можна довіряти. Чи є він серйозним письменником, чи пише брошурки для супермаркету? Ківер хоче з’ясувати це самотужки. Коли виростили першу пшеницю?

– Залежить від того, де саме, – відповіла Ченґ. – У будь-якому разі, тисячі років тому.

– Тож, виходить, Вествуд і справді непогано пише. Спочатку він розібрався з мозком, а тепер пішов на тисячі років назад. Ось справді розумний хлопець. Проте Ківеру це ще не відомо. Тому що статтю він досі не прочитав. Із чого можна дійти висновку, що розповідь клієнта його заінтригувала, проте не здалася нагальною. Ківер не взявся одразу до справи.

– Зате зараз вона здається досить нагальною.

– Саме так. Ми мусимо дізнатися, що такого сталося в цій справі.

Хоча ця місцина і не нагадувала поселення із Сусідським Спостереженням, вони все одно вирішили не затримуватися тут надовго. Вони вийшли через передпокій та зачинили за собою двері. Тоді вони пішли до проїзду та сіли у авто.

Ричер сказав:

– Нам потрібно знову поговорити із Вествудом.

– Ківер ще йому не телефонував, – відповіла Ченґ. – Йому нічого нам сказати.

– Може, йому телефонував хтось інший. Він міг би розповісти нам про цей дзвінок.

– Хто б це міг бути?

– Ми цього ще не знаємо.

Ченґ нічого на це не відповіла. Вона лише витягла свій телефон та набрала на ньому чийсь номер, натиснула ще якусь кнопку, а тоді поклала його на підлокітник між передніми сидіннями.

– Він на гучномовці, – сказала вона.

Ричер почув мелодію. Він почув, як слухавку зняли.

– Алло? – сказав Вествуд.

Ричер відповів:

– Сер, мене звуть Джек Ричер, і на даний момент я працюю зі своєю колегою Мішель Ченґ, із якою ви недавно розмовляли.

– Я пам’ятаю. Ми зійшлися на тому, що її колега мені не телефонував. Ківер його ім’я, так? Я думав, що ми це з’ясували.

– Так, ми вам віримо. Але зараз ми маємо чітку вказівку на те, що він саме збирався вам зателефонувати найближчим часом. Можливо, ви були наступним у його списку дзвінків, а може, й останнім.

Вествуд зробив невелику паузу на якусь мить, а тоді запитав:

– Де цей хлопець зараз?

Ричер відповів:

– Він зник.

– Як? Де він зараз?

Ричер нічого не відповів. Вествуд сказав:

– Думаю, це безглузді запитання з мого боку.

– Питання «як» може бути вирішальним. Питання «де» точно можна назвати безглуздим. Якби ми знали, де він зараз, то не казали б, що він зник.

– Вам, без сумніву, слід для початку перевірити ті дзвінки, які він уже зробив, а не ті, які він лише збирався зробити. Найближчим часом.

– Наші дані обмежені.

– Чим?

– Ми мусимо відтворити події у зворотному порядку, містере Вествуде. Ми припускаємо, що він збирався покластися на вашу думку як на пораду експерта. Нам потрібно дізнатися, як саме ви могли йому допомогти.

– Я журналіст. Я не є експертом у чомусь.

– Але ви добре поінформовані.

– Будь-хто, хто читає мої статті, є таким самим поінформованим, як і я.

– Я думаю, що багато читачів уявляють собі вирізані кадри, які залишаються на підлозі в монтажній. Вони гадають, що ви знаєте значно більше, ніж друкуєте. Дещо вам не вдається надрукувати з певних юридичних причин. І таке інше. І вони припускають, що вам усе одно подобається цей матеріал. Вони поважають ваш високий статус.

– Можливо, – відповів Вествуд. – Але ми говоримо про розмову, яка так ніколи і не відбулася.

– Ні, ми зараз думаємо про клієнта Ківера. На даному етапі ми уявляємо його як запальну людину із деяким запасом часу у своєму розпорядженні. Маємо докази, що він неодноразово телефонував Ківерові. У нас виникло враження, що він саме з таких типів. І, очевидно, його дуже непокоїть одне питання. Я можу закластися, що він обдзвонив геть усіх, починаючи з Білого дому. І думаю, він таки це зробив. Сотні людей. Включно з вами. Чому б ні? Ви науковий редактор відомої газети. Можливо, ви написали щось таке, що було якось пов’язано з його проблемою. Я думаю, що він розшукав ваш номер в Інтернеті не з метою передати його Ківерові, принаймні спочатку, а для того, щоб поспілкуватися з вами напряму. Я думаю, що його турбували якісь пришелепуваті нісенітниці, пов’язані з наукою, і він вирішив, що ви зможете його зрозуміти. Тож я думаю, що він вам подзвонив. Гадаю, ви мали з ним розмову.

За тисячі миль звідси запанувала коротка пауза, а тоді Вествуд знову заговорив, трохи здавленим голосом, наче він намагався вгамувати сміх. Він сказав:

– Я працюю на «Лос-Анджелес Таймс». У Лос-Анджелесі. Що в Каліфорнії. І мій номер легко знайти в Інтернеті. Що, в принципі, дуже добре. Проте я постійно отримую дивні дзвінки. Вдень і вночі. Я вислухав усі можливі пришелепуваті нісенітниці. Люди телефонують, щоб розповісти про прибульців, літаючі тарілки, народження, самогубства, радіацію та контроль над розумом, і це все лише за останній місяць.

– Ці дзвінки йдуть до бази даних?

– Вони і є базою даних, здебільшого. Запитайте будь-якого репортера.

– Ви можете пошукати за предметом розмови?

– Ми занадто ліниві для таких деталей. Ці люди говорять багато і плутано. Зазвичай ми ділимо розмови за категоріями. Одна фантазія, інша фантазія. Рано чи пізно я блокую їхні дзвінки. Коли вони починають зловживати гостинністю. Я ж мушу і спати деколи.

– Спробуйте «Материн Спочинок».

– Що це?

– Це назва містечка. Два слова. Як коли ваша матір сидить у кріслі. З великої літери.

– Чому воно так називається?

– Я не знаю, – відповів Ричер.

Вони почули стукіт клавіатури через гучномовець. Мабуть, він шукав у базі даних. За категорією. Вествуд сказав:

– Тут немає нічого.

– Ви впевнені?

– Це досить специфічна назва.

Ричер нічого не відповів. Вествуд продовжив:

– Гей, я ж не кажу, що клієнт вашого співробітника мені не дзвонив. Мабуть, таки дзвонив. Ми всі знаємо таких людей. Я маю на увазі, звідки я мав би знати, хто він такий?

Вони виїхали з тупикової вулиці Ківера, і геть із його району, і повз торговельний центр, аж до виїзду на трасу. За п’ять годин праворуч від них розташовувався Материн Спочинок, а за десять хвилин ліворуч був діловий центр Оклахома-Ситі, зі своїми стейк-хаусами, гриль-барами та пристойними готелями.

Але раптом Ченґ сказала:

– Ні, нам слід повернутися.